...І залишив по собі добрий слід

Навесні 1893 року, після чергового трусу, Івана Липу заарештували. У тюрмі на Холодній горі він провів 13 місяців; десять місяців до суду і три — після присуду. Ви-йшовши із в’язниці, письменник ще три роки був під наглядом поліції і тільки опісля, 13 жовтня 1897 року, зміг закінчити навчання в Казанському університеті в Росії. «Я скінчив середню й вищу школу, — часто повторював він, — але найвищу освіту дістав у тюрмі».

Відтак починається тривалий і невлаштований період лікарської діяльності Івана Липи, коли доля приводить його на Херсонщину, до провінційного містечка Ананьїв, де нещодавно відкрилася земська лікарня

Не варто наводити статистику вбогості медичного обслуговування населення тогочасних повітів, коли на одного лікаря (а він часто-густо був єдиним у повіті) припадало по декілька десятків тисяч населення. Але Ананьївська земська лікарня була тим щасливим винятком, коли земство все ж рік від року поступово збільшувало кількість лікарів у повіті.

Прибувши до Ананьєва, Іван Левович був рекомендований Євгеном Чикаленком місцевому земству. В повіті на той час уже працював Модест Левинський, лікар, котрий, як і Липа, сповідував ідеї українства. З приїздом Липи в Ананьївському повіті активніше запрацював осередок Загальної української безпартійної демократичної організації, яка ставила на меті згуртувати всіх українських діячів в одній політичній структурі. Приїзд Івана Левовича до Ананьєва виявився вчасним. «Таким робом, — за свідченням Євгена Чикаленка, — в Ананієві склався цілий український гурток, члени якого працювали по всьому повіту».

Це був короткий, але яскравий період в історії Ананьєва, коли такі велети української громадської думки, як Іван Липа, Модест Левинський, Євген Чикаленко, Олександр Волошин, вели значну просвітницьку роботу серед простого населення повіту.

І хоч Іваном Липою та Євгеном Чикаленком, через певні політичні розбіжності у поглядах на майбутнє України, не раз виникали суперечки, вони швидко все залагоджували миром, бо обоє були гарячими й обоє про це знали.

Остання їх ананьївська суперечка виникла через самостійницький світогляд Івана Липи та його активну пропагандистську діяльність у повіті в цьому напрямку. Липа якось згарячу відрубав Чикаленку, що тільки самостійність України як європейської держави, що не залежатиме ні від Польщі, ні від Туреччини, ні від Росії, а буде серед них рівною й суверенною, і складатиме майбутнє України.

— Оця Ваша пропаганда, — опонував йому на «Ви» Чикаленко, щоб стримати дискусійний запал, — не тільки не наблизить здійснення ідеї самостійності України, а ще й віддалить. Нам перше всього треба добитися скасування закону 1876 року, щоб мати змогу видавати газети та журнали, а головне — добитися української школи, що приведе до національної свідомості, а будучі покоління самі рішать питання про самостійність України.

— Але ж це у майбутньому, а підґрунтя необхідно готувати вже сьогодні, — заперечив Іван Левович.

— Ні, Іване! Пропагандою самостійності тепер ми перелякаємо громадянство, бо воно боїться за цілість Росії. Коли відділиться від Росії Фінляндія, Польща, Прибалтика, Кавказ, навіть і Сибір, то все-таки буде Росія, а коли відділиться від неї Україна, то вже Росії не буде, а лиш тільки Московщина, Московське царство. Ось чому чорносотенці так бояться відродження української нації, називаючи цей рух мазепинством і закликаючи уряд до боротьби з ним.

Помітивши, що Липа напружився ій ось-ось зірветься, Чикаленко раптом змінив напрямок своєї думки:

— Подивіться на наше земство: поки народ не виступав на боротьбу за свої інтереси, земці грали ролі «батьків народу», дбали про медичну, агрономічну допомогу народові, про державний кредит на купівлю селянам землі, клопоталися навіть про заведення української мови в народних школах, а коли почалися аграрні розрухи, то перелякані земці звернулися до уряду за допомогою, в результаті чого наступила реорганізація земства, суду, заведення земських начальників і т. п.

— Тому не треба, любий Іване, — заспокоївшись, завершив Чикаленко вже на «Ти» полеміку, — пропагандою самостійництва лякати побутові кола, бо й вони з’єднаються з урядом і задушать нас, а тепер вони готові допомогти нам добитися української школи, яка приведе до відродження української нації...

