Принижені і підкорені

Гучну заяву Путін зробив після повернення з австралійського Брісбена. Наприкінці минулого тижня там проходив саміт G-20, форум керівників держав і глав центральних банків, куди російського президента покликали з останньою надією налагодити конструктивну розмову з приводу руйнування Росією фундаменту міжнародного права. Саме в цьому контексті абсолютна більшість світових лідерів оцінює анексію Криму й неоголошену війну проти України.

Володимир Володимирович, однак, думає інакше. Напередодні візиту до Австралії він у Владивостоці дав інтерв’ю німецькому телеканалу ARD, де реакцію на дії своєї країни назвав неадекватною і прямо обіцяв не допустити знищення «народних республік» Донбасу. Зміст інтерв’ю став відомим ще до його виходу в ефір. Воно викликало справедливу реакцію: про яке розв’язання конфлікту можна говорити з тим, хто налаштований на продовження війни?

Прем’єр Австралії Тоні Еббот з огляду на візит російського президента без прийнятої протокольної ввічливості обіцяв жорстко поговорити з винуватцем загибелі пасажирів збитого терористами «Боїнга».

Путін знав, що холодний прийом на саміті «двадцятки» йому забезпечений, знав, що нормальної розмови ні з ким із лідерів світових держав не вийде, і все-таки відправився на саміт. Питається, навіщо?

Одна з відповідей може здатися дивною і навіть неймовірною, але президент Росії, судячи з усього, розраховував залякати своїх партнерів по «двадцятці» або якимось чином пред’явити їм ультиматум. До берегів Австралії підтяглася ескадра російського Тихоокеанського флоту на чолі з крейсером «Варяг», а оглядач Першого каналу російського телебачення Михайло Леонтьєв, коментуючи фальшивку із зображенням атаки на малай-зійський «Боїнг», накинувся з грубою лайкою на прем’єра Еббота та учасників саміту G-20.

Путін, мабуть, розраховував на скандал, на шоу, подібне на стукання черевиком в ООН, яким Хрущов «протестував» проти виступу іспанського дипломата. Але «кузькіну мать» у Брісбені нікому показати не вдалося, тому що Володимира Володимировича просто ніхто не захотів слухати. «Забирайтеся з України», — сказав прем’єр Канади Стівен Харпер і поставив крапку. Жалюгідним виявився і прощальний плювок Пу-тіна в бік «двадцятки». На передчасний від’їзд російського президента ніхто не звернув уваги, і йому довелося вдатися до звичайного хамства — пояснювати демарш бажанням відіспатися.

Прилетівши в Москву, «національний лідер» виправдовував свій провал в Австралії невміло. Нібито про Україну в Брісбені не йшлося зовсім, а зустрічали його тепло і проводжали оплесками. Але цьому не вірили навіть на раболіпному московському «Форуме действий», де слово «приниження» звучало не один раз.

Наодинці зі Всесвітом

Зважаючи на мстивий характер керманича російської держави, зрозуміло: за приниження хтось за-платить. Але хто? Буцатися з «вашингтонським обкомом» — собі ж дорожче. Кожна спроба направити роги на супротивника обертається падінням світових цін на нафту, і це діє на державний бюджет Росії сильніше за всі санкцій. А конгрес, де в обох палатах республіканці тепер мають більшість, дивись, прийме рішення про військову допомогу Україні.

З Євросоюзом легше. Низка країн, «підпорядкованих інтересам» і таких, що «перебувають під впливом» США, насправді залежні від російського капіталу і торговельного обороту з Росією. Але сотні тисяч робочих місць, як у Німеччині, або замовлення на мільярди євро, як у Франції чи Нідерландах, — ніщо перед небезпекою великої війни в Європі. І нема сумнівів, який вибір без жодного впливу США зроблять уряди і бізнес ЄС щодо політики агресії та анексій.

Є ще Китай і так звані країни, що розвиваються. Але спроби Путіна заручитися їх підтримкою у перебудові світового порядку, куди орга-нічно вписуються російські захоплення чужих територій, розуміння не знаходять. Великої війни не хочуть ні в Азії, ні в Південній Америці, ніде. Територіальну цілісність держав, як принцип, нинішньої осені відстоювали в Пекіні на саміті країн АСЕАН і на Східноазійському саміті в М’янмі.

В агресії проти України Путіна не підтримують і найближчі союзники. Президенти Лукашенко і Назарбаєв, хоча й утримуються від прямої критики, але розуміють або, як Нурсултан Абішевич, передчувають, що слідом за «неіснуючою» Україною настане черга їх «неіснуючих» держав.

Доведеться, одне слово, воювати самому. І з Україною, і проти всього світу. Але не треба, однак, розраховувати, що очевидна нерівність сил зупинить боже-вільного. В країні, де публічно звучать погрози перетворити всіх у радіоактивний попіл, де президент, як аргумент у політичній дискусії, наводить прислів’я «на миру и смерть красна», давно забули про здоровий глузд, а пам’ятають про найголовнішу «геополітичну катастрофу ХХ століття — розпад СРСР».

Ці пам’ять і прагнення будь-якою ціною (навіть ціною загибелі десятків тисяч співвітчизників) відновити імперію, що пала, в колишніх кордонах незрозумілі багатьом у зовнішньому світі. Але українцям, де повно своїх імперіалістів, все це зрозуміле і знайоме. І знайома небезпека, що виходить від цих людей. Не зупиниш агресію, змиришся з анексією Криму — небезпека вийде за межі України і пошириться, як лихоманка, по земній кулі.

Принижених і підкорених на Землі не злічити. Запізнишся з реакцією — не злічиш і «народних республік».

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.