№ 17-18 (21589-21590) субота 14 березня 2015 року

11 березня Рада директорів Міжнародного валютного фонду у Вашингтоні схвалила нову програму для України, так званий механізм розширеного кредитування EFF на 17,5 мільярда доларів протягом чотирьох років.

Політичні кредити

Механізм розширеного фінансування дозволить Національному банку України найближчим часом отримати перший транш близько 5 мільярдів доларів. Десь половина з них піде на основну мету — поповнення резервів НБУ і відновлення платіжного балансу, а решта — на виконання зовнішніх зобов’язань і покриття бюджетного дефіциту. Схвалення нової програми дозволить також розблокувати раніше узгоджені лінії кредитної допомоги з боку західних країн і міжнародних фінансових організацій на десятки мільярдів доларів протягом най-ближчих років.

У порівнянні з раніше діючими програмами стенд-бай, механізм EFF збільшує термін дії кредитування та строки погашення отриманих кредитів. Він також дозволяє фінансовому регулятору (НБУ) вільно оперувати отриманими коштами. Але, природно, поки діє механізм, зберігається, як і раніше, процедура контролю МВФ за до-триманням умов кредитування при видачі кожного траншу. У нашому випадку це означає, що мало прийняти пакет законів про реформи у Верховній Раді. Треба негайно їх втілювати в життя. І правий прем’єр-міністр Арсеній Яценюк: рано святкувати перемогу.

Як уже повідомлялося, Верховна Рада України прийняла постанову про відзначення пам’ятних дат та ювілеїв у 2015 році. Ініціаторами проекту виступили депутати М.Л. Княжицький, М.В. Матіос, С.О. Тарута, І.І. Подоляк, В.Є. Єленський.

Появі цієї постанови сприяли й одесити Сергій Гуцалюк, Олексій Губський, Андрій Юсов, які підготували документи щодо датування першої письмової згадки про Хаджибей й подали їх до Верховної Ради.

Гарну традицію започаткувала кілька років тому Одеська організація Національної спілки художників України. Щоразу у ці весняні дні у спілчанській виставковій залі по вул. Торговій, 2, відкривається виставка-конференція до Шевченківських днів. Чому конференція? Та тому, що художники запрошують поважних гостей — науковців, літераторів, мистців, щоби відтак насолодитися їхніми роздумами про Шевченка, результатами якихось досліджень, поезією, музикою тощо. Разом вшанувати геній Шевченка. І… зачерпнути від нього наснаги та рішучості.

Цього разу художники вітали на своєму вернісажі науковців ОНУ ім. І.І. Мечникова — декана історичного факультету В’ячеслава Кушніра та наукових працівників кафедри історії України Анатолія Мисечка, Олександра Музичка, а також за-відувачку літературною кафедрою Оксану Шупту-В’язовську, бандуриста Олексу Губського, архітектора Василя Мироненка… Вони говорили про Шевченка — про своє розуміння його постаті і його творчості, про його значення для всього українства, про дивовижну актуальність його думок… Читали вірші — свої власні й Тараса Шевченка.

11 березня в Одесі відбулася прем’єра документального фільму «Добровольці Божої чоти».

Стрічка «Добровольці Божої чоти» розповідає про творення нової української армії. Повсталий народ скинув кримінальний уряд і вигнав васалів Російської імперії. Розлючений колонізатор кидає на Україну свої війська та захоплює частину території. Президент України підписує угоду про перемир’я та лінію розмежування сторін. Згідно з цією угодою Донецький міжнародний аеропорт опинився за лінією. Але патріоти-добровольці не згодні віддавати його ворогові. 242 дні тривала героїчна оборона, аж врешті під прицільним обстрілом танків будівля аеропорту завалилася. Люди витримали, не витримав бетон.

Сьогодні, 14 березня, з 11.00 до 23.00 у приміщенні Одеського культурного центру (вул. Василя Стуса, 2б) відбудеться благодійний концерт-марафон пам’яті Кузьми Скрябіна.

