Сонцепоклонниця

Ось воно вже вибухнуло вранішнім пожарищем з-за скелястого морського берега біля Сичавки в новому полотні «Схід сонця». Сонячна пожежа перетворилася на «полум’яний мак» (поезія «Село» лемківського співця Богдана-Ігоря Антонича), а потім сріблом-золотом щедро розсіялася по широкому небосхилу, запалила море, збурила чайок. Про Антонича дещо згодом, бо пізнала його й захопилася ним пані Лариса по-справжньому пізніше. Зазвучав же він у її творах усепереможно і майже по-язичницькому ще до його глибшого пізнання. Бо споріднені душі.

А ось головасті гарячі соняхи у пейзажі «Квіти сонця», які улітку в наших краях зустрічаємо чи не щодня і так до них звикли. Та зачудовано стоїмо перед картиною і слідкуємо, як на наших очах зачаровано й слухняно повертають вони свої кошики за вічним світилом. Скоро вони дозріють, і гамірні птахи прилетять до них по насіння. Зберуть урожай невтомні і теж гамірні люди. Весною насіння впаде у чорну соковиту ріллю. А влітку на землі знову розквітнуть тисячі маленьких сонць. І не буде тому кінця, доки й світу. А можна просто стояти, не думаючи, і з запаморочливим хвилюванням вбирати в себе золоту красу землі і неба. І роздуми, й почуття, що викликає полотно, благодатні для людської душі. Вона світлішає. Вона вдячна власниці чарівного пензля.

З творчістю Лариси Дем’янишиної вперше я познайомилася зо шість років тому, коли зайшла на її виставку в Одеському музеї західного та східного мистецтва, й відтоді вдячна провидінню, що воно мене туди привело. Бо тепер кожна її робота — то моє безмірне здивування, мій захват. То відкриття нового світу, серед якого ми ходимо як сліпі, не помічаючи його. Вона ж примушує нас зупинитися і, без перебільшення, зачудуватися.

Я не боюся класти на папір слова, можливо, дещо патетичні. Не боюся, бо вони щирі: твори художниці для мене свято. Особливо в час трагічних випробувань нашого народу, особистих трагедій і втрат. Особливо... Не поменшало світла й тепла у її роботах під виливом тривоги і печалі. Побільшало. Вона глибоко переживає нашу спільну біду й поривається всіх огорнути теплом. Тому й остання виставка пані Лариси, у Южненській картинній галереї, називалася «Молитва». Її прозорі, безтілесні ангели-охоронці захищають наших воїнів своєю духовною силою, зміцнюючи їхню фізичну силу й синівську любов до України. Її білосніжну, з лілією, Матір Господню — «Благовісницю», яку художниця подарувала одному з одеських шпиталів, я сприймаю як символ нашої Вітчизни-страдниці. Вона зігріває своїх синів теплом бездонних згорьовано-упокорених очей. Вона благословляє й покриває їх захистом, надає їм мужності й благовістить перемогу над ворогом. Щоб створити такий образ, треба мати незвичайну, світлу душу, володіти квітом безбережних чуттів. І те, що художниця вирішила подарувати полотно воїнам, які страждають від ран, свідчить про її рідкісний талант відчувати чужий біль як свій, жити з ним і продовжувати творити дивно сонячні картини. Здається, вся її творчість — то молитовна вдячність Господові за світ, який він так щедро нам подарував.

Можливо, й на підтвердження попередньої думки хочу поділитися із читачем своїм захопленням від сприйняття одного з останніх створених пані Ларисою полотен — «Сонячне янголятко». Дай Боже, щоб вдалося знайти потрібні слова... Стоїть на польовій стежці серед стиглого жовтого колосся босоноге дитя у довгій білій сорочці. Такі полотняні довгі сорочки колись давно носили селянські діти. Це дитя теж чимось нагадує хлопчика-селючка. У нього великі блакитні очі, майже круглі від здивування, трохи лукаво дивляться прямо в очі наші. На побожно складених руках сидить жовто-блакитний метелик. А волосячко дитятка аж палає рудим завихреним вогнем. Над ним — німб золотавий із синіми, як і його очі, польовими волошками й білими ромашками. А з-за спинки виглядають білосніжні крильця, пір’ясті, мов пташині. Не можна дивитися на це беззахисне створіння без світлої печалі й хвилювання: воно з’явилося серед наших полів не собі захисту шукати, а нас захистити своєю чистотою й святістю. І жовто-блакитний метелик на його рученятах — то трепетна душа народу нашого, яку негайно слід рятувати, бо зжере її ненависть, якщо дозволимо. Уже почала... Це створіння Боже, що прозоріє чистотою й ніжністю, кличе нас схаменутися, не забувати, що ми теж діти Господні і наше покликання — любити світ, прикрашати його, а не руйнувати й ненавидіти.

Коли із захопленням чи замилуванням вдивляєшся в полотна світлої майстрині, починаєш безпорадно усвідомлювати, «що всі слова уже були чиїмись», і тобі, бідній, бракує їх, щоб передати всі відтінки чуттів, які хвилею затоплюють душу. Образ сонячного Янголятка має дивну особливість: він перед тобою не тільки тоді, коли споглядаєш полотно, він постає перед очі, досить лише про нього подумати. Його здивовано запитальний погляд заглядає прямо в душу. Його тривожна незахищеність вимагає від нас молитви і дій, позитивних дій, аж до самопожертви.

Свої враження від спілкування з творами пані Лариси хочу завершити, знову коротко повернувшись до постаті видатного українського поета Богдана-Ігоря Антонича. Не можна не провести паралелі між творіннями цих майстрів. Сказати, що їх переповнює почуття закоханості у свій народ, країну, її казкову природу — сказати немало. Та ріднить їх найбільше те, як безпосередньо, з дитячим (прадитячим, тому й язичницьким) захватом вони ці почуття виявляють. Останнім часом художниця, зачарувавшись поезією Антонича, створила низку дивно осяйних полотен, що ніби перекладають піднесену українську народну сутність його творів на мову живопису. «Шевченко йде — вогонь, людина, буря — і дивиться в столітню далеч»; «Гірське село в садах морель і місяць, мов тюльпан...»; «Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах»; «Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком». Ці поетові рядки-образи фантастично оживають у розмаїтті мазків майстрині...

Та зупинюсь, бо це нова, глибока й хвилююча тема, яку не маю права дрібнити. Не згадати ж про неї не могла, бо вона продовжує й доповнює тему моєї розповіді: Лариса Дем’янишина — майстер сонячного пензля, що має високий талант дарувати ясну радість людям навіть у такі випробувально тяжкі для нас дні.

Наталія ШАТАЛОВА.
м. Южне.