Кишинів без макіяжу

До Кишинева, найближчої європейської столиці, з Одеси можна дістатися рейсовим транспортом приблизно за чотири години через Паланку та Каушани. Різношерсті мікроавтобуси та «Богдани» ходять щогодини, ціна квитка — до 160 гривень в один бік. В’їзд до Молдови — за закордонним паспортом, віза не потрібна. За відстанню це довше, ніж через Тирасполь, проте тут є і неабиякий позитив. Ви не перетинаєте транзитом самопроголошене Придністров’я, а отже, не маєте потреби аж двічі «насолоджуватися» спілкуванням з їхніми вдягненими у радянську форму прикордонниками-митниками, у котрих невідомо, що на умі.

Дружній українсько-молдовський кордон минаємо швидко. До вартових наших рубежів мусимо вийти на холод і вишикуватись у чергу під будкою паспортного контролю. Їхні молдовські колеги більші європейці: паспорти перевіряють в автобусі, забирають, а потім приносять уже проштамповані. На виїзді з Молдови є «дьюті фрі» зі стандартним асортиментом і, як стверджують ті, хто тут часто буває, помірними цінами.

До Молдови в’їжджаємо на світанку. Дорога — не автобан, але у хорошому стані, транспорту незвично мало. За вікном пропливають чорні поля та виноградники, на схилах невисоких пагорбів дрімають села. Великі сади з низькорослих, посаджених правильними рядами яблуньок — невід’ємний атрибут тутешнього краєвиду. Несподівано ландшафтна ідилія змінюється жорстким і не надто привітним урбанізмом міських окраїн. А тиша у салоні наповнюється галасливо-попсячою какофонією «русского радіо». «Пєсєнкі» та немудрі «шуточкі», розбавлені містечковою рекламою. У такий збочений спосіб водій будить своїх пасажирів. Задвірки — пустирі та фрагменти промзони. Кишинів, приїхали.

Незатишний автовокзал «Північний». Довкола тут і там торгують, чи, скоріш, намагаються торгувати, бо продавців більше, ніж покупців. Виходимо. Поруч великий та понурий, мов човен Харона, гастарбайтерський автобус «Кишинів — Москва через Орел — Тулу». Молдовани прижартовують, що якби не вони, то москвичі жили б у нештукатурених помешканнях. Очевидно, до центру звідси далеко, і навіть натяку нема, в якому він боці. Таксисти з традиційно настирливим «куда єхать?!». Й ось маршрутка везе до середмістя за три леї і… знову під супровід «русского радіо». Пошарпані невблаганним часом багатоповерхівки 80-х років минулого століття, бігборди з нещодавніх виборів, реклама, ще реклама, змерзлі вуличні торгаші зі своїм крамом... Уже давно минула година-пік, а затори — скрізь: стоїмо більше, ніж їдемо. Здається, що всі молдовські авто цього дня з’їхалися до столиці. Треба не проґавити площу Центральну, щоб вас не повезли далі.

Проспект Штефана чел Маре — широкий, обсаджений платанами. Головна, майже чотирикілометрова, велелюдна магістраль сімсоттисячної молдовської столиці. Якщо проводити паралелі, то це більше Хрещатик, ніж Дерибасівська. Насичений автомобільний рух в обидва боки. З громадського транспорту — тролейбуси, якщо не зовсім нові, то свіжі, та автобуси. Маршруткам сюди — зась, так розпорядилася міська влада. Цього дня я пройшов лише частину проспекту від вулиці Ізмаїльської до Тріумфальної арки. Тут нема визначних пам’яток архітектури. Вишукано-еклектичні занедбані будівлі початку ХХ століття, іноді обвита виноградною лозою архітектура різних періодів радянського часу, окремі споруди з етнічним колоритом. Адміністративні будівлі, банки, офіси, численні крамниці, «МакДональдс». Театр імені Міхая Емінеску за-вішений рекламними банерами так, що розгледіти його не вдалося. Біля театру — сувенірно-художньо-антикварно-блошиний ринок, котрий гордо зветься «Вернісаж». Магнітика, гідного мого холодильника, не знайшлося. Органний зал, збудований 1911 року як банк, сьогодні потребує не ремонту, а реанімації. У забудову проспекту коректно вписані кілька ультрасучасних споруд, у склі яких віддзеркалюються дерева та сусідні будинки давніших епох. Будинок примарії (міської ради) споруджено 1902-го за проектом Олександра Бернардацці (тут на його честь встановлено меморіальну дошку). Він був міським архітектором Кишинева, а згодом — Одеси. Бернардацці одеського ми знаємо, перш за все, за двома творіннями — будинком Нової біржі (тепер філармонія), 1899-й, та готелем на Пушкінській (нині — «Брістоль», знаний також як «Красная»), 1880-ті. І все ж маестро у Кишинів був закоханий більше, заповів себе поховати саме тут.

