Світлий спомин про Луганськ
(Невимушена хроніка і ще дещо)
І. ПЕРЕДДЕНЬ.
На Шевченківське свято. Потяг №1341. Білий метелик... Вагон з українцями. Кавовий плащ і чорний капелюх. Луганськ, дощ, два ангели. Нещастя В. Голобородька, привид Ліни Костенко, геній-фотохудожник, анаконда, інші чари і чорні вкраплення...
В Одесі розкішно пахла усіма почуттєвими і природними привабами непередавана словом травнева ніч... Місцева письменницька організація послала мене, майже, вважайте, неофіта, до Луганська на знамените Міжнародне Шевченківське літературно-художнє свято «В сім’ї вольній, новій». Це була велика, як для однієї людини, подія. Душа дивувалась і раділа ніби аж дитячою захопленістю світу...
Потяг №1341 уже 18 травня 1998 року мчить до омріяного Луганська. Степи! Як вони рідно хлюпнули мені в серце і пам’ять! З глибини спомину якось несподівано виринули рядки з моєї першої крихітної збірки «Вогонь» (20 сторінок!):
Метелик білий і джмелі,
І кропиви дрібненькі квіти,
І квіти реп’яхів незлі,
Що віддають нектар привітний
Брунатним бджолам,
а очам
Дарують спомини бузкові...
У всьому спів земної крові,
Такий близький і рідний нам.
Перед поїздкою ніяк не спалось. І в поїзді (вагон 9, місце 17) не брав мене сон. До того ж цікавий люд їхав зі мною ледь не всією Україною. Погомоніли зі смаглявим шахтарем. Лікувався в Одесі. Задоволений. Аж тут підсіли до нас симпатична жіночка з балакучою донечкою Оксанкою. Я заговорив з ними українською, бо ці двоє із Старобільська. А там, знаю, усі гомонять своєю рідною українською мовою. І шахтар, і мама з донькою нею говорять... Із сусідніх купе, почувши нашу бесіду, потягнувся люд, радо розмовляв своєю... Наче хтозна скільки часу не говорили живою українською... Отаке з нами (малоросами) робиться. Ну вже й відвели душу!.. Подробиць не пам’ятаю. Але це урок для пам’яті був дуже важливий. Бачите, й досі згадується та простенька, але близька для спомину серця зустріч...
Приїхав до Луганська своєчасно, 20 травня. Передбачалося, що мене мала зустріти відповідальний секретар Луганської письменницької організації Ганна Андріївна Гайворонська. Але... Вийшов з вагона — ніхто не підходить! Оце так! Ще ж домовлялися по телефону з Володимиром Михайловичем Зайцевим (працівник Луганського облуправління культури), що я вийду: в плащі кольору кави та чорнім капелюсі... Тоді ще Володимир Михайлович сміявся: «Та спека ж буде!». Аж воно виходжу — дощ!.. І ніхто не зустрів. Мої супутники щиро поспівчували та й пішли. Вирішив зачекати. Дивлюсь: якісь двоє дівчат під парасолькою стоять біля 7-го вагона... Чимчикую. Вони наближаються до мене. «Ви — Станіслав Васильович?». «Я», — кажу. «Ну, то ми по вас. Тільки нам сказали, що ви у 7-му вагоні». Посміялися весело. Та й гайнули нагору. Там чекала машина, мов для якого пана. Певно, Володимир Михайлович потурбувався.
А Ганна Андріївна Гайворонська не могла зустріти, бо лихо сталося у Василя Голобородька. Пізніше дівчата розповіли: трагічно загинув його син. Отож туди поїхала Ганна Андріївна... Мені аж мороз по шкірі пробіг...
...А зустрічали мене Людмила (просто Люда) — тоненька, чорнявенька, гостроноса, закохана в укра-їнську літературу — та Наталя — трохи повненька, з білявим чубчиком, балакуча, говорить російською, любить літературу і мистецтво. Усе це швидко з’ясувалося, поки їхали в автомобілі. Обидві дівчини — з міської бібліотеки імені М. Горького. Треба ж! Як у нас, в Одесі. Привезли нас прямісінько до директорки цієї бібліотеки — Інни Павлівни. Прізвище не запам’яталося. До речі, я не без гумору попередив, що легендарно забуваю імена при знайомстві.
Директорка: середнього зросту, трохи повненька, зате дуже рухлива, енергійна, привітна, гостинна. Отож я умить подарував бібліотеці по два примірники збірок «Бетховен» і «Тій, що годує чайок»... І тут ми стали учасниками невеличкого фуршету на чотири особи в кабінеті керівниці. По тому оглянули кілька відділів. Я ще й познайомився з учасниками якогось семінару бібліотекарів.
Коротка зустріч із скульптором М. Можайським. Чоловік високого зросту, немолодий, сивий, але досить рухливий. Отож він разом з бібліотекарями готував ювілейну виставку своїх робіт. Я їх оглянув. Досить звичайні.
