«Український світ» vs «Русский мир»: битва за місце в історії

Що таке життя людини, якщо не рух думки і душі насамперед? Що найбільше пов’язує покоління людей, якщо не думки, ідеї та почуття, які ми успадковуємо від наших пращурів і передаємо нашим нащадкам? З іншого боку, як не може бути повноцінної людини, якщо вона не знає свого похо-дження, своїх предків, так і не може бути громадянина і патріота, якщо він не знає історії своєї Батьківщини. Людина, яка не знає історії своєї Вітчизни, легко стає об’єктом політичних маніпуляцій, її легко збити з пантелику і навіть зробити яничаром — ворогом своєї Вітчизни, який зрадив свій народ і своїх предків.

Історія у відносинах між Україною і Росією завжди була полем боротьби між двома світами — російським і українським. Й особливої гостроти ця боротьба досягла в останні 20 років, після виходу України з Радянської імперії, впродовж яких Кремль докладає усіх зусиль, аж до військової агресії, щоб повернути Україну в нову Російську імперію.

Імперська Росія, щонайменше починаючи з Петра Першого, завжди розглядала Україну (Малоросію) як частину Росії, тому прагнення українського народу до незалежності або навіть до автономії жорстоко переслідувалося. У боротьбі проти «українського сепаратизму» використовувалися різні методи — від русифікації і «підгодовування» української еліти до знищення лідерів українського національного визвольного руху і придушення народних повстань. Окрім цього, заборонялася публікація книг українською мовою; ліквідовувалися осередки української державності — Гетьманщина і Запорізька Січ; за-кріпачувалося українське селянство; Москва підпорядкувала Українську православну церкву; здійснювалися спроби асиміляції українців шляхом переселення росіян та інших національностей на територію України.

Незрівнянно жорстокішими були методи боротьби більшовицької Росії проти України: окупація в лютому 1919 року радянськими військами і ліквідація української національної державності (УНР, Українська Держава, Директорія); колективізація і виселення сотень тисяч селянських сімей (куркулів) на Північ Росії і до Сибіру; Голодомор 1932—1933 років, жертвами якого стали мільйони українських селян; сталінський масовий терор 1937—1938-го, що забрав життя мільйонів українців; насильницьке переселення сотень тисяч західних українців у 40—50-х роках минулого століття в Сибір, на Північ Росії і в Казахстан.

І сьогодні естафету боротьби з «українським сепаратизмом» перехопив В. Путін. Порівнюючи політику російських царів, Й. Сталіна та В. Путіна, можна виявити досить багато спільного. Як раніше у ро-сійських монархів та в Сталіна, сьогодні в руках В. Путіна зосереджена безмежна влада. Незважаючи на його офіційний статус президента, він має усі підстави вважатися «самодержцем всія Русі». Нещодавно лідер ЛДПР В. Жириновський запропонував заборонити в Росії політичні партії і перейти до виборної монархії. Він також за-пропонував В. Путіну посаду «верховного правителя»...

Минають століття, на території Росії змінюються суспільно-полі-тичні і державні формації, але її імперський характер залишається незмінним. Імперіалізм в однаковій мірі був властивий як Російській імперії, так і Радянському Союзу. Навіть ідеолог російського євра-зійства О. Дугін визнав це, заявивши, що «с геополитической точки зрения, большевики являлись в XX веке преемниками именно Царской России». І це одне з не бага-тьох тверджень О. Дугіна, з яким я можу погодитися.

У радянські часи комуністів, в тому числі і мене, примушували вивчати твори класиків марксизму-ленінізму, але від нас приховували оці слова К. Маркса: «У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними… Політика Росії — незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики — підкорити світ і правити в ньому — є й буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва».

Ще у 1997 році я прочитав ось такі теревені О. Дугіна: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей… Украинская проблема главная и самая серьезная проблема, которая стоит перед Москвой».

Сьогодні, коли євразійська ідеологія набула в Росії статусу офіційної, маніакальна ідея О. Дугіна про повернення України в лоно Ро-сійської імперії присутня практично в усіх його виступах і статтях: «Для того чтобы Евразийский союз стал по-настоящему могущественным мировым полюсом многополярной полицентричной архитектуры, Украина обязательно должна быть внутри него. Если Украина войдёт в состав евразийского блока, от этого выигрывает Евразия. Если её удастся оторвать и поставить под контроль атлантизма, Запад приобретает важнейший козырь и получает в свои руки мощный рычаг сдерживания потенциального геополитического возрождения России. Поэтому Москва не может просто так вычеркнуть Украину из интеграционного проекта».

І, як бачимо, сьогодні ці настанови О. Дугіна втілює на практиці В. Пу-тін, який також сприймає незалежність України як щось аномальне й тимчасове і навіть не приховує цього. Вже стало хрестоматійним цитування слів В. Путіна, сказаних президентові США Дж. Бушу після саміту НАТО в Бухаресті на початку квітня 2008 року: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территории — это Восточная Европа, а часть, и достаточно большую, подарили мы!» І сьогодні В. Путін намагається відібрати ці «подарунки» за «непослушание киевской власти».