У середу організатори Михайло Журавель, Костянтин Мороз, Степан Черешня та Олександр Крачок розкрили під час брифінгу деталі благодійної акції.

У день 201-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря президент Петро Порошенко вручив Національну премію України імені Тараса Шевченка 2015-го.

Цього року лауреатами Шевченківської премії стали поет Юрій Буряк — за книгу поезій «Не мертве море», художник Микола Компанець — за мистецький цикл «Земля моїх батьків» та ілюстрації до творів Миколи Гоголя, письменник Костянтин Москалець — за книгу літературної критики та есеїстики «Сполохи» та актор Петро Панчук — за втілення образу Тараса Шевченка на вітчизняній театральній сцені.

Кооперація в сільському господарстві і раніше розвивалася надто повільно, а сьогодні практично призупинилась. І це незважаючи на неодноразові урядові кампанії, спрямовані на розвиток обслуговуючих кооперативів і підтримку проектів технічної допомоги. Так, за даними Міністерства аграрної політики та продовольства, з 1 квітня 2014 року до 1 січня

2015-го кількість зареєстрованих обслуговуючих кооперативів навіть скоротилася — з 1027 до 1022, а кількість діючих — з 666 до 613, або на 8%.

Пленарне засідання обласної ради пройшло без гучних заяв та критичних в’їдливих виступів, чим раніше, траплялося, «грішили» деякі депутати. Галасу від таких «категоричних принципових позицій», як правило, було багато, а от користі — мізер, адже часто у залі озвучувалися пропозиції, які можна було обговорити на засіданнях фракцій, погоджувальної ради чи президії. Це якщо самому депутатові-гучномовцеві був важливий результат.

До останнього часу в обласній раді заявляли про себе 7 депутатських фракцій (плюс позафракційні обранці), а також 9 депутатських груп. Нині число фракцій виросло до 13. Годі й називати, хто куди перейшов. Мають право, але складається враження, що запитай про це — і вони не зможуть дати відповіді, для чого це роблять, і навряд чи колись радилися з приводу «стрибків» із фракції до фракції зі своїми виборцями.

Цими днями в Одесі експерти говорили про бюджетну та податкову децентралізацію. За протоколом Кабінету Міністрів серія «круглих столів» з питань децентралізації проходить у різних регіонах — щоб донести на місцевому рівні розуміння реформи.

У засіданні взяли участь представники міністерств регіональної політики, фінансів, охорони здоров’я, освіти, Державної фіскальної служби, а також фахівці обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, управлінь фінансів та територіальних органів ДФС. Представників місцевих органів влади ознайомили з нюансами бюджетних та податкових новацій, які впроваджуються в Україні задля децентралізації влади на підставі ухвалених Верховною Радою у грудні 2014-го змін до Бюджетного та Податкового кодексів і на основі яких був сформований Державний бюджет на нинішній рік.

Усі мої проблеми почалися з будівництва дороги Одеса—Київ. Справа в тому, що я проживаю в двоповерховому чотириквартирному будинку шістдесятих років побудови, який розташований за вісім метрів від проїжджої частини інтенсивної двосмугової об’їзної дороги. Дорожнє покриття не пристосоване для проїзду великовантажного транспорту, оскільки відсутня «подушка», яка гасить коливання землі і не дає коливальній хвилі впливати на фундаменти будинків (зі слів начальника дорожньої дільниці, який будував цю дорогу).

Тож уявіть собі, як хитало наш будинок, коли йшли КамАЗи з причепами зі щебенем, піском та ще й сама дорога була у вибоїнах. Посуд в серванті дзвенів, як при справжньому землетрусі. Що вже й казати про тріщини в перегородках, навіть капітальних стінах. Так тривало кілька років. Дорогу Одеса—Київ проклали. Проте великовантажний транспорт продовжує їздити. Мешканці нашої вулиці неодноразово зверталися до місцевої влади, але відповідь була одна: об’їз-ної дороги немає і допомогти нічим не можуть.

