Історія – наглядач, що карає за невивчені уроки

Зараз у суспільстві актуалізувалося питання про потенціал та роль історії. Історія — вчитель життя, або, як казав один історик, наглядач, що карає за невивчені уроки.

Олександр Музичко переконаний: на нас впливає лібералізм, який проголошує, що нікого не можна переслідувати, навіть українофобів. Але без україноцентризму зараз не розібратися з потоком інформації, не зрозуміти, де брехня і де правда.

У пропаганді історичні факти завжди відігравали важливу роль. Наші ЗМІ та освіта дуже відставали від запитів сус-пільства, тому зараз змушені стрімко скорочувати дистанцію. Буквально в останні дні роль історії актуалізувалася у зв’язку з планами Міністерства освіти скасувати обов’язкове її вивчення у вишах. Нині історію, навпаки, треба вивчати і замислюватися над історичними паралелями. Добре, що наразі ці плани відклали.

Новоросія — вигаданий в кремлівських кабінетах історичний концепт, — наголосив Олександр Музичко. Як його зруйнувати? Найперше — заборона ро-сійської пропаганди. Це один крок. Найголовніше — дати альтернативне знання. Наприклад, спростувати міф про те, що «Одеса — російське місто».

У своїх наукових роботах Олександр Музичко намагається показати міжнаціональні відносини в Одесі — і позитивні сторони, і проблемні. У них досліджуються стосунки між українцями, грузинами, росіянами, євреями, іншими народами, що проживали і проживають у нашому регіоні.

Якщо говорити про історичні паралелі, то ми бачимо, що зараз використовуються ті ж прийоми антиукраїнської пропаганди, що й раніше. Це доноси, наклепи, глузування над українською мовою тощо. Єдине, що змінилося, — антиукраїнські сили прикриваються європейськими цінностями, які в самій Росії повністю розтоптані.

Наші сучасні проблеми такі ж, що були в період активного творення нації в кінці ХІХ — на початку ХХ століть, коли відбувалася активна політизація національного руху, коли були дві революції і дві війни.

Сьогодні дуже актуальне питання осві-ти. Воно стоїть перед тими ж проблемами, що й минулого століття. Це і мова викладання, й антиукраїнський світо-

гляд багатьох викладачів. Українці роблять ті ж помилки, дивлячись на історію як на набір фактів, а підходити до історії треба філософськи, осмислюючи її. Історію необхідно вчити за джерелами або хоча б за різними підручниками. Але один загальний підручник теж потрібен, нові підручники — також. Ідеальний підручник повинен бути не тільки теорією, але й повинен ставити учневі питання і подавати різні точки зору. Підручник не повинен бути перевантажений фактами, не повинен містити українофобських висловлювань і розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Зараз усіх цікавить питання, чи піде Путін вглиб України, далі Донбасу. Путін — чекіст, не має стратегії, у нього є тільки тактика. Він намацує слабкі місця і йде туди, куди його пускають. Але зрозуміло і те, що він не визнає за Україною права на існування. Тому, на думку Олександра Музичка, прогноз щодо розвитку ситуації невтішний, але це не привід опускати руки. Навпаки, українцям треба розглядати це як привід згуртуватися і протистояти агресії. Всі повинні бути відповідальними, хоча слід розуміти, що доля країни вирішується не тільки в Україні, але й у Вашингтоні, Москві, Берліні, Парижі, Лондоні. Суто у військовій площині наша проблема не може вирішитися.

Друга половина ХVІІ століття відома під назвою Руїни. Тоді в історії діяли не тільки проросійські персонажі, але були й такі, як Іван Сірко, який постійно переходив то на бік одних, то інших. Зараз для наших еліт характерна така ж внут-рішня розколотість еліт, як і тоді. Навіть так звані «ДНР» і «ЛНР» створені за моделлю Донецько-Криворізької республіки, проголошеної за нацькуванням Ле-ніна. Одеса була її частиною. Ідеологія її була такою ж. Місцевого населення в керівництві не було, були суцільно «Стрєлкови-Гіркіни». З Другою світовою війною паралелей менше. Але реакція Заходу на наші події зараз схожа на оцінку Голодомору. Сьогодні в європейських медіа часто говорять «українська криза», «громадянська війна» — це стереотипи, нав’язані Росією. І Руїна, і події початку ХХ століття були, на думку Олександра Музичка, громадянською війною. Це боротьба за національну свободу в умовах втручання Росії, Польщі та інших країн.

