Вічний неспокій Валентина Мороза
Лиш тільки той народ, що має
Ім’я безстрашного бійця,
Що все життя оберігає
Свою свободу до кінця,
Що материнське ніжне слово
Не дав на згубу ворогам, —
Лиш той народ і тую мову
Не вбить ні людям, ні вікам!..
Валентин Мороз, «Земля і слово».
Валентин Мороз належав до поетів покоління шістдесятників, репрезентованого знаними постатями Дмитра Павличка й Івана Драча, Миколи Вінграновського та Бориса Олійника, Ліни Костенко і Бориса Нечерди, Петра Осадчука та багатьох інших.
Народився 31 січня 1938 року в Кіровограді, на прадавній українській землі, багатій на визначні постаті. Батько його — Леонід Федорович — кадровий військовий, був переведений у грудні 1938 року на посаду старшого політрука полку в прикордонне місто на Дністрі Самбір.
«Пам’ятаю, — згадував Валентин Леонідович, — звичний, здавалось би, день 22 червня 1941 року. Нібито ніщо не провіщало лиха. Удень прийшов додому батько і приніс нам подарунки: величезну ляльку для дворічної сестрички Тамари, що була більша за неї, а нам із братом Станіславом — цілу жменю гільз: у той день батько був на стрільбищі… Тоді ніхто з нас і гадки не мав, що то було останнє побачення з батьком. А ті гільзи довго зберігалися у нашій родині як дорогоцінна пам’ять про батька». Загинув він у червні 1941-го.
Мати — Катерина Яківна — була вчителькою. У перші дні війни, коли почалося несподіване та жорстоке бомбардування Самбора, ситуація вимагала рухатися на схід. Через певний час родина зупинилася в Казахстані, а через кілька років повернулася до села Люшнювате Кіровоградської (тоді Одеської) області, де жили родичі. Там Валентин закінчив семирічну школу. Далі були одеська середня школа №39, невдала спроба вступити на історичний факультет нашого університету і повернення в рідне село, на береги Південного Бугу...
Чарівна природа, роздуми про пережите, по-новому осмислена творчість письменників української та світової літератур позначилися на виборі нового факультету — ним став філологічний ОДУ ім. І. І. Мечникова. В університеті була доброзичлива, творча атмосфера. Молоді таланти перебували під постійною опікою закоханих у свою професію викладачів.
У «Спогадах про Івана Михайловича Дузя» є цікавий епізод про студентське життя Валентина Мороза:
«Ось іду я коридором факультету, дивлюсь — стоїть Іван Михайлович, тримає у руках книжку, усміхається. А я вже з обкладинки пізнаю: це його перша книжка, яка щойно з’явилася у книгарнях і яку я вже встиг придбати, книжка про славнозвісну Марію Садовську.
У Івана Михайловича очі світяться радістю:
— Бачив!?
— Бачив! — кажу у відповідь.
— Читав?
— Читав! — А ми на курсі і розкупили книжку в книгарні, прочитали і жваво обмінювалися думками. Я привітав учителя свого з виходом книжки, згодом ми ще не раз говорили про нові книжки, цікаві статті у періодиці. А коли вийшла знаменита книга Дмитра Павличка «Правда кличе», відразу ж вилучена компартійною цензурою, я встиг придбати її раніше за Івана Михайловича, чим дуже пишався.
Тривалий час Іван Михайлович був редактором університетської газети і немало сприяв зростанню її авторитету серед студентів та викладачів. А 57-го року він «пробив» через партком нечувану доти річ: випустив номер газети у вигляді книжечки віршів, авторами яких були талановиті студенти та викладачі, які, як виявилося, теж писали вірші…»
Я бачила цей спецвипуск-раритет університетської багатотиражки: обкладинка збірочки на 32 сторінки видрукувана двома фарбами. На ній — дата: «Неділя, 19 травня 1957 р.». У кінці — підпис «Редактор Ів. Дузь». Думається, що автором передмови «Їх голоси міцніють» теж був Іван Михайлович. Це було дуже радісно і важливо для авторів-початківців, які, звичайно, не могли ще мріяти про державне видавництво, на-друкуватися у книжковому форматі. А тоді була ціла плеяда талановитих філологів: В. Базилевський, В. Березінський, А. Бортняк, Б. Дерев’янко, В. Домрін, В. Зінченко, А. Логвиненко, П. Осадчук, Г. Шендрик…
«Пригадую ще один епізод, — згадував Валентин Леонідович, — у періодиці з’явився вірш Павла Тичини, послання його до молоді. Іван Михайлович покликав мене і Володю Зінченка до себе в кабінет, поклав на столі газету з текстом уславленого поета.
