Бо все – незабутнє...

Коли приїхали з Георгієм до Одеси, батько працював з безпритульними дітьми на 4-й станції Великого Фонтану. Згодом там поставили пам’ятник таким дітям. Вміння та підхід пана Андрія до цих бешкетників допомогли виховати з них чудових працівників різних напрямків.

В Одесі сім’я Вербаловичів проживала на вул. Дерибасівській, 5, у комуні. Сусідами були росіяни, українці, євреї, вірмени, поляки. Георгій Андрійович згадував, що до чотирьох років не розмовляв, прислухався до мови дітей різних національностей, всотував її. Аж ось у п’ять років заговорив, та ще й як — різними мовами! За це його й прозвали «поліглотом».

Семирічного Георгія віддали до школи з українською мовою навчання. Закінчив сім класів і вступив до морського технікуму. Почалася війна. Хлопець брав участь в обороні міста. 73 героїчні дні згодом описані у творі Григорія Поженяна «Спрага», за яким було знято кінофільм. Малий Вербалович завжди допомагав людям своєю посильною працею. Його всі любили, шанували. Коли дізнався, що його друг Вітя з єврейської сім’ї може загинути, віддав йому своє свідоцтво про народження, а сам залишився без документа. У школі окупанти вимагали посвідчення кожної дитини. Георгій вирішив поїхати до бабусі, до Проскурова, щоб там взяти довідку про народження. Але як же їхати, коли війна, а в нього нема документів? Вирішив добиратися у порожній цистерні з-під спирту. Важко передати, як пережив ту подорож. Німці ретельно придивлялися до вантажів та цистерн на залізниці. Щоб не запримітили, треба було затамувати подих і навіть не висовувати голови, щоб ковтнути свіжого повітря. Смерть дивилася в очі на кожній станції. З великими труднощами доїхав до бабусі.

Там, у селі, один український агроном вирішив зібрати підлітків і зробити агрошколу, щоб училися й практикували в полі. Німці згодилися, але треба було відробляти дуже великі норми. Георгій до того ховався де тільки міг. Якось окупанти заскочили до хати зненацька й угледіли незнайомого юнака. Один з них хотів вистрелити в хлопця, але дядько відштовхнув Георгія на вулицю та якось домовився з солдатом.

Хлопчина був хворобливим, худорлявим, вирісши у місті, до важкої сільської роботи, не звиклим. Дотепер згадує дівчину, з місцевих, яка після своєї виробленої норми, підходила до юнака й допомагала йому. Якби не вона, то могли б вивезти й до Німеччини.

Батько в цей час воював на фронті. Був поранений, став інвалідом. Після розгрому німецьких військ повернувся до Одеси дуже хворим. Помер у 84 роки, не вимагаючи статусу інваліда Великої Вітчизняної війни.

Георгій після повернення до Одеси, звільненої від окупантів, продовжив навчання у морському технікумі й одночасно на підготовчих курсах для вступу до будівельного інституту. Завдяки наполегливій праці склав екстерном іспити і був зарахований. Згадуючи голод 1946—1947 років, каже: дуже бідував, не було що їсти, тільки завдяки студентській їдальні і вижив. Щоб отримати диплом, необхідно було відпрацювати зо п’ять років на будовах Сибіру. Хвороби, недоїдання у часи воєнного і післявоєнного лихоліття далися взнаки. Тяжко занедужав. Тож, коли опинився у Куйбишеві, на будові, директор, зважаючи на його хворобливий вигляд, відправив назад, до Одеси, де він довго лікувався. Отримав статус інваліда другої групи.

Подальше трудове життя — 45 років — пов’язане з роботою при управлінні за-лізниці. За цей час Георгій Вербалович вніс свою лепту в будівництво багатьох об’єктів, у тому числі Одеського залізничного вокзалу, гуртожитків, житлових комплексів.

Зараз він, учасник війни, учасник оборони Одеси, — на заслуженому відпочинку. Літа беруть своє, тож нині Георгій Андрійович пересувається за допомогою ходунків. Пенсія невелика. Мешкає у родичів у Чорноморці. Завжди бадьорий, усміхнений. Охоче ділиться своїми спогадами з молоддю.

Інеса САКІН-ТАРУСИНА.
м. Одеса.