У Києві відбувся V з’їзд Аграрної партії України, на якому були присутні 349 делегатів з усіх регіонів країни, а також запрошені — видатні діячі аграрного сектору економіки, Герої Праці і Герої України, вчені, керівники багатьох політичних партій.

З доповіддю виступив голова партії Віталій Скоцик. Він висловив своє бачення розвитку і розбудови Аграрної партії, що відображено в новій програмі, яку обговорювали делегати з’їзду.

Дуже помиляються ті, хто вважає, що російсько-українську війну можна зупинити закликами до миру, всілякими домовленостями та поступками терористам, котрі, властиво, нічого не вирішують. Агресора не цікавить поруйнований та збезлюднілий Донбас, йому потрібна вся Україна — покірна і контрольована, яка житиме за встановленими ним правилами. На жаль — і це є великою трагедією країни — чимало людей над цим не замислюються. Є й такі, хто сподівається, що війна далеко, вони за звичкою лають державний провід — за ціни, тарифи, пенсії тощо, котрий, на їхнє переконання, прикривається війною. І не розуміють, що війна може прийти у їхній дім кожної хвилини. Властиво, вона вже гримить за вікнами вибухами терактів.

І є ті, хто згоден перетерпіти все — нестатки, якісь обмеження та інші незручності воєнного часу, щоби їхня Вітчизна була вільною. Є надія, що таких значно більше.

Такими словами звертається до оборонців України одеська письменниця Галина Могильницька у своїй новій книжці «Карманний пісенник українського воїна-захисника Вітчизни».

У всі часи пісня була вірним помічником воїнів, котрі захищали свою Вітчизну. А захищатись, боронити свій край українцям доводилося часто. Згадаймо: пісня звеселяла наше славне козацтво, мандрівні бандуристи ходили Україною та піднімали бойовий дух українських лицарів. Безцінний пісенний скарб залишили нам Українські січові стрільці, шкода лишень, що ті їхні пісні — оптимістичні, сповнені завзяття у боротьбі з ворогом та віри в перемогу — так рідко звучать сьогодні. Також у часах, коли молода Українська Народна Республіка на всі боки відбивалася від нападників, поруч з вояками завжди була пісня: то бойова козацька, то задумлива лірична, а то жартівлива. А ще згадаймо, як співали Український Гімн учасники Другого Зимового походу, коли біля містечка Базар їх розстрілювали котовці. Про ті часи читаємо в численних спогадах про Визвольні змагання. І воякам Української повстанської армії пісня додавала мужності в бою та стійкості перед лицем ворога. Цілий грубезний том багатотомового «Літопису УПА» вповідає про це. І на фронтах Другої світової також звучала українська пісня, тому що цілу ту війну всюди там було багато українців…

Хмари легетали, даленіли зорі,
І дрімливий ранок ізринав з води,
Він стояв на чатах з крісом у дозорі,
Із країв озерних, хлопець молодий.

Чорні терикони, степові роздоли,
Люд усе похмурий… (де свої?.. чужі?..).
Тут Сірко наш славний розряджав пістолі,
А Палій свячені гартував ножі…

Хіба ж не буває, коли вам випадає кепський день? І не лише гнітить негодою, а й поганим настроєм, який, здається, просто оповиває.

Так і мені було того дня. Наслухалася зранку не вельми втішних теленовин, стала свідком грубощів зухвалого водія маршрутки. Кортіло якомога швидше дістатися додому, сховатися від  усього того в закритому просторі.

Починає діяти Всеукраїнський інформаційний центр допомоги учасникам АТО та їх родинам: громадські працівники, активісти, волонтери, юристи та психологи надаватимуть консультаційну допомогу солдатам і добровольцям, а також їхнім рідним. Ініціатором створення подібного інформцентру виступили представники організації «Рух за справедливість» спільно з благодійним фондом «Ветеранів війни та учасників АТО».

