Хіба лише в «Інтері» проблема?

І не прийдуть аніякі зміни, доки не відбудеться цілковита десовєтизація українського суспільства, доки ми не вичавимо із себе усе совдепівське. Ні справжня, людська, як мовиться, але рішуча люстрація, ні реформи, про які чуємо багато разів на день і яких поки що не відчуваємо на собі, ані усвідомлення того, що країна фактично перебуває у стані війни. Війни, якої багато людей не хочуть помічати, наче усе відбувається десь дуже далеко.

Але якщо лінію фронту між російсько-терористичними найманцями та українськими героями у цій — фактично — російсько-українській війні можна побачити на мапі Донбасу, то лінія протистояння — так само довготривалого і, можливо, ще більш небезпечного — з відживаючою (тому й небезпечною) усе ще глибоко вкоріненою совєтською свідомістю, проходить таки через наші голови. Іншими словами — через свідомість дуже багатьох «простих», «пересічних» людей, «маленьких українців». Тих, котрі ще не усвідомили, що то за війна триває на Сході України, й що ті самі вороги були і в часах гетьмана Виговського, й під час окупації України у 1920-х, й у всьому ХХ столітті. Не усвідомили, що вони, ці «прості» та «маленькі», є представниками великої нації, котра має чим похвалитися — і в минулій своїй історії, і в нинішнім часі — не меншою мірою (принаймні), аніж сусіди. Вони звикли дивитися подібні програми, люблять «огоньки», звикли до отих російських артистів (рідних, українських, не знають, бо нам майже не показують їх не лише на свято, а й у будень, а коли й показують, то, зазвичай, вночі — за «доброю» старою традицією); вони звикли до російської мови (од рідної їх довго і старанно відлучали), й саме вони роблять рейтинги певним телеканалам. (І вони ж таки уже в ролі виборців, як це ми бачили недавно, віддають перевагу одіозним антидержавникам і цим знову й знов встановлюють для нормальних громадян свої правила, нав’язують свій світогляд, відкидаючи назад прагнення українців жити по-людськи, себто по-європейськи. Така ось аналогія). І нехай ті їхні улюбленці плюють їм в обличчя — вони щиросердно приймуть це за дощ.

Тож війна ця присутня не лише на Сході, вона також і на телеекрані, й в інших ЗМІ. Нахабно поставити у програму московський «огонек», а потім виправдовуватися тим, що не було, мовляв, жодного порушення законодавства — це не лише виклик суспільству. Це, передусім, цілком свідоме не-хтування національними і цінностями, й інтересами. Не кажучи вже про те, що оті всі московські «вогники» , якщо узагальнювати, це ті ж таки пластмасові карнавали, це — технології. Цього теленачальники не можуть не знати. Коли ж не знають, чи заперечують, то не місце їм у тих кабінетах. Тому всі оті «виправдання» — лише апеляція, знов-таки, до совкової свідомості, яка саме й створює оті фальшиві рейтинги, на які завжди можна послатись, як на захисний бар’єр. Це ж треба так не любити свою країну, так зневажати український народ!

Утім, вся нинішня новорічна телевізійна ніч традиційно не відрізнялася особливою прихильністю до української культури, з різних причин — якщо без огульних обвинувачень. Там її, як мовиться, впритул не бачать. Певне, телевізійні начхальники вважають її «фашистською». А можливо, здогадуються, що українці давно й глибоко розчаровані телебаченням, тож і не стануть вмикати «ящика» у новорічну ніч. Хоча якраз на свято багато людей сподівалося-таки побачити щось українське, рідне й не надто примітивне, як це зазвичай буває. Та, одначе, можна було без кінця перемикати канали в надії на щось українське, — марними були всі пошуки. Майже всі канали були тієї ночі переважно російськомовними — втім, як і завжди. Певне, там подумали собі, що в новорічну ніч, запихаючись отим вже майже сакральним «олів’є» під розрекламовану тими ж каналами горілку (теж проблема — ота реклама алкоголю, а на додачу до неї — поради, як вийти з похмілля), мало кому прийде до голови дивитися на телеекран, тим більше — чимось там обурюватися. Вочевидь, мають завдання пильнувати за тим, щоби українці не надто зловживали рідним, без агітпропівських «нітратів», духовним харчем.

Та, одначе, активно пильнувати за тим, щоби країна поступово ставала на рейки, що ведуть у протилежний — західний бік, це завдання якраз для громадськості. Саме вона збудила суспільство вже на ранок після теленочі на «Інтері». Поки що це, на жаль, лише поодинокий випадок — дай, Боже, помилитися. Бо ж бачимо, що сьогодні робиться довкола. Ті самі люди, котрі ще недавно переконували нас, що нічого особливого не відбувається, котрі мовчки спостерігали за тим, як бандити створюють передумови для нинішньої війни тощо, сьогодні приходять у владу, очолюють ЗМІ. І зовсім не бачимо, щоби хтось, наприклад, сів за ґрати. Чому це все відбувається? Бо нема активного, рішучого спротиву громадськості. Ми говоримо про громадянське суспільство, але воно ще дуже слабке, ще у зародковому стані. Хтось, можливо, заперечить тезою про волонтерський рух, про всенародне опікування українським військом. Так, це дивовижно, це створює певну

опінію в суспільстві та не може не викликати гордість, не спонукати, передусім, до особистої участі. Але це — лише один бік. А з другого боку бачимо: багато що залишається майже незмінним.

Може, не надто етичним буде порівняння, та все ж — з урахуванням чуток про нібито ліквідацію радіо «Культура» — слухаючи цей канал, з гордістю допевнюєшся у тому, скільки у нас дуже цікавих, глибоко національних музичних, театральних колективів, скільки безмірно талановитих співаків, музикантів; їх знають, без перебільшення, у всьому світі, запрошують на виступи… А на Батьківщині вони майже не відомі. Й одна з головних причин цього — наше недолуге телебачення, яке цілком свідомо не запрошує, не допускає до ефіру найяскравіші таланти, не знає, що робити з цим багатством, бо цілковито орі-єнтоване на російський, дуже часто низького ґатунку, продукт. А в регіональному вимірі — його нездатність мислити самостійно, в річищі часу. Часу, який, без сумніву, вже незворотно змінився.

Тож дуже важко повірити в диво — у те, що наше телебачення вже інакше. І що країна вже відвойовує втрачений інформаційний простір.

Роман КРАКАЛІЯ.