№ 12 (21584) субота 21 лютого 2015 року

Поки говорять гармати, дипломатам краще було мовчати. Зупинити переважаючі сили агресора вмовляннями ще нікому не вдавалося. Не вдалося і Петрові Порошенку, як це не гірко визнати.

Дипломати воєн
не виграють

Угоди Тристоронньої контактної групи в Мінську і так звана декларація «нормандської четвірки» 12 лютого 2015 року не наблизили мир на Донбасі, а ускладнили й без того важку ситуацію на територіях, захоплених терористами з допомогою російських підрозділів.

Дебальцевського виступу із за-лізничним вузлом, який дозволяв українській владі контролювати частину перевезень між «народними республіками», більше не існує. І тепер байдуже, як розцінювати відведення військ зі стратегічно важливого району. «Плановий відступ з найменшими втратами» дорівнює поразці, скільки не труби на весь світ, що українські військові героїчно оборонялися, ворогу не здалися і тим самим посоромили Володимира Путіна.

Осоромити Путіна можна було, утримавши Дебальцеве, але у країни на це не вистачило сил і засобів. І «Мінськ плюс», як називають тепер лютневий саміт, для України став не сходинкою до миру, а кайданами з ядром. У тому числі і для української дипломатії.

Що ж таке рідна мова? Це генетичний код, який закладений Богом у кожну людину. І якщо людина цурається рідної мови, то ламає свій генетичний код.

Відтак, при переході від покоління до покоління утворюються «чорні діри», відбувається процес виро-дження. Найгірше слово, яким колись називали людей, що відмовлялися від свого походження, рідної мови, — «виродок». Тоді спостерігається таке явище, яке знову ж чітко характеризує народ: «від одного берега відстав, а до другого не пристав». А якщо це відбувається масово впродовж століть, як було з українцями? Це просто й щемко означила Ліна Костенко: «Ми хвора нація, ми дуже хвора нація». Отже, гранично ясно: хворобу треба лікувати. Як? Ставати Українцями. І починати треба з мови, бо це основа нашого буття, бо це душа нашого народу.

У вівторок, 24 лютого, відбудеться перший із циклу заходів відзначення 150-річчя з дня народження відомого громадського та політичного діяча, письменника, лікаря Івана Липи.

Подія відбудеться у Золотій залі Літературного музею (вул. Ланжеронівська, 2). Початок о 14.00.

ЕС в особі А. Меркель та Ф. Олланда домігся перемир’я на Сході України. Безперечний успіх дипломатії. Але поки це перемир’я з паперу не стане реальним фактом, варто не поспішати з оцінками.

Тим паче, що в угоді Мінськ-2 деякі пункти насторожують.

Як можна розуміти пункт про позбавлення України контролю за своїм кордоном і передачу цього контролю терористам? Чи узго-джується цей пункт із заявою п. Меркель про те, що Европа не буде терпіти переділу европейських кордонів?

Він не любить давати інтерв’ю. І якщо робить це, то доcить рідко. Та все ж мені вдалося вмовити Івана Дзюбу. 83-річний Герой України, дисидент, академік, учасник ініціативи Першого грудня, екс-міністр культури (у нього багато звань та регалій) поділився з «Експресом» своїми думками щодо останніх подій…

— Іване Михайловичу, більшість українців починає день зі знайомства з новинами — по телебаченню, радіо чи інтернету. Хоча дехто (таких, звичайно, меншість) свідомо дозує той бурхливий інформа-ційний потік… Ви серед перших чи других?

— Серед перших. Новини «ловив» багато разів на день, у надії почути щось обнадійливе. Але останнім часом обмежуюся ранковими й вечірніми новинами — через їх одноманітність і неконкретність, за якими вгадується часом і неправдивість.

19 лютого, рівно через рік після побиття журналістів та учасників мирної акції під стінами Одеської ОДА, представники різних політичних сил та громадських організацій, ініціативної групи «19 лютого», Національної спілки журналістів України заявили про своє невдоволення перебігом розслідування тих подій.

За словами мітингувальників, винні в силовому розгоні мирного пікету досі не знайдені і не покарані. Факт кричущої безкарності, як і обмеження прав на свободу слова та мирні акції протесту, провокують ескалацію напруженості в демократичній і толерантній Одесі, наголошували присутні.

Балтська районна газета «Народна трибуна» — одна з найстаріших  не тільки на Одещині, а й в Україні. Перший номер її попередника — «Вістей» (Балтського повітового ревкому) — вийшов 18 лютого 1920 року.