— Оце, хлопці, вам почесне завдання: написати поетичну відповідь від імені української молоді Павлові Григоровичу.
Ми були схвильовані. Відповідь писалася, що називається, на одному диханні. Уперше її опублікувала університетська газета, а згодом вона з’явилася завдяки Івану Михайловичу в Києві.
Ми, молоді одеські поети, були під особливою опікою Івана Михайловича і йшли до нього за порадою, зі всіма своїми проблемами. Часто заходили до його кабінету «просто так» — побалакати, прочитати нову поезію.
Пригадую, йому сподобався мій, тоді щойно написаний, вірш про джерело. Він так сердечно похвалив його, що я зважився і запитав Івана Михайловича:
— А можна, я присвячу його вам?
Він подумав якусь мить і сказав:
— Гаразд. Думаю, що за такий вірш мого учня мені не буде соромно. З того часу цей вірш «Джерело» і друкується з присвятою Івану Михайловичу…
Завдяки Іванові Михайловичу, коли надійшла пора прощатися з університетом, поетичний і журналістський актив випускників нашого факультету був направлений на роботу в районні газети Вінницької області, що у той час було справою нелегкою. Але Іван Михайлович міг усе.
І ми роз’їхалися: Григорій Шендрик — у Гайсин, Анатолій Бортняк — у Тульчин, я — у Немирів. А затим доля повела нас далі й далі…»
Із 1955 року Валентин Мороз починає друкувати вірші в періодиці, що засвідчують вправність та майстерність поета-початківця. У 1962-у в Києві виходить його перша поетична книга «Говоріть, колоски, говоріть», хоча творилася вона більше десяти років. Її вихід у світ благословили такі корифеї української поезії, як Павло Тичина та Андрій Малишко.
«Перша поетична збірка Валентина Мороза засвідчила, що в літературу при-йшов цікавий, своєрідний і талановитий поет.
Поезії, що увійшли до збірки, вирізняються гостротою мистецького зору, власним поетичним стилем, умінням використовувати художні засоби, майже кожна з них базується на реальних подіях, переживаннях і роздумах автора; поет живиться тією життєдайною енергією, що дарує йому натхнення, творчу радість, породжує упевненість у своїх силах та впливала на самовдосконалення», — професійно оцінював творчість побратима по перу Володимир Гаранін у літературно-критичному нарисі «Валентин Мороз: життя і творчість».
Цікаво, що у творчому доробку одеського митця тільки єдиний епічний твір — драматична поема «Земля і слово», що вміщена в першій збірці. Початкову строфу поеми я винесла як епіграф до свого слова про поета, бо ці рядки звучать дуже актуально та пророче і сьогодні.
«Перша драматична поема Валентина Мороза «Земля і слово» (на превеликий жаль, й остання!) приваблює читача щирістю автора, художньо поетичної правди, неповторністю поетичної «сповіді», емоційною насиченістю, вдалою розбудовою граматичних конструкцій, цікавими метафоричними блискітками, стислістю, вдалою діалогічною «симетричністю» та послідовним розвитком, логічністю сюжетної лінії; поету вдалося сконструювати правдиві, чітко окреслені характери персонажів.
Поет порушив низку суспільно-по-літичних проблем, що хвилювали на початку 60-х років двадцятого століття і українське суспільство: нація, патріотизм, національна мова, культура, правдива інтерпретація історичних подій тощо», — зазначав В. Гаранін у згаданому нарисі.