Але є і прогрес. Зараз Одеса демонструє, що вона частина України. Більше того, наше місто стало одним з форпостів українства. Сюди перевели військово-морський флот. Так Одеса збільшує свою національну вагу, статус і самооцінку.

На думку Олександра Музичка, нинішні події в Україні — наслідок охолодження відносин між Росією і США, зокрема справою Сноудена. І те, що зараз нема точок дотику США та Росії, — це шанс для України. На відміну від ситуації 1968 року в Чехословаччині. Тоді події не сприймалися як міжцивілізаційні, тому Захід не став на захист цієї країни. «Духовні скрепи», які будує Путін, наближають Росію не до цивілізації, а до Африки. Непо-слідовність Заходу йде від непослідовності самої України. Іноземцям незрозуміло, чому війну називають АТО, а ТБ транслює російські фільми. Не варто звинувачувати Захід, треба шукати причини проблеми та шляхи її вирішення у собі.

Нещодавно в «Книгарні-кав’ярні» Українського дому Одеси Олександр Музичко презентував свою книгу, назва якої перегукується з темою брифінгу, — «Південна вісь Соборності: націєтворчі процеси в Українському Причорномор’ї (кінець XIX — перша половина ХХ ст.)» Книга вийшла в одеському видавництві «ВМВ» (2015) за сприяння Одеського припортового заводу (голова профспілки Володимир Дрібноход), депутата Комінтернівської райради Людмили Прокопечко та центру німецької культури «Відродження» с. Кремидівки (керівник Оксана Орел).

Зі згоди вченого, давнього автора «Чорноморських новин», пропонуємо вашій увазі його передмову до цього видання.

Найбільшою цінністю українців, поряд з українською мовою, є Соборність — територіальна та духовна єдність українського народу на всій його етно-державній території та діаспорі, а також мешканців України інших національностей, що відчувають світо-глядну спільність з українцями. Останні роки кинули величезний виклик Соборності. Головним громадським мотивом видання цієї книги є військово-політична агресія Росії проти України. За потурання «п’ятої колони» окуповано один з ареалів Українського Причорномор’я — Крим. Постійного диверсійного тиску зазнають Херсонщина та Одещина. Одним з компонентів інформаційної війни є теза про «Новоросію», неукраїнськість Українського Півдня.

Іншим антисоборницьким чинником є намагання з боку частини інтелігенції та політиків догматично підігнати Україну під кабінетні політологічні конструкції, не враховуючи місцевої специфіки, заперечити Соборність як зміцнення етнічних українських культурно-світоглядних основ і перспектив дерусифікації Сходу та Півдня України і, як наслідок, «відпустити» ці території у Росію. Парадоксально, що, начебто заперечуючи націоналізм, вони самі стають на суто етно-мовно-центричні позиції, мовляв, «де російська мова — там і Росія».

Ці погляди, разом з совєтськими рудиментами, призвели до парадоксальної національної політики в Україні вже понад 20 років, що базувалася та у великій мірі і досі базується на потуранні внутрішнім та зовнішнім українофобам. Самогубними є плани залишити єдиною державною мовою в Україні за Конституцією українську, а проте паралельно з цим надати місцевим громадам право на мовну, історично-пам’яттєву автономність (децентралізацію), тобто фактично повернутися до феодалізму та трайбалізму. Ідею Соборності, як передусім світоглядно-духовної, намагаються замінити суто політичною (єднання навколо домінуючої партії, лідера, матеріальних цінностей, символів, території, позначки у паспорті (громадянство) тощо). Насправді єднання має відбуватися на базі всієї сукупності української культури та ментальності, а не лише, наприклад, вишиванки. Суто селянсько-центрична соборність у сьогоднішньому урбанізованому світі прирікає українців на маргіналізацію.

Таким чином, політика відстає від стану нації, на території якої населення здебільшого готове сприйняти Соборність як адаптування до української культури, мови, пам’яті. Натомість суперечливі порухи згори лише деморалізують та дезорієнтують. Подібне відставання бачимо і в історіографії, в якій циркулює апріорне уявлення про «відсталість» південноукраїнських земель у процесі українського націєтворення. Причиною того, серед іншого, є схильність до гіпер-узагальнень згідно з наперед створеними догматичними концепціями, а не копіткі джерелознавчі студії.