«Ми розуміємо, що мільйони людей в країні виявилися заручниками кризової економічної ситуації. Тому одним з найважливіших пріоритетів для нас є захист інтересів учасників антитерористичної операції, а також їхніх сімей — саме для цих цілей і був створений Всеукраїнський інформаційний центр», — повідомив голова ГО «Рух за справедливість» Іван Карасьов.

Пошанування жінок Одещини, кращих з-поміж кращої половини людства, з нагоди 8 Березня, який ще називають святом весни, відбулося в Театрі опери та балету. Тут пройшла урочиста церемонія нагородження найдостойніших та концерт-дарунок від голови обл-держадміністрації, який запросив виступити перед одеситками відомого італійського оперного та естрадного співака Алессандро Сафіна та народного артиста України Олександра Пономарьова.

Вітаючи представниць прекрасної статі, голова ОДА Ігор Палиця, сказав, що «вся краса весни, всі сонечка зібралися у цьому залі». Він підкреслив, що «це свято краси, любові до дочки, дружини, матері... Ви ті, у кому зароджується життя, і ваша турбота про нас триває все життя». Побажавши всім миру і щастя, Ігор Петрович висловив особливу вдячність жінкам, яким у нинішніх умовах неоголошеної війни доводиться виконувати свій професійний і патріотичний обов’язок на фронті і в тилу.

Причини нинішніх проблем в Україні, як економічних та соціальних, так і військового конфлікту на сході, слід шукати в минулому. Вони безпосередньо пов’язані з трьома факторами, які перешкоджають значній кількості населення зрозуміти, що таке власна держава: 1) втратою історичної пам’яті, 2) відсутністю національного самоусвідомлення, 3) пошанування радянських стереотипів та міфів, насаджених Росією. Усі вони є наслідком цілеспрямованої системи виховання кількох поколінь, підпорядкованої впровадженню в суспільну свідомість чужої історичної концепції.

Не всі хочуть зрікатися досвіду, набутого за часів тоталітаризму, не розуміючи переваг життя вільної людини у власній державі. Українці зрусифікованих районів здебільшого не уявляли, звідки походить загроза незалежності України, тому й не дозріли до викликів, які нині постали перед нашим суспільством. Загроза ж завжди виходила з Москви. «Перший Путін з’явився 1169 року, його звали Андрій Боголюбський, це суздальський князь, який спалив Київ. Петро І, Катерина II — «Путін у спідниці». Путін — це одні й ті самі сутності, якщо говорити про імперську традицію. (В. Панченко, професор Києво-Могилянської академії). Та, крім імперських амбіцій, Росія претендує й на наше місце в історії (не хоче вона починати свою історію із Золотої орди, тому й приписує собі Володимира Великого, Ярослава Мудрого…). Їй треба, щоб ми не пам’ятали знакові події своєї минувшини, не знали про Батурин, про Крути, про терор НКВС, про героїку УПА, про Норильське та Кінгірське повстання… Історична пам’ять, за влучним висловом публіциста газети «День» О. Прилипка, є «цементуючим розчином зі списку матеріалів будівництва держави». Згадаймо, як наполегливо горезвісний міністр освіти часів Януковича Табачник, дого-джаючи Кремлю, впровадив шкільні підручники з історії, написані в Москві.

Сьогодні хіба що глухий не чує, а сліпий не бачить сплеску нестримної хвилі патріотизму нашого народу. Приклади відчайдушної мужності, самовіддачі, бажання боронити Вітчизну від цинічного знахабнілого ворога, який ще вчора звався «старшим братом», вражають світ, викликають солідарність його з українцями, і це стане запорукою нашої перемоги.