Друга збірка В. Мороза «Ми — земля» удостоєна літературної премії імені Едуарда Багрицького. Згодом у видавництвах Києва та Одеси виходять його книжки «Дерево на обрії», «Тінь дощу», «Білий-білий сніг», «Крило трави», «Земле моя — доле моя», «У ритмі сонця», «Моя душа — як пташка на долоні» та інші (загалом — 17 поетичних книг).
У 1990 році поет готує до друку чергову збірку «Осінній сад». Вона викликала схвальні оцінки та рецензії в засобах масової інформації, і Валентин Мороз став лауреатом всеукраїнської премії імені Павла Тичини.
У 1997-у Валентин Леонідович підготував до друку книгу із символічною назвою «Моя душа — як пташка на долоні», до якої включив вірш «Канівські строфи». У цій поезії він по-новому пізнає світ Кобзаря після відвідин Чернечої гори, де бував неодноразово. Цей алегоричний твір варто прочитати кожному, щоб за-глибитися у філософський та емоційний світ геніального українського поета, відчути величний образ нашого національного пророка.
Заслуговують на прочитання і вірші під загальною назвою «З варіацій на теми українського фольклору», які виводять автора на нову орбіту розуміння сучасної поезії. Відомий письменник і науковець Анатолій Колісниченко, ана-лізуючи витоки творчої манери Валентина Мороза, спосіб його мислення, писав: «Однією з привабливих рис творчості В. Мороза є уміння шукати в невичерпних джерелах народної творчості споріднені мотиви, образи, паралелі, розвивати їх і «осучаснювати», шукати імпульс думки й уяви».
Українську фольклорну тематику орга-нічно доповнює цикл «З варіацій на теми грузинського фольклору». Мабуть, Всевишній мудро розпорядився, доленосно поєднавши в 1961 році Валентина Мороза з Іриною Мелеховою. Вона — випускниця українського відділення філологічного факультету ОДУ ім. І.І Мечникова 1962 року — писала новели, прочитавши які, Павло Тичина сказав, що Бог наділив її справжнім талантом. А Григорій Анд-рійович В’язовський новелу студентки Ірини Мелехової (писалися новели і в співавторстві з однокурсницею-подругою Зоєю Купченко) виніс на практичне заняття для літературознавчого аналізу. Ірина Олексіївна стала кандидатом психологічних наук, видавала підручники, писала наукові статті з курсу психології, якими послуговуються у вищих навчальних закладах. Її мати була з дворянського грузинського роду. Часто відвідуючи Грузію, зустрічаючись з письменниками, науковцями, краєзнавцями, буваючи в тамтешніх горах, одеський поет знайомився з храмами та історією братньої країни: все це давало матеріал для творчості. Багато творів грузинських поетів Валентин Мороз переклав українською мовою.
Новаторським явищем в українській поезії назвав «Антивірші» Валентина Мороза Євген Прісовський: «Антивірші — парадоксальне поняття, коли йдеться про визначення суті поетичного твору. Але парадокс завжди був засобом вияскравлення загостреного вияву головної думки й головного почуття. Антивірші, за авторським задумом, — це твір, позбавлений зовні поетичного начала; твір, головним «героєм» якого є неприваблива, жорстка, некрасива правда».
У Валентина Леонідовича була особливість, яка, може, й іншим поетам притаманна, але ж не такою мірою: він — ідеаліст і філософ, романтик у найкращому сенсі цього слова, глибокий лірик, який звертався до найпотаємніших закутків людської психіки, особливого стану творчої душі, щирих почуттів.
Вірші інтимної тематики зустрічаємо у більшості його збірок, але кращі з них — в «Ім’я тобі — кохана» (2000). Ця кишенькова книжечка — поезії про високе почуття кохання, яке повинно бути чистим, вірним — від першого подиху й до останнього. Ця мініатюрна збірка вибраної любовної лірики — по-справжньому цікаве й неповторне явище у нашій сучасній поезії.