До речі, у цій газеті друкувався тоді молодий, а потім знаменитий письменник Валентин Катаєв. Естафету  «Вістей» 1921-го перейняла газета «Червоне село», яку очолив Кость Гордієнко, в майбутньому відомий український письменник, автор «Спогадів повітового редактора». Йшли роки, змінювалися назви видання, редактори і співробітники. Були «Плуг і молот», «Балтський селянин», «Червоний орач» (очолював теж майбутній письменник Лесь Гомін (О.Д. Королевич), а поруч з ним  до 1929 року працював поет Дмитро Май-Дніпрович, член ВУСПП), «Комунар». У 1962-у газета набула назву «Народна трибуна», під якою виходить і нині. У різні роки газету очолювали Савелій Хомич, Іван Беспрозваний, Порфирій Плаксієнко, Микола Степанов, Григорій Пархоменко, Віктор Мельниченко, Таїсія Крисько.

Втеча до Росії колишнього президента Віктора Януковича стала відправною точкою для створення в Україні Антикорупційного бюро. Одним з локомотивів у запровадженні цієї структури став голова правління Центру протидії корупції та експерт антикорупційної групи «Реанімаційного пакету реформ» Віталій ШАБУНІН. На його переконання, Україна має увійти до переліку країн, де окремий державний орган боротиметься з корупцією серед найвищих посадовців: міністрів, депутатів, суддів і т. д., й викорінення саме вищої політичної корупції змінить ситуацію в нашій державі.

— Віталію, як працюватиме Антикорупційне бюро — тільки у Києві, вистежуючи корупційні схеми у середовищі найвищих посадовців, чи й у регіонах? Чим допоможе діяльність цього органу людині, яка живе в обласному чи районному центрі?

Темі впровадження інституційних реформ у системі вітчизняних органів юстиції була присвячена робоча зустріч народного депутата України Ігоря  Алексєєва та виконуючого обов’язки начальника головного територіального управління юстиції в Одеській області Олександра Васюкова з громадськістю та журналістами.

Спікери ознайомили присутніх із основними напрямами реформування галузі, нагадавши, що сьогодні розпочато процес оптимізації структури органів Мін’юсту, головних територіальних управлінь юстиції в областях. Нині в Україні фактично впроваджуються докорінні реформи у всіх напрямах, охоплених сферою юстиції, результатом яких має стати віра громадян у справедливе правосуддя, верховенство права та усунення корупції.

Упродовж місяця жителі Сергіївки двічі збиралися на протести під стінами селищної ради, виступаючи проти несправедливого, на їхню думку, правління голови Олександра Шелестенка. Причина, кажуть, абсолютна байдужість керманича Сергіївки до проблем і потреб громади, невиконання перед-виборних обіцянок і бездіяльність щодо благоустрою населеного пункту. Вогнище невдоволення, що тліло, розбурхало бюджетне питання: опоненти влади вважають, що деякі видатки на 2015-й непомірно завищені, а нагальні проблеми залишилися без уваги.

Поламані гойдалки на дитячих майданчиках, бездоріжжя, відсутність газо- та водопостачання, купи сміття поблизу житлових будинків, зграї бродячих собак — це лише мала частина того безладу, який сьогодні твориться у цьому перспективному куточку Одещини. Сергіївна буквально потопає в багнюці — підвали висоток і вулиці заповнили каналізаційні води. По деяких будівлях від надмірної вологи і несвоєчасного ремонту поповзли тріщини. Проблеми давно відомі, не розв’язуються впродовж десятиліть. При цьому, обурюються протестувальники, селищний голова Олександр Шелестенко, який обіймає цю посаду вже третій термін поспіль, про покращення умов життя односельців не дбає. Місцевий люд дає усьому лад власними силами: одні паркан відремонтують, інші — дитячий майданчик із підручних матеріалів облаштують. Один з активістів мітингу — Ігор — обурюється: «Він (селищний голова — прим. Авт.) взагалі не бере участі в житті нашого селища. Абсолютно. Єдине, що зробив, — то це вкрутив лампочку на тому місці, де стоїть його автомобіль. Вона там і горить, щоправда, тільки коли машина стоїть, а так і не вмикає. Нащо йому ті ями й розбиті дороги? В нього є хороший джип, яким він їздить з дому на роботу. Більше його нічого не цікавить».

Продовження. Початок у номерах за 7, 12 та 14 лютого.