Метою цієї книжки є поглиблення погляду на історію причорноморської частини Південної України як ареал українського націєтворення на принципово важливому етапі становлення новітньої Європи — напр. ХІХ — першій пол. ХХ ст. Предметом книги є процес залучення Українського Причорномор’я (головним чином, Північно-західного з Одесою «на чолі») до ареалу української культури та національного простору. На перше місце висувається процес поширення національною елітою провідних ідей у маси. Власне цей процес і є націєтворенням.

Усвідомлюю, що нація є ширшим поняттям, ніж суто етнічно українське, включаючи в себе всіх осіб, що мешкають на території України. Власне, від кількості осіб, що, живучи на даній території, усві-домлюють себе єдиним цілим, залежить міць нації. Міжнаціональним взаєминам у книзі закономірно приділено значну увагу, хоча я відкидаю поверхове маніпулювання тезою про багатокультурність та баганаціональність України як обґрунтування потреби її децентралізації, федералізації і в підсумку деукраїнізації (найчастіше — русифікації). Ядром процесу створення нації є титульна національність, культура та мова якої цементують всю побудову, забезпечують її поступ. Крах мультикультуралізму в Європі зумовлений відходом від цієї очевидної істини.

Ідейна основа книги є суто соборницькою, що полягало у прагненні тісно пов’язати причорноморські, південноукраїнські, явища з іншим масивом українських земель у цілісну картину українського націєтворення, тобто максимально сприяти створенню історії нашої країни як України, а не «Україн», чи «Під-Україн» (тобто повернення до догрушевського періоду історіографії).

Погоджуюсь з частиною сучасних українських істориків, які вважають головною цінністю історичного дослідження не «переказ давно відомих фактів під кутом авторської «концепції», а «глибоке дослідження проблеми, в якому кожний висновок автора має під собою солідну джерельну базу». Тому, маючи у заявленій темі низку попередників у загальній постановці питання, або щодо окремих аспектів, я уникав переказу відомого на користь маловідомого. Такий підхід забезпечує наближення до тканини історичного процесу, а не заміну його на опис уявлень автора. Щодо вимог «об’єк-тивної історії», вважаю, що така історія в принципі не може бути написана, адже кожен історик є носієм культурного коду своєї доби, а історія є гуманітарною дисципліною, приреченою на величезну долю суб’єктивності, яка у кожного історика відбивається у різний спосіб. Моя суб’єктивність полягає у розгляді історії географічного поняття Північне Причорномор’я крізь концепт Південної України, що передбачає україноцентричну візію. Об’єктивність — у багатогранному висвітленні фактів та явищ, тобто уникненні спокуси оминути гострі кути, «лакувати» історію.

Але з великою повагою та розумінням варто ставитися до явищ та осіб, що були носіями або симпатиками української культури, боролися за її поширення, як передвісників сучасних, здебільшого, на жаль, ще не реалізованих завдань, утворення на території Українського Причорномор’я одного з ареалів Української цивілізації.

Реалізацію завдань книги уможливило виявлення та систематизація широкого кола джерел, частина з яких мало або й зовсім не актуалізована нашими колегами. Найбільшою є вага наративних джерел: праці інтелектуалів, некрологи, мемуари, листування, адже у книзі йдеться про особистісний вимір історії, пов’язаний з мереживом контактів, вражень, почуттів тощо. Актові джерела надають достовірніші дані про біографічну канву героїв нашої книги або про функціонування установ, теж «оживлюються» наративними джерелами. Архівні джерела, задіяні нами, зберігаються у багатьох архівах та рукописних відділах бібліотек і музеїв. Це далеко не лише матеріали Державного архіву Одеської області, але й центральних (львівських та київських) установ. Більша частина наведених у книзі ілюстрацій також належить до маловідомих, а деякі публікуються вперше.

Звичайно, форма нарисів не передбачає охоплення всієї тканини історичного процесу. Тим паче що ця праця здебільшого присвячена культурно-духовним явищам. Але сподіваюсь, що книга посприяє вищеокресленому завданню зміцнення україноцентричного погляду на історію та сучасне Українського Причорномор’я.