Дехто вважає, що той патріотизм, відданість та любов до своєї Батьківщини закладені в нас на генному рівні. Бо скільки ж тих ворогів упродовж віків прагнули нас поневолити, знищити, підібрати під себе, а нічого не виходило — волелюбний народ не корився, вставав з колін, боровся.

Школа майбутнього: реальність чи міф? Вчителі Одещини поставили за мету зробити навчання цікавим для дітей, застосовуючи інтерактивні методи викладання. Своїм досвідом поділилася Віра Таран, викладач біології, завуч гімназії №8.

Найбільша біда сьогоднішніх шкіл, упевнена Віра Таран, у тому, що вчителі ХХ століття навчають дітей ХХІ століття за методикою ХІХ століття. Змінити ситуацію можна, але ініціатором змін мають стати не департаменти освіти, а самі викладачі. Для цього їм доведеться чимало попрацювати. В основу своїх уроків педагоги мусять покласти не заїжджену суху теорію, а такі поняття, як здивування, радість і цікавість.

Часто чуємо клич «Ідемо вперед у краще майбутнє». Та чи справді рухаємося вперед?

Старожили, які пам’ятають минулі часи, кажуть, що, властиво, мало що змінюється. Справді? Може, так. Але чому?

Бо хочемо рухатися вперед, але йдемо задивлені в минуле. У народі такий спосіб переміщення описують словами: ходити вперед назадгузь. Згадую ці мовні звороти, бо вони тепер актуальні, хоча, можливо підсвідомо, замовчувані.

Я — мати Софійки Столяренко, народження якої ми з чоловіком чекали сім років. Коли в липні 2008-го я опинилася в пологовому будинку, ніщо не віщувало біди. Але пологи були стрімкими, і сталася груба лікарська помилка. Дівчинка отримала травму, несумісну з життям, але її вдалося реанімувати.

Тільки за перший рік життя Софійки ми побували в десяти лікарнях. Вона — дуже терпляча дитина, мовчки виносить будь-яке лікування. Але у віці шести місяців лікарі поставили їй суворий вирок — ДЦП.

Продовження. Початок у номерах за 21, 26, 28 лютого, 7 березня.

Розділ IV.

Одеса в кінці ХVІІІ — на початку ХХ ст.
Під владою Російської імперії

Війна 1787—1791 років закінчилася Ясським миром. Через загадкову смерть Г. Потьомкіна керівництво російською делегацією та підписання мирного договору здійснював представник старшинського роду Гетьманщини, канцлер Олександр Андрійович Безбородько (1747—1799). До складу делегації входив і Й. Де-Рібас (О. Безбородько писав про своїх підлеглих у Яссах: «Они все в делах несведущи… кроме Рибаса, который при плутовстве довольно понятлив»). Згідно з підписаним 29 грудня 1791-го договором до Російської імперії відійшла територія між Південним Бугом та Дністром. Османська влада в Хаджибеї (Одесі) офіційно закінчилася.

Півтора століття тому, 10 березня 1865 року, у Перемишлі, під час Шевченкового свята, відбулося перше публічне виконання майбутнього гімну незалежної України «Ще не вмерла Україна» («Ще не вмерла України і слава, і воля...»), написаного Павлом Чубинським і покладеного на музику Михайлом Вербицьким.

А перший в історії тиражований на грамплатівці запис гімну «Ще не вмерла Україна» випустила студія Columbia (США) 1916 року у виконанні Михайла Зазуляка. Цікава доля цього українського баритона початку ХХ сторіччя. Він закінчив львівську гімназію, працював учителем української мови й літератури, з юнацьких років захопився співом. У Варшаві брав приватні уроки вокалу в одного з оперних співаків. 1909-го з матір’ю та сестрою емігрував до США, оселився в Нью-Йорку, навчався співу у професорів музичної студії «Метрополітен опера». Виступав у складі трупи, заснованої товариством «Українська бесіда» у Нью-Йорку. Співав у хорі театру «Метрополітен опера», брав участь у майже всіх українських імпрезах. Помер український талант 19 серпня 1936 року. По його смерті не залишилося коштів, тому був похований на кладовищі для бідних «Кальварія» у Нью-Йорку. Згодом з’ясувалося, що всі свої заоща-дження — 250 доларів США — маестро вислав на підтримку Товариства імені Лисенка у Львові...

