Пашка з Привозу

А поля... Що буде з ними? Переорані снарядами, глибокими ви-рвами, усіяні понівеченою технікою — картина гірша, ніж у Велику Вітчизняну. Хоча й тоді у селі Варварка, на Кіровоградщині, де довго стояла лінія фронту, земля була так нашпигована воєнним залізяччям, що боялися навіть підходити. І лише у 1982 році поле засіяли, і воно дало перший повоєнний урожай. Через тридцять сім років! Ось що запрограмувала Україні путінська Росія разом із сепаратистськими бандформуваннями!

Подих війни із сходу долинув і в інші, спокійні області України. Звичними стали у великих містах, на залізниці вибухи, скоєні терористами. Люди знервовані, їм потрібна правдива інформація про перебіг подій у країні, а її нема, а якщо і є, то нерідко суперечлива. Ну справді, що воно у нас — АТО чи війна? Якщо АТО, то при чому тут мобілізація? Якщо ж війна, то чому досі не оголошено воєнний стан? І хто винен у наших великих людських і територіальних втратах?

Запитань море, а відповідей нема, бо влада вперто уникає діалогу з народом. Тому й не дивно: де купка людей — там і полеміка. Й основний фігурант — Порошенко. Мовляв, обирали президента і в його особі головнокомандуючого, а що маємо насправді? Порошенка-дипломата і переговорника? А де ж головнокомандуючий? Де його Ставка із тактикою і стратегією дій? Адже країна уже рік у жорнах війни, втрачаємо людей, територію...

Подібна полеміка спалахнула і на зупинці, де в очікуванні рейсового автобуса люд гомонів — спершу тихо — про галопуючі ціни, згодом голосніше — про трагедію у Маріуполі, шалені обстріли бойовиками Дебальцевого, Щастя, Артемівська.

Тематику бойових дій повернув в інший бік знервований чоловічий голос:

— А як вам нинішня мобілізація? Особисто я не хочу воювати! Бо кого захищати — мільярдерів і мільйонерів, що обідрали народ і всю країну, як липку? Захребетників-прокурорів і суддів? Чинуш-хабарників? А може — Батьківщину, яка завжди була для простих людей мачухою?

Той голос багатьом був знайомий: Пашка-тачечник із сусідньої вулиці. Про нього казали: він і народився з тачкою у руках, бо з вилупка заробляв на Привозі, розвозив чужі важкі мішки.

Відчуваючи, що його слухають схвильовано, продовжував:

— Мій брат на заробітках у Росії, бо тут роботи не знайти. Дивиться там телек, слухає радіо і дзвонить мені: що ви там витворяєте, майдануті бендерівці? Самі заварили кашу на Донбасі і звинувачуваєте у всьому Росію…

Тут уже гурт не змовчав:

— Про Майдан, Пашко, ти б за-ткнувся, бо там не був, а наслухався брехень з російських каналів та від свого братіка. І не ми заварили кашу, а зелені чєловєчки! Не обі-йшлося, правда, і без українських запроданців!..

Підійшов автобус, і вже навіть там, у тисняві, чийсь бас продовжував:

— Дивуюсь тобі, Пашко. За роки заробітчанства на Привозі ти зі своєю тачкою оббіг мало не весь земний екватор... А так і не збагнув, що захищати передусім треба саме її, землю, по якій бігаєш! Тобі б до кіборгів у донецький аеропорт, хоча б на день. Порозумнішав би зразу.

Бувають же такі збіги: увечері того ж дня увімкнув удома Павло свого дешевенького приймача і почув:

— ...а в Афгані я теж був водієм. Зараз кілька місяців підвозимо допомогу кіборгам у порту.

«Знову кіборги!» — подумав, але прислухався, навіть присів на стілець. Було цікаво чути водія, обстріляного і в Афгані, і тут, удома.