Але в тому ж таки залі побачив пречудову, хоч і невеличку, виставку фоторобіт Сергія Ковальова. Та ще більше враження справив альбом з його творами. Блискучий художник! Ці фото нагадують невеличкі полотна. У стилі імпресіоністичному, модерністському, сюрреалістичному... Справжній майстер! Талант. Дві-три роботи — просто геніальні. Зрозуміло, це особистісне сприйняття... Яке поєднання кольорів! Здебільшого чорно-білі. Часом трапляються рожево-червоні тони (на фоні вмираючого вечірнього пейзажу, заходу сонця). У нього чудесно відтворюються сутінки. Дуже часто повторюються теми смерті, смутку, жертовності. Це зачіпає свідомість, а може, й підсвідомість...
Мене, чесно кажу, стрясла картина: на задньому плані — чорний, суворий ліс; за ним — брудно-коричневі маси зів’ялого очерету... наступають на якусь білу масу, у котрій раптом помічаєш спотворене біле обличчя вмираючого... а далі купами, ніби занесені снігом, трупи убитих та розстріляних... І ці, якісь безсторонні, купи!.. Страхітливе відчуття. Це можна якось витворити засобами живопису. Але як це вдалось зробити фотохудожнику, не можу збагнути. Геніальний знімок.
Є ще одна річ: спокійний літній лісовий пейзаж. Вода річки в призахідному сонці; на передньому плані — кущ, до якого наблизилась якась дивна деревина... Приглядаєшся, а то якась гігантська змія; поблискуючи оком, готова кинутись на жертву, мов анаконда!
Я ж кажу: ідея смерті, ідея жертви, ідея жертовності превалюють в оригінальних роботах Сергія Ковальова. То — ніби справжній живопис! Про це та інше я написав у книзі відгуків. (Може, то 4—5 чарочок вина так вплинули на мої враження? Господь його знає!).
Милі Наталя і Людмила показали, що було змога, в бібліотеці. Як мене там щиро зустріли! Навіть за щось поцілували (одна завідувачка відділом), познайомили з художником... (ім’я, як завжди, забув; от лихо!).
...Був у гарно оформленому Шевченківському залі. Особливо сподобались оті наївні вишивки, рушники, сорочки.
У скульптора М. Можайського дуже багато погрудь Тараса Шевченка. Досить цікаві за композицією, але в суто традиційній манері. У цій же залі стоїть великий бронзовий Шевченко — з крилами за плечима! Твір довго нікому не дозволяли показувати... Чому?
...Потім директор п. Інна відвезла мене до профілакторію «Взор». Ще й дала торбинку з харчами (стегно курчати, нарізаний сир, хліб, огірочки). Було страшенно незручно. Та що маєш робити? Була вже сьома година вечора. Якщо дівчата це все робили за свій рахунок, то це жах... Я підозрював, що то потурбувався Володимир Михайлович. Ні ж. Дівчата все влаштували за свій кошт. Жартома казали: чекають люб’язності з мого боку, коли будуть в Одесі... [Де ви тепер, любі істоти? В отому розгромленому Луганську? Де ви? І чи живі? Даруйте, читачі... Відволікаюсь мимоволі... Даруйте!!!].
Уважність, цікаві розмови, профілакторій «Взор»... Зворушливі ці теплота і повага! Як то мені віддати за все це? Дай, Господи... А тут ще деяка прикрість: дома, в Одесі, трохи звихнув ліву ногу, отож мене легенько турбує. Поможи, Господи, в цій недоладній ситуації.
Ліричний відступ. Назавтра — поїздка до Краснодона. Це буде 21 травня. Але мене і двох моїх супутниць відвезли до облуправління культури. Коротко ознайомили з обласною бібліотекою. Там снідали. Пані Валентина — майбутній наш чичероне — показала мені Луганськ, точніше, стару частину міста. Перед цим (от диво-люди!) Наталя і Людмила зустріли мене й підгодували бутербродами та чаєм... Говорили. Цікаві, енергійні розмови. Мало що запам’ятав, бо надто тут усе швидке, аж «революційне», а для моєї спокійної української душі не дуже сприйнятливе...
Зустріч з поетом із Сумщини Анатолієм Гризуном. Пообідали в їдальні управління. Була з нами заступник начальника облуправління культури Віра Василівна (прізвище не запам’ятав). Вся — у червоних строях, кофта і спідниця. Лицем, мімікою, жестами дуже нагадує молоду Ліну Костенко. В.В., виявилось увечері, закохана в роман Ліни «Маруся Чурай».
ІІ. ДЕНЬ ПЕРШИЙ. 21 травня.
Чичероне. Краснодон. Музей молодогвардійців. Невідоме панно Алли Горської! Чари, профілакторій «Взор».