Цими днями сповнилося два ювілеї: 4 березня — 200 років від дня народження автора мелодії українського національного і Державного Гімну «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького, а 10 березня — 150 років з часу його першого публічного виконання в місті Перемишлі (нині — на території Польщі).

Український інститут національної пам’яті — центральний орган виконавчої влади, який на урядовому рівні відповідає за відновлення історичної пам’яті та подолання наслідків тоталітарного минулого в суспільстві, — виступив з пропозицією започаткувати нове свято — День Державного Гімну України і відзначати його щороку 6 березня. Як відомо, саме 6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Державний Гімн України».

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбувся урочистий літературно-музичний вечір, присвячений 200-річчю від дня народження композитора, автора Гімну України Михайла Вербицького та 150-річчю першого виконання цього твору.

Наразі вчені знайшли та дослідили близько 40 літургійних хорових композицій, 30 хорів світського змісту, музику до 22 вистав галицького театру, 12 увертюр-симфоній, хорові обробки українських, польських та угорських пісень Михайла Вербицького.

Нещодавно у Великій залі філармонії відбулося кілька прем’єрних виконань за участі Національного одеського філармонійного оркестру: увертюри до опери «Раймонд» Шарля Тома, симфонічної картини «Гавані» та Дивертисменту для оркестру Жака Ібера. За диригентським пультом — народний артист України В’ячеслав Редя (Запоріжжя).

Ці твори збагатили репертуар нашого оркестру і порадували слухачів красою та свіжістю виконання маловідомої музики. У другому відділенні звучала Симфонія № 5 Антоніна Дворжака — твір, який теж не часто виконується.

Закінчення. Початок у номері за 7 березня.

Дмитро Паламарчук
(1914—1998)

До Шевченка

Спасителю, посланниче небес,
У світі зла, сваволі й ворожнечі
Ти, замордований, навік воскрес
І став вулканом на горі Чернечій.
Горить вогонь, не гаснучи й на мить,
Вогонь душі, твого палкого слова,
Котре стрясло імперії основи,
Яка й тепер, конаючи, тремтить.

Нещодавно поет Дмитро Шупта відзначив свій день наро-дження. Нинішня дата не ювілейна — число прожитих літ не закінчується ні на зеро, ані п’ятіркою. Але де сказано, що про поета (чи про актора, художника, славного вояка, вчителя…) треба згадувати лише в ювілейні дні?

Втім, про Дмитра Шупту мовлено подостатком, є для цього доволі спеціалістів, і буде ще, дасть Бог, немало написано. А тут хотілося б виокремити мовлені колись про нього слова чи не найбільш совісного в українському письменстві Григора Тютюнника (і це зафіксоване в літературі): «Ім’я твоє, Дмитре, треба карбувати на мармурі». Поетичним рядком у людських серцях усе життя карбує він своє ім’я.

Хоча Віталій Колодій зараз мешкає у Чернівцях, але насправді він наш «залізний» земляк! Народився у Первомайську, тоді ще Одеської області, навчався в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості. Після його закінчення отримав диплом механіка і був направлений до міста Сторожинець, де працював на нафтобазі. Буковина так привабила серце поета, що він залишився там жити. Вступив до Чернівецького університету, на філфак.

У 1967 році вийшла друком перша збірка поезій «Зажинки». 1969-го став членом СП України. З того часу видав понад 50 книжок поезії та прози. Удостоєний літературної премії імені Дмитра Загула (1996), літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (1999) та інших.