На жаль, ми не знаємо, що на це відповів Путіну Дж. Буш. Швидше за все, дипломатично промовчав, не бажаючи псувати стосунки зі своїм «другом Владіміром». І тепер очевидно, що загравання багатьох світових лідерів з В. Путіним ще більше розпалило його імперські амбіції. Певною мірою цю лінію «уникнення гострих кутів» у стосунках з Росією продовжив Б. Обама на початку свого президентства, коли у 2009 році ініціював «перезавантаження» відносин з РФ. І нині багато американських політиків звинувачують Б. Обаму в його нерішучості й слабкості в стосунках з В. Путіним. Так, сенатор США Дж. Маккейн вважає головною помилкою Б. Обами його небажання «надати Україні озброєння, якого вона сьогодні дуже потребує».

Інсинуації і спекуляції московських євразійців та проімперської «п’ятої колони» в Україні навколо «русского Крыма» і так званої «Новоросії» не вщухають з перших днів незалежності нашої держави. Нахабно і безсоромно фальсифікуючи беззаперечні історичні факти, вони стверджують, що «Новоросія» і Крим є «споконвічно російськими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 і 1954 роках.

Виступаючи 17 квітня ц.р. в рамках «прямої лінії» перед росіянами, В. Путін назвав Південно-Східну Україну «Новоросією»: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса — они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю». При цьому Владімір Владімірович «ничтоже сумняшеся» перекрутив загальновідомі факти: Харківщина, або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили. Проте донецькі сепаратисти сприйняли ці слова Путіна як «руководство к действию» і невдовзі заходилися реанімувати недоброї пам’яті «Новоросію» — антиукраїнський колоніальний проект Катерини ІІ. Перелічуючи міста, які «не входили в состав Украины», В. Путін демонструє елементарне невігластво, оскільки адміністративного або державного утворення під назвою «Україна» в Російській імперії ніколи не існувало. Дуже прикро, що президент Росії так погано обізнаний з історією і Росії, й України.

4 грудня ц.р. у своєму щорічному зверненні до Федеральних зборів РФ В. Путін заявив, що Крим має для Росії «цивілізаційне і сакральне значення, так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам чи іудаїзм», й аргументував свої твердження тим, що більш як 1000 років тому князь Володимир прийняв християнство в Херсонесі. Мало того, що В. Путін відібрав у нас Крим, він ще хоче позбавити нас нашої історії. Українці — авто-хтонне населення України-Русі і князь Володимир Хреститель — наш князь, пам’ятник якому стоїть у Києві на березі Дніпра, де 988 року він хрестив наших предків — русів. У березні В. Путін нагадав, що «Киев — мать городов русских», напевно, не здогадуючись, що він перефразував слова князя Олега, зафіксовані літописцем Нестором у «Повести временных лет»: «Да будет это мать городам русским!» В. Путін чомусь не хоче визнати, що московити та їхній цар Петро І украли самоназву праукраїнців «руські», «руси», «русини» і назвали Московію «Российской империей».

У Криму й на окупованих територіях Донбасу сьогодні «виправляють історію» — палять не тільки підручники з історії і культури України, а взагалі будь-які книги, написані українською мовою. Навіть у роки німецької окупації в Україні шкільна початкова освіта була переведена на українську мову, загалом виходили 362 періодичні україномовні видання. У 1941—1943 роках у Харкові друкувалася щоденна газета «Нова Україна», в якій публікували статті, зокрема, Іван Багряний та Юрій Шевельов. До березня 1942-го на першій шпальті кожного числа цієї газети зображався тризуб. Головною міською газетою Луганська було україномовне «Нове життя»...

Сьогодні самопроголошена злочинна влада в нелегітимних ДНР і ЛНР, не визнаних офіційно навіть Москвою, наслідуючи приклад В. Путіна, намагається переписати історію. Так, з 1 січня 2015-го в школах ДНР і ЛНР курс «История Отечества» (якого?!) буде викладатися замість «Історії України», яка, на думку «міністра освіти» ЛНР Лесі Лаптєвої, «сильно национализирована». На даний час на окупованих територіях Донбасу за ро-сійським зразком створюється «система освіти і науки», відповідно до якої, крім історії України, «скасовується» викладання української мови та літератури, українського культурознавства. Сьогодні, на жаль, ми спостерігаємо, як ця частина українського Донбасу «погружается или опускается» в «Русский мир». Будемо сподіватися, що не надовго…

Кремлівські стратеги і російські ідеологи євразійства заперечують європейську ідентичність нашої країни, стверджуючи, що Україна ніколи не мала нічого спільного з Європою, що вона завжди була і має залишатися частиною «русскава мира». Сьогодні історична наука в Росії стала складовою державної ідеології — євразійства, основними постулатами якої є сакральність влади і пріоритет держави перед інтересами особи. Останнім часом В. Путін дедалі частіше підказує російським вченим, як «правильно і об’єктивно» подавати народу історичні факти. Путін вважає, що треба «дуже серйозно ставитися до історії, щоб сьогодні не допускати помилок.

У лютому 2013 року В. Путін запропонував розробити уніфікований підручник з історії Росії для середньої школи, «позбавлений подвійного тлумачення і внутрішніх протиріч». Щоб «не травмувати дітей», у новому підручнику про сталінські репресії вирішили не згадувати. У проекті підручника не говориться ні про пакт Сталіна з нацистською Німеччиною, ні про загибель мільйонів людей через Голодомор і сталінські репресії. Правління Путіна назване роками «посилення вертикалі влади, стабілізації економіки і політичної системи Росії після хаосу 1990-х років».

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.

(Далі буде).