Слухав і відчував: щось ріднило його з цим незнайомим Анатолієм, бійцем Черкаського автобаталь-йону. Навіть відрегулював звук приймача, щоб краще чути свідка й учасника бойових дій. Приймач помовчав і знову озвався, вже з болем:

— ...бійцям обідно: ми готові йти в атаку, а нас стримують: «Перемир’я, сидіть тихо!» Зрозумійте психологічний стан бійців: ми за-стоялися в обороні! Чому не йти вперед? Адже нас тут, в обороні, все одно вбивають щодня, а заодно знищують і нашу бойову техніку, і зброю. А що боєць без них? Гарматне м’ясо…

У голосі Анатолія і гіркота, і гнів.

— ...навіть російські ЗМІ ствер-джують, що українські батальйони воюють краще від елітних російських підрозділів. Знали б, як нам доводиться воювати. Маємо заводи, здатні сьогодні поставляти нам і бронетехніку, і зброю, але замовлень від влади чомусь нема. Ми на передовій, під «градами» вимушені пробиті колеса не міняти, а на ходу ремонтувати. А щоб зняти колесо, потрібні гайкові ключі, кувалда, а їх нема. Замовляємо волонтерам, просимо у місцевих трактористів…

Потрясінню Павла не було меж: ремонтувати під шквальним вогнем! Не маючи підручних інструментів, запчастин, знаючи, як чекають на допомогу там, в аеропорту!

Згадалося, як кілька років тому за безцінь купив геть убиті «жигулі», що годилися лише на металобрухт, як розібрав до останнього гвинтика, почистив, змастив, замінив зношені деталі новими, — і загуркотів його «жигуль»! Зараз він — опора для Павла. Але ж усе те було у часі і не під кулями!

Жалюгідна картина, панове військові керівники: один танк тягне на причепі іншого танка на передову. Бо нема чим відбити атаку. Є тільки два підбиті танки: один здатен рухатися, але не здатен стріляти, а другий — навпаки. От і тягнуть на вогневу позицію стріляючого каліку, щоб прислужився ще хоч раз. Про це з обуренням розповів тоді, пани генерали, боєць автобаталь-йону Анатолій.

Зароїлися в голові Пашки суперечливі думки: щось не так було досі у його житті та й у житті всієї країни. А що саме і хто винен у всьому? А тут ще той святий отець з Майдану раз-по-раз спадає на думку. Його бачили й чули мільйони телеглядачів.

Бачив і Пашка. Щоправда, спершу не помітив намет, зведений як міні-церква з хрестом угорі. Бо Майдан був суцільним пожарищем, там горіло все, що могло горіти: гори покришок, високі барикади, горів навіть политий кров’ю асфальт. Озброєні «беркутівці» били і планомірно добивали активістів Майдану, мирних українців, які хотіли жити по-новому, у демократичній європейській країні. Все те бачили і святі отці, що перебували в церкві-наметі, і молилися за спасіння невинних душ. Не витримав один із них, вискочив у своїй чорній рясі у палаюче, стріляюче жахіття Майдану, здійняв руки у чорне закіптюжене небо, і з його вуст — чи то крик, чи зойк, чи молитва:

— Господи! Прибери царя і воцарися сам!

Але у Межигір’ї царя вже не було: ганебно втік від народного гніву, як шкідливе нікчемне кошеня, — під крило свого кремлівського покровителя. Ось тобі, братіку, і «майдануті»! Учасники Революції Гідності, вони повалили, здавалось би, непорушний режим Януковича!

...І заманулося Пашці ще бодай раз поспілкуватися з Анатолієм. Як він сказав наостанок? «Рідну землю треба захищати!» Адже агресор оточив її всю по периметру, готовий будь-якої миті розпочати широкомасштабну війну, озброєний до зубів! То що ж було досі не так у нашій країні і чому багато чоловіків уникають брати в руки зброю? Невже нікому з них не передався патріотизм Небесної сотні, дух Революції Гідності?

Думаю і я про Пашку, про таких же, як він, малолітніх рабів з Привозу, рабів уже в нашій незалежній Україні! Діток без дитинства, підлітків без можливості отримати хоча б робітничу професію у профтехучилищах — де вони зараз ті ПТУ?

