Богдан ЛЕПКИЙ. Також лист

А тут і думати нема коли, бо мамуні з міста ледь-ледь не видно, а їм не треба знати, що і до кого він пише.

Замачав перо, розмахнувся, але в час руку від паперу відняв. Зітхнув...

— Ні, так зачинати не можна!.. «Великий», «модний»... всього того за мало.

Чіхав голову лівою рукою, але нічого мудрого не міг вичіхати. Аж нараз йому очі радісно заблищали.

— Найкраще буде так, як в Отче-наші!

Перо скрипіло, по папері лазили «літери», як хрущі.

«Отче наш, іже єси на небесіх!»

(Такий великий викличник поставив, як батіг. Хвилину надумувався, чи не зіскробати його ножиком, але лишив. Най буде!)

«Света йдут (писав далі) — а мама ходе і плачут. Та як не плакати, коли нас тая война так кривдит!»

(Відсапнув, прочитав написане і всміхнувся. Добре пише. Ану лиш дальше).

«Колисту, як луснув гранат у нашу стайню, то корову на двоє роздерло, а телє тепер на ціле село реве».

(Останнє «е» заллялася. Петрусь злизав і написав нове, гарніще).

«Через наше село пересунули всі народи, які де є: німці, чехи, москалі, мадяри, навіть турки. Повиїдали, що було. Мамуня як зварат кашу, то крупа крупу гонит. Омасти нема на лік. Всі на курічу сліпоту хоруют».

(Слова перлися на папір, як вівці у кошару. Петрусь не міг собі з ними дати раду. Не знав котре пустити, а котре ні).

«Нашу Ганьку також взяли були мацкалі до воська і казали, що її унтером зробе. Але вже її пустили, і тепер куди ходе, то плаче. Теле реве у стайні, а вона в хаті».

(Таку моцну крапку поставив, що перо затріщало і мало не зломилося. Пробував легше писати).

«Хіба тілько пожитку, що на кватирі в нас стояв дєчок і навчив мене писати. І тепер я пишу і питаюся, чи таке на Різдво повинно бути? Ні голубців, ні куті, ні навіть запалити в печі нема чим».

(Прочитав останнє речення і такий його туск за серце вхопив, що сльоза капнула на папір. Обтер папір і очі і кінчив:)

«Ще якби так татуньо з воська прийшли, то може би що порадили, може би хоч який патик притаскали з ліса, бо я ще малий і не можу. І може би мамуня перестали заводити і кричати на мене за біздурно. Тому то я Тебе прошу, Господи Боже, щоби Ти казав татуня з воська до нас на свята відпустити, а я, як колись виросту, то таку Тобі свічку в церкві поставлю, як друк, що дай Боже амінь».

(Відсапнув і хитро усміхнувся. Ладно писав, лиш забув ще сказати, як його татуня звуть).

«А татуньо називаються Федь Крутий, Петровий і служе при наших стрільцях», — шлюс.

* * *

Аж задихався. Нелегка річ писати лист та ще до неба.

Всунув лист до куверти, лизнув язиком, сплюнув і почав адресувати. Але як?.. Хотів знов так, як в Отче-наші, але дав спокій. Написав тільки: «До Пана Бога в небі» і — крапка.

(Букви самі перлися вгору, буцім лізли на небо). А тоді дихав на письмо, поки не висохло і сховав до кишені.

Щоб лиш мамуня не переймили його по дорозі, побіжить на почту і кине.

В сусіднім селі наші на кватирі стояли.

На фронті трохи втихло, ворога відперли, можна було про свята погадати.

У місцевого лікаря старшини на чай приходили. І в карти кинули собі.

Приходив також начальник пошти з сусіднього села. Бо яка там тепер пошта? Тільки слави, що скринька коло дверей.

Якось кілька днів перед святами він з листом у руці до лікаря зайшов.

— Панове ще певно такого листу і до такого високого адресата не читали, — сказав до граючих старшин.

— Ануте, нуте, прочитайте!

І поштар читав: «До Пана Бога в небі», це адреса. А титул: «Отче наш, іже єси на небесіх», а лист: «Света йдут, а мама ходе і плачут. Та, як не плакати, коли нас так тая война кривдит», — і так дальше аж до кінця.

Слухачі зразу сміялися, але чим далі, тим більше їх лиця поважніли.

— Так воно, так, навіть діти терплять, — зітхав лікар.

— А кілько їх погибло!

— А кілько ще погибне!

— Або виросте, як той хабуз!

Сотник папіроску від папіроски закурював.

— І що ж ви, пане почмайстер, зробите з тим листом? — спитав.

— А що ж я можу зробити? До Бога не понесу. Я того хлопця, що писав, знаю. Йому ще й шість літ нема, а вже мудрий, як старий.

— І все таки пише.

— Ще й як. Як хочете, то візьміть собі цей документ часу до свого воєнного архіву.

Сотник надумувався хвилину.

— Ні, панове, ми зробимо ось що! Пане товаришу, — звернувся до ад’ютанта, — напишіть прохання до команди, щоб Федя Крутого відпустили на свята до дому і долучіть цей лист.

* * *

І Федь Крутий прийшов до дому на свята.

Приніс консервів, цеголку чаю і два фунти цукру.

Обтулив загатою хату, полатав якось розбиту стайню і притаскав з ліса патик.

Крутиха пообтирала сльози, Ганька перестала ре-віти, бо за неї теля в стайні ревіло.

Як сіли до святої вечері, то Петрусь не втерпів:

— Я щось знаю, — почав, але вкусився за язик і тільки на образи вдячним оком дивився.