Знаю Валентина Леонідовича Мороза як поета з 1970 року, коли стала студенткою філологічного факультету, коли почула його поезії під час зустрічей у наших аудиторіях. У новорічну ніч завжди чула по телефону добрі, щирі побажання від справжнього діда Мороза, як він відрекомендовувався.
Валентин Мороз любив працювати з молодими, давав багато цінних порад, основними вимогами до майбутніх поетів називав відповідальне ставлення до слова, необхідність постійного розширення поетичного словника, вдосконалення техніки віршування. Неперевершеною школою майстерності вважав щоденне читання найкращих зразків поезії та прози: «Начитайтесь — і відчуєте флюїди в серці, потяг до поезії». Завжди радив початківцям: «Частіше думайте про велике».
Такі зустрічі (а відбувалися вони часто, крім студентських аудиторій, у Золотій залі Літературного музею, куди ми приходили на письменницькі презентації книг, на учнівських засіданнях секції «Літературна творчість» МАН, якою ми з поетом керували до 2011 року, у конференц-залі Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького, де він проводив майстер-класи), зізнавався Валентин Леонідович, дарували нові думки, нові почуття, нові сподівання, нові творчі ідеї, і в серці зароджувалася віра у свої сили.
Володимир Рутківський, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка слушно наголосив, що «...не кожен поет, хто видав книжку. Творчість Валентина Мороза займає особливу неповторну нішу в літературному процесі Одещини. Поетична спадщина В. Мороза — це пшеничне поле, яке колоситься на сонці».
Щирість, порядність, милосердність і прагнення бути корисним притягувала до Валентина Леонідовича багатьох. Він цінував людей не за професією, а за духовні якості. Все життя, здається мені, старався робити добро, допомагати словом, порадою. Його постать випромінювала любов до свого народу, країни, родини, друзів.
Любов ІСАЄНКО.
Валентин Мороз
З-під блакитної крони небес
Осипається радісно дощ,
Із іскринками сонця і — без,
При потребі хоч душу полощ…
І той дощ золотий, як руно,
Він сміється од щастя мені,
Наче сонечко — у вікно
Або жайворонок навесні.
***
Буде тепло: журавлі танцюють,
Наче глину місять на лимпач.
Буде хата: стіни вже мурують.
Збудеться усе. Ти лиш не плач.
Ластівки від нас чекають стріхи,
Щоб під нею виліпить гніздо.
І ширяють небесам на втіху,
І несуть у дзьобику гвіздок.
Все для хати. Все, як люди,
— в хату.
Буде хата — значить, будем ми.
Українців на Землі багато,
Будемо ж, народе мій, людьми!
Буде хата — ми народим сина.
Буде син од матері й вітця.
Значить, буде, буде Україна,
Адже тільки їй нема кінця…
Опівнічна імпровізація
Пустельні вулиці… і щем.
І ніч — як спазма біля серця…
Назустріч дівчина з м’ячем
Біжить, біжить — не озирнеться.
І крутиться в її руках
Великий м’яч безперестанно,
І видно на його боках
Материки і океани.
І світло місяця ясне
Ячить тривогою і млостю,
І переповнює мене
Немислимою високостю.
І нитка з жовтого клубка,
Що в’яже з людством кожне серце,
Така тонка… така тонка,
Торкни — і тенькне, обірветься…
Пустельні вулиці… і щем.
І вітер, вітер-безборонно.
Пробігла дівчина з м’ячем,
А буде снитися до скону…
* * *
Було моїй онуці три,
Коли на вухо ледве чутно
Вона сказала серед гри:
«Чогось мені на серці смутно…»
Моя дитино золота!
Ох, смутно і мені на серці…
І часто сниться пустота,
Що гірша смерті, гірша смерті.
Спаси, Господь, від пустоти
Твою маленьку чисту душу,
Спаси її і захисти —
Нехай вже я страждати мушу.
Але таке мале дитя —
Воно гріхів іще не має.
Чому ж смутне передчуття
І їй під серце підступає?

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206