А хто подбав про їхні душі? Адже «Душа обязана трудиться и день, и ночь, и день, и ночь!». Бездушна, бездуховна людина не здатна стати активним громадянином і патріотом. Саме з їх числа — і холуї, і запроданці. А ми сьогодні ще дивуємося, чому хтось ухиляється від мобілізації, і хочемо мати громадян, патріотів і воїнів.

«Рідна земля», «Україна», «Батьківщина» — чи одразу вкорінюються у свідомості дитини ці поняття, які у дорослому житті стають нашим стрижнем, нашою совістю й опорою? Питання і просте, і складне. Тому наступні ліричні відступи, може, комусь таки знадобляться і щось підкажуть.

— Сьогодні я у справі їду у Парижком, а заодно хочу з собою взяти й тебе. Покажу красу небачену! — одного разу сказав мені тато, шофер. Працював у МТС, яка базувалася у нашому селі.

Поки вантажівка гуркотіла степовим шляхом, я почула, що Парижком — це радгосп імені Паризької комуни. «Тобі, доню, розкажуть про це на уроці історії. Про країну Францію, про їхню революцію, а Париж — то їхня столиця».

Було дивно, чому ми зупинилися посеред травневого степу. Ліворуч хвилювалося зелене море, тато сказав: то пшениці. А праворуч од шляху... Хоч стій, хоч падай! Ну, на нашому подвір’ї, од воріт і до хати, квітує рядок тюльпанів, зеленіють вони і під вікнами, а щоб квітувала галявина, ціле поле тюльпанів — червоних, оранжевих, навіть блакитних?!

Тато уважно слідкував за моєю реакцією і був явно вдоволений, що таки вразив мене.

— А якщо сюди прийде трактор з плугом? — злякалася я.

— Не прийде! Бо ці тюльпани квітують тут щовесни вже десятки років, і їх обері-гають люди — як заповідник. Диво дивне: степ, палюче південне сонце, літніх дощиків тут як кіт наплакав, а наші квітучі аборигени живуть, і їм хоч би що! Я об’їздив багато районів області, а такого квітучого поля ніде не бачив!

Влітку, у жнива, батькова вантажівка завезла нас знову у степ, але вже на колгоспний тік. І знову я зупинилася там, як укопана: не купи, а високі гори зерна з-під комбайна! Гори!

— Любиш пиріжки і млинці? Це з неї! З пшенички! — говорив тато. — Зараз повеземо зерно на млин, там пшеничку змелять на борошно — їжте і каші, і пиріжки.

— Тату, це ж скільки люду можна нагодувати! — видихнула я, а він тільки вдоволено посміхався, бо розворушив душу дитини.

«Троянди й виноград — красиве і корисне», — цей вислів свого часу набув популярності не тільки серед любителів поезії. А чи може до розряду корисних і прекрасних потрапити, скажімо, мертва піщана пустеля?

— Сьогодні у нас уроків не буде — ми підемо з вами на екскурсію, — сказав учитель Олесь Маркіянович.

— Куди? — загелготав наш четвертий клас, радий, що не буде уроків.

— Підемо у кучугури, що за шелюгами.

І враз зник наш піднесений настрій: чи екскурсія — кучугури? Там же піски! Зроду там не граються діти!

Але вчитель тільки посміхався. Йшли довго, бо це ж за селом. Йти було важко: у піщаних кучугурах нога тоне по щиколотки. Десь зліва, далеко на схід, чули, є таке селище: Олешки (нині це райцентр Цюрупинськ). Звідти й починаються Олешківські піски.

— А тепер, друзі мої, — сказав Олесь Маркіянович, — уявіть собі карту України. На її просторах ліси, степи, моря і гори. А чого варті Дніпро, Дністер! І раптом посеред цього розмаїття природи притулилася перлиною ця піщана пустеля. До речі, ви помітили: коли нога поринає у пісок аж до колін, він подає свій голос — співає! От ніби пролетів комарик!

Ми спробували — і справді співає!