Отож їдемо 21 травня до Краснодона: я, Анатолій і пані Валентина, наш екскурсовод. Музей «Молодої гвардії». Пам’ятник молодогвардійцям. Дуже гарна композиція: загибель героїв, кинутих у шурф... Один із скульпторів — М. Можайський. Здається, троє авторів. Обеліск стоїть над тим шурфом, куди юних скинули фашисти. Виконано пам’ятник з металу, фарбованого у дуже чорний колір. Чотири пілони різної висоти нависають над згибаючими юнаками...
У самому музеї — все дихає радянським. Мусили дивитись і слухати... Та ось на першому поверсі — велике і пречудове скляне панно на сюжет про молодогвардійців, виконане Аллою Горською! Ще з двома скульпторами. Рідкісне поєднання криваво-червоного (аж темного) кольору із блідувато-синім. Про А. Горську, ясна річ, давно не згадували як про авторку. (А чи згадують нині? І чи збереглося те панно у нинішньому криваво-чорному стовпотворінні сучасної Луганщини? Богові лиш відомо...)
Далі — 20-хвилинні фільми — типові і безталанні шовіністичні російсько-радянські кадри. По суті, неправдиві розповіді про подвиг молодогвардійців. Усе спрощене, неглибоке. Працівники музею досить привітні, хоч ідеологію несуть вони минулу. Прикро це все.
Краснодон — невелике, оточене кількома териконами та копрами місто. Майже зелене. Має гарні траси до Луганська та до інших міст. Відчувається рука господаря. А от у самому Луганську, між іншим, багато вулиць вкриті розбитою асфальтівкою. Кажуть: немає коштів. І не лише на дороги... Що вдієш? Лице часу.
...Увечері ми ледь не лишились без вечері. Та знов про мене й Анатолія подбали співчутливі наші бібліотекарі: директор Інна Павлівна та Наталя до машини винесли пакунок з їжею. Нам незручно. Приїхали в профілакторій. Точно. Немає вечері. То ми з Анатолієм привечерювали у мене — той дівочий харч (спасибі їм), пригодився. Потім нас несподівано запросили на чай з бутербродами. З нами була і Віра Василівна — з управління культури. «Цікаво» погомоніли на літературно-мистецькі та політично-безглузді теми. З’явилася гаряча вода...
До 24.00 нікого не встигли поселити... Щось не ясно було. Певно, з Києва ще не приїхали... А поки що вручили знак Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» і величезний пряник «Сувенір» та набір буклетів і збірників.
ІІІ. ДЕНЬ ДРУГИЙ. 22 травня.
Відкриття Міжнародного Шевченківського літературно-художнього свята «В сім’ї вольній, новій». Дива і метаморфози. Пам’ятник Т. Шевченку, міліція, шахтарі, несподівані фантастичні приземлення...
Отож 22 травня. Відкрито пам’ятник Т.Г. Шевченку прямо в центрі Луганська. Змонтували його в ніч з 21 на 22 травня 1998 року. Кажуть, ніби не могли своєчасно знайти відповідної гранітної брили. Отака «дипломатія». Нас, письменників, привезли з профілакторію до місця святкування, а народу зібралося багатенно. Спів, гамір, гарні костюми аматорів...
Відкрив свято заступник мера міста. Потім говорили представник Президента України пан Смолій, наш
очільник Юрій Михайлович Мушкетик, інші. Пам’ятник Тарасу добрий. П’єдестал з граніту. Шевченко у повен зріст. Постать якась монументальна, ніби у пам’ятниках Леніну. Це мені не сподобалось. Невже не можна було віднайти іншу позу? Он у місцевого скульптора М. Можайського є кілька гарних погрудь Тараса. До речі, цього дня була ювілейна виставка робіт цього скульптора. Цікаво, що оце лице Т. Шевченка більше нагадує луганський тип обличчя... Це мене прямо вразило.
Після урочистих промов — концерт художніх колективів. Послухали хор, дещо ще... У натовпі помітили кілька плакатів-звернень на зразок: «Подивися, Тарасе, як ми живемо у злиднях і голоді!» Це неточно, але вірно за суттю. Було тих плакатів не більше трьох. Відтіснили. Певно, це представники шахтарів тримали їх, аби нагадати про себе. Збурень ніяких не було. Щоправда, міліції зібрали ледь не зі всього світу. За кожним нашим кроком йшла міліція, аби нічого не сталось... Це якось прикро вразило. Ні з ким не можна було поспілкуватися. Добре, що я раніше приїхав та бодай хоч щось міг побачити. От були ми в літмузеї Володимира Івановича Даля. Квіти поклали біля па-м’ятника. Пощастило відвідати всеукраїнську художню виставку «Мальовнича Україна» — відкрилася о 16.30 у художній галереї міста (вул. Шевченка, 4). Представлено полотна ледь не з усієї України. Мені особисто припали до душі лише дві роботи — імпресіоністичні за стилем. Але вразила досить значна кількість непрофесійних полотен, відверто слабких.
Станіслав КОНАК.
(Далі буде).
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206