У той час, як молдовські заробітчани старанно вимощують «поребрики» по росіях та європах, у їхній столиці тротуари у жахливому стані. Наші одеські хідники порівняно з їхніми — таки Париж. Облупленими сходами до будинку уряду Республіки Молдова треба йти обережно, щоб не травмуватися. А ось кабмінівський бархатистий газон та ідеально рівно пострижений вічнозелений живопліт викликають захоплення. На щоглі вітер погойдує великий молдовський триколор, навпроти — прикрашена головна ялинка країни: не надто рівна, але справжня.

Бронзовий пам’ятник господареві Молдови Штефанові Великому (чел Маре означає великий), який правив тут другу половину ХV століття, встановлено 1927 року біля головного входу в парк його ж імені з боку майдану Великих національних зборів. Штефан ІІІ зображений з мечем та хрестом у короні та коштовному вбранні. Парк дуже нагадує одеський Міський сад, але значно більший за територією. Цікаво, що у першій половині ХІХ століття він також називався Міським садом. Наприкінці того ж століття тут споруджено невеликий пам’ятник Олександру Пушкіну.

За парком починається старий-добрий одно-, двоповерховий Кишинів. Після проспекту тихо, хоч і тут тротуари запруджені новими розкішними авто. Їх велика кількість — ознака бідної та корумпованої країни. Безробіття виштовхує людей до пошуків роботи за кордоном, у країнах Західної Європи та Росії. З квітня 2014 року громадянам Молдови відкрили безвізовий в’їзд до країн Євросоюзу. Молдовани мають репутацію вправних будівельників. Доклали вони рук і до спору-дження олімпійських об’єктів у Сочі. Серед місцевих існує жарт: «Якщо ти за своє життя нічого не збудував — ти не молдованин». Жінки шукають роботу в обслуговуванні та сільському господарстві. Молдова, як і Україна, підписала Угоду про асоціацію з ЄС, після чого тиск Росії зріс на всіх напрямках. Стан і без того слабкої економіки суттєво погіршився, коли Росія заборонила імпорт аграрної продукції Молдови: вина, м’яса, фруктів та овочів.

Перед історичним музеєм — пам’ятник… Капітолійській вовчиці, яка годує Ромула та Рема — засновників Риму. На постаменті рядки великого Емінеску, щось патріотичне про Рим та даків. Румуни та молдовани — потомки дакійських племен. І хто там казав, що Москва — третій Рим? Вовчиця у них є? Нема. Отже, третій Рим — Кишинів, а Москва хіба що другий Улан-Батор.

А якщо без жартів, то Молдова — парламентська республіка. Кожні вибори (за пропорційною системою) тут запекла боротьба між проєвропейськими патріотами та проросійською «п’ятою колоною», бої між римською вовчицею та ведмедем з тайожного союзу. Це навіть не політика, а геополітика. 101 депутат обирає президента та визначає зовнішньополітичний курс країни. Останні парламентські вибори відбулися зовсім недавно — 30 листопада. Три проєвропейські партії — ліберальні демократи (Влад Філат), демократи (Маріан Лупу) та ліберали (Міхай Гімпу) — сумарно перемогли та домовилися про створення проєвропейської парламентської більшості. Вони набрали більше голосів, ніж любителі Росії (соціалісти та комуністи). Права на поразку не було. Тутешні соціалісти червоніші навіть за комуністів, очолюваних колишнім президентом Володимиром Вороніним. Вони за відміну Угоди про асоціацію з ЄС, зближення з Росією та вступ до Митного союзу. Вони вітали російське ембарго на заборону молдовських товарів. Росія їх відкрито підтримує. До популістської агітаційної кампанії соціалістів залучили російських поп-зірок. З лідером цієї партії Ігорем Додоном публічно зустрічалися Володимир Путін та Дмитро Рогозін. Логотип цієї партії — не троянда (як заведено у соціалістів різних країн та у Соцінтерні), а тоталітарна п’ятикутна червона зірка. Та все ж реванш проімперських сил не відбувся.

Час повертатись. Увечері на знайомому автовокзалі «Північний» запитую у касі:

— Скільки коштує маршрутка до Одеси?

— Не маршрутка, а квиток! — поправляє мене касирка. — Сто п’ятдесят лей.

Напевно, так народжуються анекдоти. Все — як поміж добрими сусідами: вони розповідають байки про нас, а ми — про них.

До побачення, Кишинів! Щасти тобі на шляху до справжнього європейського дому! Друм бун!

Володимир ГЕНИК.

Одеса — Кишинів — Одеса.