Українське громадянське суспільство має демонструвати високий рівень освіти, щоб забезпечити переваги над державним апаратом. Освічену людину важко вводити в оману, нею складно маніпулювати. Освіта робить особистість та суспільство незалежними та потужними. Французький філософ Вольтер писав: «L’іgnorбnce est la plus grande maladнe du gйnre humaнne» — «Невігластво є найгіршою хворобою людства».

Дивовижно, що люди намагаються будь-якою ціною набути багато грошей, хоча це соціальне марево — переважаюча більшість населення не в змозі радикально покращити свій матеріальний стан. Натомість вони роблять мінімум зусиль, якщо взагалі роблять, для поповнення знань, хоча знання може набувати будь-яка людина, незалежно від статі, віку, суспільного стану. В сучасному світі платять здебільшого за знання, і це може забезпечити людині соціальний поступ. Як стверджують американські соціологи, лише 5% людей мають здібності вести бізнес, інші можуть заробляти тільки власною працею.

У практиці сучасного гастроентеролога найпоширенішим діагнозом є гастрит — запалення слизової оболонки шлунка. Про цю недугу розмова з кандидатом медичних наук, доцентом Іриною ГОЙДАШ.

— Гастрит, як і будь-яке інше запалення, — каже Ірина Мирославівна, — може бути гострим (тобто розвинутися швидко і раптово) або хронічним. Гострий гастрит — досить поширене захворювання, для позначення якого також використовуються терміни: простий, банальний, катаральний гастрит і катар шлунка (останнє визначення належить до застарілих).

Віднедавна в Україні, зокрема й на Одещині, почала діяти організаційно удосконалена система надання медичних послуг населенню — через центри первинної медико-санітарної допомоги, тобто сімейними лікарями.

Саме ці лікарі найбільше наближені до нас, пацієнтів: приходять за викликом до додому, надають першу допомогу, виписують рецепти та консультують, знають, яку маємо спадковість, коли і чим хворіли, якого лікування потребували, які ліки приймали та наскільки вони були ефективними, коли мусимо обстежуватися і на що звертати особливу увагу, а в разі необхідності дають направлення на огляд до потрібного фахівця.

В інші пори року ногам набагато легше, ніж узимку. Адже зараз вони відчувають додаткове навантаження: не дихають під шкарпетками в утепленому взутті і, до того ж, страждають від зайвої ваги шуб та дублянок. Якщо у вас нема можливості на роботі перевзуватися у щось легше, то, напевне, ви вже зіткнулися з такою проблемою, як неприємний запах ніг. Причина — в бактеріях, які розмножуються від поту на ступнях. Існує кілька способів позбутися цієї неприємності.

Чорний чай — найпопулярніший спосіб позбавитися від запаху ніг. Потрібно взяти два чайні пакетики і заварити їх у трьох склянках води. Цей розчин додати у 3—5 л прохолодної води, занурити ступні й тримати 15 хвилин. Кислоти, що містяться в чаї, знищують бактерії, які викликають потовиділення.

Нещодавно в Одеському кризовому медіа-центрі відбувся брифінг, у якому взяли участь члени громадської організації «Одесі — 600» Анатолій Мисечко (ОНУ ім. І.І. Мечникова) і Геннадій Чижов (Південноукраїнський центр етнічних і політичних досліджень). Вони озвучили постанову Верховної Ради України від 11 лютого щодо відзначення цьогоріч 600-ліття Одеси, вкотре науково обґрунтувавши цю дату.

Геннадій Чижов, свого часу випускник ОНУ ім. І.І. Мечникова, нагадав, що у 2015-у на державному рівні відзначатиметься низка важливих для України дат, серед яких — 600-річчя Одеси та 150 років заснування його alma mater. Утвердження нового ювілею Одеси є торжеством історичної справедливості. Сьогодні на найвищому рівні виявлена щодо цього політична воля.

Триває розгляд судової справи за позовом активістів ГО «Одесі — 600» до Одеської міськради щодо визнання справжнього віку нашого міста. Для надання наукової бази у цій справі запрошені одеські історики.

Пропонуємо вашій увазі нарис доктора історичних наук Тараса Гончарука «Історія Одеси: короткий курс», який є своєрідним продовженням праці Олександра Болдирева «Одесі — 600» (1994). У нарисі проливається світло на малодослі-джений період історії краю від пізнього середньовіччя до новітніх часів. Він ляже в основу збірки — колективної праці одеських науковців з історії Одеси, яка охоплюватиме період XV—XX століть.

За сприяння міського клубу фотографів «Фотон-2» у музеї арт-клубу «Вихід» експонувалася виставка відомого фотомайстра, голови Одеської фотографічної асоціації Сергія Гуменюка «Храмовий день».

