«Так треба, мамо!..»

Діти на захід зібралися дружно. Одні на заздалегідь розпланованому місці копали ямки, інші, підтримуючи саджанці, дбайливо роз-правляли їхні корінці і присипали землею. Допомагала школярам і мама загиблого солдата Оксана разом з донькою Оленою та внучкою Настею — донькою молодшого сина Івана.

Підійшла до них. Проте навколишня обстановка, гамір не давали можливості вести розмову. Це, напевно, відчула й Оксана, бо запропонувала: «Якщо хочете, приїжджайте до мене додому, коли у вас буде вільний час». Я охоче погодилася.

...Ми розмовляємо в Оксаниній спальні. Тут, ліворуч від ліжка, стоїть столик. На ньому — дбайливо зібрані документи, різні довідки. І — Андрієві фотографії, де він у родинному колі, серед друзів, у військовій формі...

— Я й досі не вірю, що Андрія нема, — каже мати, ніжно торкаючись пальцями однієї із них. — А ось його останній знімок. Це Андрій зі своєю похресницею, — посміхається жінка, показуючи мені ще одну фотографію. У тій посмішці вловлюю стільки болю, що майже фізично відчуваю, як страждає її душа.

— Я ще тримаюсь, — продовжує Оксана, ніби вгадавши мої думки. — Намагаюся бути на людях, а батько зовсім поник, замкнувся в собі. Важко йому. Таку дитину поховати…

Андрій зростав доброзичливим, дисциплінованим. Допомагав батькам по господарству. Мав багато друзів, був відкритий, життєрадісний. Думав про майбутнє. Адже попереду — ціле життя! Мріяв здобути професію, одружитися. Проте там, на сході країни, у ту відповідальну мить своє особисте відійшло десь на задній план. Щоб зайняти більш зручну позицію, українським солдатам під надійним прикриттям необхідно було відступити. Прикривати залишилися Костя Ковальчук, Василь Новак, Віталій Шум і командир бойової машини — командир відділення військової частини Андрій Майданюк. З боку несподівано з’явився ворожий танк. Зав’я-зався нерівний бій. Вижити в такій ситуації шансів не було. Але такий шанс необхідно було дати тим, хто залишився за ними, кого прикривали. Солдати виконали своє завдання. Назад не повернулися…

Андрій лежав горілиць, розкинувши руки, немов хотів закрити собою всю землю. Ту, на якій зростав, яка подарувала йому ліс і річки, де любив спілкуватися з природою, на якій є батьківський дім. Дивився у небо, закликаючи всесвіт зупинити прокляту війну.

Якийсь час тіла загиблих не могли навіть забрати, бо територія увесь час обстрілювалася. А вдома, за сотні кілометрів, розривалося на шматки материнське серце.

— Коли мені здалося, що збожеволію од відчаю, переді мною раптом з’явився Андрій, — розповідає Оксана. — Не знаю, чи то був сон, чи напівмарення, але я чітко відчула його кроки. Бачила, як він зупинився біля дверей, спокійно і твердо сказав: «Так треба, мамо!..» Він приходив кілька разів, аби вгамувати мої страждання, пояснити. Мабуть, хотів вибачитися, що не повернувся до мене живим. Бо більше просити прощення йому нема за що. Він ніколи не образив ні мене, ні батька. Он навіть наші домашні улюбленці сумують за Андрійком. Коли сталося горе, вони не знаходили собі місця — рвалися з прив’язі, плакали по-своєму, по-собачому.

Виходимо з Оксаною надвір, у листопад. Не билася у розпачі, не ридала, не рвалася вітрами савранська осінь. Вона ніби завмерла, заціпеніла, як материнська душа. Вона мовчала. І матері здавалося, що серед цієї мовчазності стоїть він — її син. Відчувала його в кожній гілочці, у ледь помітному порусі повітря. Він дивився на неї з бездонності неба. Був такий, як на своєму останньому фото, — усміхнений, безтурботний, щасливий, залюблений у життя.

— Він для мене живий, він завжди зі мною, — каже мати. — Ось тут ми посадимо, як у школі, яблуньки. Там буде дитячий майданчик, — показує Оксана на територію біля будинку.

— Будуть приїжджати Андрієві друзі, з якими він разом проходив військову службу, з якими був у зоні АТО. Їм теж сподобається, — продовжує вона.

Так, вони приїжджатимуть. Коли бойові побратими Андрія перебували у госпіталі, вони часто навідувались до Оксани. Тепер тримають з нею телефонний зв’язок. А мати благає усіх святих, аби вижили чиїсь сини. Вони такі молоді, гарні! Згодом одружаться, народять дітей. Життя продовжуватиметься. Мабуть, за це і загинув її син. Недарма ж він сказав їй: «Так треба було, мамо!»…

Діана МУДРА.
Савранський район.
Фото авторки.