— Тому, — сказав учитель, — ці піски тут так і називають: співучі! А тепер озирнімося навколо, — не вгавав наш екскурсовод, — піски від обрію до обрію, дюни! Тераси дюн! Справжня африканська пустеля Сахара — хоч кіно знімай! А що найцікавіше: це наша пустеля — єдина не тільки в Україні, вона єдина у всій Європі, бо Україна — частина Європи. Як гадаєте: є чим гордитися?

...Ми йшли на екскурсію жовторотими горобенятами, а поверталися звідти мало не орлами — от ніби самі з висоти пташиного польоту побачили увесь свій квітучий край, Україну і єдину на всю Європу пустелю співучих пісків, українську перлину.

Шкода: не було у Пашки тата, який прагнув би прищепити своєму синові любов до всього, що називається Батьківщиною. Не було вчителя Олеся Мар-кіяновича, який виховував у своїх учнів гордість за рідний край. А був тільки брат, та й той подався шукати щастя не в ту країну. Йому б на Захід, у Європу, куди прагнемо зараз і ми.

«Рідна земля», «Батьківщина» — чи тотожні ці поняття? Як на мене — не в усьому. Рідна земля — це даність раз і назавжди. Її не можна перемістити, не можна вкрасти. Її можна тільки загарбати зайдам-чужинцям — якщо їм це буде дозволено. Коли ж хтось і покине рідну землю у пошуках кращої долі, він усе одно понесе її з собою у світи на своїх підошвах. Бо ця пуповина ніколи не рветься! Ось чому у наших генах живе цей невмирущий обов’язок — захищати її до останнього подиху.

А Батьківщина — це те, що ми будуємо самі. Наша Батьківщина, незалежна Україна, за історичними мірками — навіть не підліток. Нам, незалежним, усього двадцять чотири. А помилок і зловживань за цей час накоєно!.. Бо не тих обираємо керманичами. За ці роки було у нас два Леоніди, два Віктори, про яких у народі — жодного доброго слова. Наш п’ятий, Петро, поки що перший. У ньому ще як слід не встигли розібратися, але питань до нього — хоч греблю гати.

То, може, і справді символічним, знаковим був голос святого отця на Майдані:

— Господи! Прибери царя і воцарися сам!

Може й справді, як дедалі голосніше гомонять у народі, не вписується в український менталітет ця найвища державна посада? Адже є парламент! А може, навпаки — саме Петро Олексійович доведе зворотне? Адже йому належать ці прекрасні слова, що Україну можна любити будь-якою мовою: українською, російською, татарською, білоруською, гагаузькою… Головне — любити!

Не слова, а бальзам на душу! Ось тільки одна заковика: любов буває різною. Платонічна — теж любов, але від неї не народжуються діти. У нашому ж державотворенні, особливо у воєнний час, любов потрібна не споглядальна, а дійова, результативна, навіть войовнича.

Ось таку любов до України і явити б сьогодні народові, не винаходячи велосипеда, а як у давнину: «шапку по колу»! Для цього зібрати б нашому Петрові Олексійовичу таких же, як і сам, бізнесменів-мільярдерів та мільйонерів і не панькатися з ними, високонедосяжними, а руба:

— Шапку по колу, хлопці! Бо досить уже здирати з простих трударів по три шкіри! — і першим у шапку власні мільйони, чи скільки підкаже йому президентська совість. А олігархи — амбітний народ — і собі слідом за главою у ту шапку. Як казали у Велику Вітчизняну війну: «З миру по нитці — Гітлеру вірьовка». (Ну а в наш час, сьогодні... та ви самі знаєте, кому і за що...).

От і вистачило б на перший час тієї шапки без ганебного старцювання по світу — і на зміцнення обороноздатності країни, і на реформи, й обов’язково на безпритульних та хворих діток.

За це обома руками і Пашка. До речі, повістку йому ще не приносили, але він уже і не переймається цим. Вирішив: завтра сам піде до військкомату — водій, ремонтник. Рюкзак із запчастинами і реманентом уже готовий. Бо й справді: кому, як не нам, захищати рідну землю? Де народився — там і знадобився!

Майя ФІДЧУНОВА.