«Храмовий день» — це фоторепортаж із 27 робіт, знятих у жанрі «strait photography», що передбачає не постановочну зйомку, а пряму розповідь про таку важливу для всіх парафіян церкви подію, як відзначення дня святого, чиє ім’я вона носить. Безпосереднім об’єктом фоторепортажу Сергія Гуменюка став храмовий день в одному з болгарських сіл Арцизького району. Однак автор спеціально не захотів уточнювати, в якому саме, оскі-льки головним своїм завданням вважав не висвітлення конкретної події в конкретному місці, а створення певного узагальненого образу цього свята в невеликому селі.

Іван Липа прожив лише п’ятдесят вісім років. Із них найпліднішими були шістнадцять, які він віддав нашому місту — з 1902-го по 1918-й.

Як лікар Іван Липа не на одне століття залишив по собі добру пам’ять, збудувавши в селі Дальник, що входило тоді до Одеського градоначальства, лікарню, яка діє і досі. Згодом працював земським лікарем для бідних і мешкав з родиною на Ближніх Млинах, у будинку №17 по вулиці Юріївській. До речі, слід також згадати про його працю за фахом в одному із шести повітових міст Херсонської губернії — Ананьєві — у 1897—1898 роках після закінчення медичного факультету Казанського університету, хоча починав свою медичну освіту в Харківському університеті. Відзначимо також і той факт, що через нашого видатного земляка, мецената громадсько-політичного діяча перешорянина Євгена Чикаленка Іван Липа спробував був влаштуватися на роботу на медичний факультет Новоросійського університету, що відкрився 1900 року. Про це свідчить їхнє листування, але спроба закінчилася нічим.

(З циклу «Казки про Волю». Видавництво «Народній стяг», ч. 7, Одеса, 1917 р.)

У Юрася маленького був сад. Ніхто з сусідів не пам’ятав, коли саме його садили. Знали тільки, що з діда, з прадіда той сад належав Юрасеві.

Коли умирав Юрасів тато, то Юрась був ще невеличким. Пам’ятає тільки, як тато наказував йому стерегти садок, підсаджувати нові, молоді дерева замість струхлілих, не пускати нікого з чужих людей, щоб порядкували тут, а своїх сусідів, садівників, доглядачів і всіх мешканців саду шанувати і поважати!

Повернути ім’я Івана та Юрія Лип вулиці на Ближніх Млинах і дитячій бібліотеці в м. Одесі

Є вулиця в Одесі, і є там дім, у якому жив та працював задля одеситів той, чиїм іменем вона була названа по багатьох і багатьох роках — і то ще слава Богу. Чому так? Та тому, що є в місті кілька вулиць, назви яких, без перебільшення, постійно перебувають під пильним оком недремних хранителів ро-сійсько-імперського минулого Одеси. І ця вулиця — одна з таких. На мапі міста ви не знайдете її назву, дану їй ще в середині 1990-х, коли топоніміка Одеси позбулася майже всіх комуністичних назв, замість яких було відновлено старі, ще дореволюційні… І ніхто з мешканців цієї вулиці нічого толком не скаже, що то за імена — батька й сина, за які така точиться боротьба (хоча ні: не за, а якраз проти цих імен), й будинку того ніхто не покаже. Бо — не знає, і знати не хоче — бо то, мовляв, націоналісти, фашисти і т.д. і т.п. Ну, звісно, якщо українці, то вже обов’язково — «фашисти».

Отож у середині 1990-х ця вулиця на Ближніх Млинах завдяки неабияким зусиллям української демократичної громадськості все-таки отримала ім’я Івана та Юрія Лип — славних одеситів, ідеологів української Незалежности. Здавалося б, справедливість та здоровий глузд взяли гору. Було це в часах, коли міським головою став Едуард Гурвіц. Хоч на деяких будинках ще залишалися старі таблички: вул. Совєтская. Але змінилася влада, а та, що прийшла, великою любов’ю до чогось українського не відзначалася, — навіть у маленькій симпатії не можна було її запідозрити. І в грудні 2012 року вулицю двох славетних одеситів знову перейменували. Нібито на прохання «групи мешканців». При цьому було цинічно проігноровано оприлюднений у ЗМІ лист-звернення одеської громадськості за підписами майже 100 відомих діячів культури, науки, мистецтва, людей за-служених та знаних, а також багатьох притомних громадян з інших міст і навіть з-поза меж України. Але вулицю усе-таки перейменували — в руслі тодішньої політики затирання українських ознак Одеси. Тепер вона носить ім’я маловідомого одеського міщанина, котрий, як пояснили спантеличеним городянам, був тут власником кількох млинів. Так було прибрано з топоніміки Одеси славетні українські імена.