— Нехай буде так, хоча воно зовсім не так, — сердито мовив Іван.

Липа не хотів загострювати стосунки з Чикаленком, якого поважав за щирість характеру, тому мовчки відійшов від Євгена, припинивши суперечку.

І тільки через багато років Євген Харлампійович визнав, що його побратим Іван Липа мав-таки рацію у поглядах на самостійність України, а не на її автономію, як вважав він сам. Зрозумів не без «впливу» того ж таки земства, яке лякливо поставилося до докорінних змін у перспективах України, що пропагували такі ж, як Липа, «самостійники». І коли помер голова Ананьївської земської управи й до неї було «вибрано нових людей,.. почалася нагінка на служачих-українців і на все українське», — сумно констатував, згадуючи друга, Євген Чикаленко.

Виступаючи на засіданні земської

управи, ананьївський магнат, придворний камергер Ерделі, докоряв попередній управі:

— Панове! Ми не можемо спокійно дивитися на те, як до влади в повіті обираються люди, які ширять серед повітян українські книжки. Ці депутати мають на меті не проведення ліпших способів господарювання, а відродження української держави. Це дуже небезпечні люди, і ми не можемо не сказати про це тут і сьогодні, напередодні виборів у наш орган.

«Натурально, — підсумовував цей період Євген Чикаленко, — що нова земська управа, не маючи в своєму складі жодного щироземського чоловіка, позвільняла з посад свідомих українців, — хоч вони були найкращими земськими робітниками».

Лютий україножер Ерделі та його однодумці по земству, щоб остаточно позбутися Івана Липи, написали до повітового відділку поліції донос про його антидержавницьку діяльність. Ознайомившись із «сигналом», Івана Левовича ви-кликали до відділку.

— Пане Липа! — розпочав бесіду по-ліційний начальник. — Вас не дивує той факт, що до нас останнім часом надходить багато різних скарг і заяв від мешканців повіту на Вашу громадську і професійну діяльність?

— Ні, пане поліцейський, не дивує. Як не дивує і те, про що йдеться у цих паперах. Сьогодні безкоштовно допомагати бідним і хворим селянам — це ледь не злочин з погляду тих, хто в усьому намагається мати зиск. Тому моя діяльність, на їх погляд, підриває не тільки їх авторитет, але й збіднює їх розбухлі від грошей кишені. Але ж з державної точки зору (а ми, сподіваюсь, з Вами люди державні) ми повинні «не щадя живота свого» служити царю і Отєчєству. А хіба це буде добре, якщо у нашого царя хворітимуть піддані йому люди? Хто ж тоді працювати буде та захищати царя?

— Але ж мова йде не тільки про це, — розгублено продовжував поліцейський чин. — Ви розвозите з Чикаленком та Левицьким по селах книжки на... е-е-е... мєстном нарєчії.

— Можливо, Вам це ще не відомо, але книжки ці давно дозволені цензурою, продаються офіційно у книгарнях великих міст, написані нашою, дозволеною, мовою, то в чому кримінал? У тому, що скаржаться ті, хто не любить читати книжки взагалі? Я ж не думаю, що Ви теж не любите читати, або Ваші діти?

— Що Ви, що Ви, Іване Левовичу. Ясна річ, що ми люди освічені і читати любимо. Але Ви все ж, — поліцейський озирнувся на двері і пошепки доказав: — бережіть себе. Я знаю, що Ви людина порядна і лікар тямущий, але...обов’язок, знаєте! То ж дивіться мені! — вже на увесь голос, неначе на чужі вуха, погрозливо сказав він на прощання.

Із самого початку Іванові Липі було зрозуміло, що нічого кримінального в його діях і поведінці не було і нема. Але він зрозумів й інше: настав час покинути Ананьїв, просякнутий україножерськими поглядами різного ґатунку ерделів-монархістів.

Євген Чикаленко з цього приводу із жалем зазначив у «Спогадах»: «Коли не стало можливості служити в Ананьївському земстві, то... Іван Липа переїхав до Одеси», де працював як лікар і громадський діяч.

Сумно констатувати, що Ананіїв не зміг через свою фобію до українців-патріотів втримати на своїх теренах багатьох талановитих людей. І не тільки у минулому. Але водночас, у серцях українських патріотів Ананьєва живе гордість за те, що ці люди жили й працювали в нашому місті й залишили по собі добрий слід на довгі-довгі роки.

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.