        Нема мудріших, ніж народ, учителів.
        У нього кожне слово — це перлина...

Ці прекрасні слова із вірша Максима Рильського «Мова». І справді, слово, мова є найбільш змістовним, ємним і виразним засобом людського спілкування. Щороку 21 лютого світове співтовариство відзначає Міжнародний день рідної мови. Свято досить молоде, і було запроваджене з метою захисту мовної й культурної багатоманітності у листопаді 1999-го згідно з рішенням тридцятої сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Але історія свята, на жаль, має трагічний початок. Це сталося 21 лютого 1952 року в Бангладеш (Східний Пакистан). Влада жорстоко придушила демонстрацію людей, які виражали свій протест проти урядової заборони на використання в країні рідної мови — бенгальської. Відтоді кожного року Бангладеш відзначає день полеглих за рідну мову. Саме за пропозицією цієї країни ЮНЕСКО проголосило 21 лютого Міжнародним днем рідної мови. Ми, українці, цей день відзначаємо вже уп’ятнадцяте.

Вам подобається отой поспіхом та невідь задля чого придуманий слоган, що висить у верхньому кутку телеекрана: «Єдина країна. Единая страна»? Тоді саме сепаратисти намірилися змінити конституційний лад в Україні — без жодного опору з її боку, захоплювали державні установи, вимахували російськими триколорами й горланили «Росія! Путін!». (До багатьох прозріння прийшло разом з «градами» та «ураганами», а відтак — суцільною руїною цілих міст). Тоді без бою здавали Крим, флот і все на світі. І в цьому сенсі чи не є здачею державної мови оцей слоган? Яка взагалі була мета цього словосполучення — показати, що Україна таки двомовна?

Наївно було б думати, що відновлення чинності похапцем визнаного недійсним отого шахрайського мовного закону, названого в народі «законом КК», який рано чи пізно треба було б скасовувати, стало одним з детонаторів на Донбасі. Нині вже багато мовлено про те, які прорахунки державної політики призвели там до такого розвитку подій. Але російська мова побутувала там багато років. І поряд з нею завжди була українська. Сьогодні ж українців убивають там саме за українську мову, за українські національні кольори. Вбивають однаково як тих, хто розмовляє українською, так і російськомовних українців — щирих патріотів справді єдиної України. Тому що мова, так само, як прапор та герб, як державний гімн також є символом Української держави. Понад те — мова є складовою української національної ідеї. На українському сході саме й воюють проти нашої державності. А без поваги до цих символів не може бути й поваги до країни, у якій живеш. І саме патріотизм, любов до своєї країни та ненависть до ворога об’єднає Україну. Саме ненависть — без неї не може бути перемоги, ніяка надсучасна зброя не допоможе, тому що найсильнішою зброєю є любов, і є ненависть. Це неодноразово довели українські герої в часі найжорстокіших боїв.

За розрахунками американських учених, до 2115 року із 6 тисяч мов, що існують на Землі, зникне понад 5 тисяч.

Як пише The Wall Street Journal, це обумовлено об’єктивними обставинами: менші групи потрапляють під вплив великих спільнот і з часом переймають їх культуру загалом та мову зокрема. При цьому деякі невеликі, але розвинуті суспільства, наприклад японське, свої мови збережуть

Знайомитися з довгостроковими прогнозами клімату без брому, валер’янки чи без почуття гумору неможливо. Це просто якийсь жах. Тільки-но стало забуватися глобальне катастрофічне передбачення кліматологів, складене під егідою ООН, на 2050 рік, як тут посипалися нові і теж невтішні.

Потоп відкладається
на 50 років, але...

Нагадаємо, на початку нового тисячоліття прогнозисти сповістили, що у 2050 році внаслідок швидкого танення льодовиків рівень Світового океану підніметься до 90 сантиметрів і затопить острови та окремі ділянки материків, внаслідок чого зникнуть цілі держави, а існування решти супроводжуватимуть катаклізми.

Ім’я Костянтина Проніна добре відоме всім, хто цікавиться історією та сьогоденням одеських катакомб. Не раз писали про нього й «Чорноморські новини».

Прийшовши ще підлітком у створений у 1965 році молодіжний клуб «Пошук», він усе своє життя присвятив розкриттю таємниць підземель нашого міста, ставши беззаперечним авторитетом у цій царині, директором підземного музею «Одеські катакомби» ОНУ ім. І.І. Мечникова.