Усвідомлення минувшини і наступність поколінь

Раніше у стінах музею експонувалися кілька виставок, зокрема Інституту національної пам’яті — «Голодомор 1932—1933 років — геноцид українського народу» та сформована співробітниками музею під назвою «Пробудження пам’яті». «Ці виставки, — повідомив гість, — доповнювали одна одну. Скажімо, людина, налаштована патріотичніше та критичніше, з більшим інтересом сприймала агітаційну виставку, запропоновану киянами, чим посилювала власну позицію, а для поміркованих відвідувачів прийнятнішою була друга експозиція».

Юрій Слюсар наголосив на науково-просвітницькій місії музейних працівників, важливості збереження пам’яті про пережите українським народом лихоліття. Він визнав хибною точку зору, що дітям не потрібно розповідати про цю трагедію: «У процесі підготовки виставки я прочитав 14 томів архівних справ, і там є багато такого, від чого стає моторошно. То чи потрібно розповідати про це дітям? На це питання найкраще відповіли малюнки з виставки учнів Одеської художньої школи № 2, які створили високохудожні твори на тему голодоморів».

Правда про голодомори, на думку науковця, повинна стати для молоді своєрідним «щепленням» від тоталітаризму, адже трагедія, яку нині переживаємо на сході країни, має своє коріння ще в періоді утвердження радянської тоталітарної держави. Події на Донбасі ніяким чином не повинні змінити нашого ставлення до пережитого предками у часи голодоморів, вважає Юрій Слюсар. «Крім доленосних, обнадійливих тем нашої історії, ми не повинні уникати трагічних, вивчення яких важливе, аби правильно виміряти наші дії на подальший розвиток цивілізаційного процесу, побудови України як демократичної, європейської країни — процесу, який йде важко, є тривалим, але безальтернативним» — переконаний промовець.

Доцент кафедри археології та етнографії України ОНУ ім. І.І. Мечникова Наталя Петрова презентувала книжку «Відгомін лихоліття», яка стала результатом багаторічної праці викладачів кафедри та студентів історичного факультету — учасників експедицій у північні райони Одеської області, зокрема Миколаївський. Ці дослідження розпочали проводити ще на початку 2000-х. Ґрунтуючись на записаних розповідях свідків голодоморів, науковці основну увагу приділили етнологічному аспекту проблеми: як впливають подібні події на культуру, ментальність, обрядовість мешканців уражених цим лихом регіонів? Яким є ступінь усвідомлення жертвами штучного голоду його причин і наслідків?

Окремі моменти з виступу Наталі Олександрівни звучали в унісон з попереднім промовцем: «Сьогодні Україна втягнута у нову трагедію, і не випадково ми згадуємо велику трагедію тридцятих років минулого століття. Частина нашої країни нині на межі гуманітарної катастрофи, і це, на жаль, з можливостями техногенного суспільства ХХІ ст. Нещодавно ми брали участь у міжнародній науковій конференції у Польщі, й окремі учасники аргументовано доводили, що коріння нинішньої трагедії на сході України — у нашому тоталітарному минулому, в особливостях ментальності теперішніх мешканців регіону. Адже коли вимирала половина села (а це загальна статистика), то його заселяли людьми з інших регіонів, і населення вже ніколи не відтворювалося у попередньому складі з тим менталітетом і традиціями (та історичною пам’яттю. — В.К.), які були до 1930-х років».

Звертаючись до школярів і студентів, етнограф наголосила: «Ви живете у надзвичайно складний час, і важко сказати, що ви можете зробити, але ви маєте усвідомити, що нічого з того, що було до нас, не мине безслідно для нині сущих і наших нащадків».

Своїми враженнями про роботу над збірником «Відгомін лихоліть», про проблеми, пов’язані з історичною пам’яттю, та про перспективи подальшого дослідження голодоморів в Україні поділився голова Наукового етнологічного студентського товариства кафедри археології та етнології ОНУ Валентин Кузнецов. «Німецька дослідниця такого явища, як культурна пам’ять, Аляйда Асман стверджувала, що чим більше людину змушують забути якісь події, особливо пов’язані з втратами у фізичному вимірі, тим з більшою силою за якийсь час їх повертає наша па-м’ять. Не знаю, наскільки буде цікаво читати цю збірку, але впорядковувати її було надзвичайно цікаво. А цікавість у читача з’явиться, коли матеріали сприйматимуться у контексті того, що знайшло відображення і що залишилося поза текстом, адже людська пам’ять є вибірковою. У дитинстві ви гралися у «зіпсований телефон», і розумієте, що спогади та перекази очевидців можуть спотворювати реальність. Одна з проблем, на яку ми наштовхнулися, — як відтворити тодішнє реальне життя людей. Фішка цієї роботи у тому, що інформацію збирали саме студенти. Є великий розрив між життєвим досвідом і пам’яттю молодих дослідників та очевидців голодоморів». Як і попередні промовці, Валентин звернувся до присутніх юнаків та юнок з проханням не упускати нагоди поспілкуватися зі своїми дідусями і бабусями на цю тему. Це, крім певних відкриттів, дозволить краще зрозуміти наше старше покоління.

«Основний матеріал щодо ви-вчення Голодомору 1932—1933 років дають документи Державного архіву Одеської області, — розпочала свій виступ інша учасниця експедицій, аспірант кафедри археології та етнографії ОНУ ім. І.І. Мечникова і співробітник ОННБ Анна Петрова. — Найактивнішу роботу дослідники Голодомору проводили у 2007—2008 роках. Станом на 2008-й вони зібрали 368 фондів документів й опрацювали 32 тисячі документів, що стосуються Голодомору саме на території Одеської області. Зрозу-міло, що йдеться не про всю її сучасну територію, адже третина — 9 районів з 26, тобто територія Бессарабії, до 1940-го були у складі Королівства Румунія. У час нашого студентства під час архівної практики ми опрацьовували деякі матеріали з Одеського архіву. Ми натикалися на факти, які здавалися абсурдними. Так, наприклад, тримали в руках відомчу телеграму у якій, незважаючи на те, що в цих районах селяни здали у колгосп усіх своїх овець, приватним господарствам встановлювався план щодо здачі вовни (?!), за невиконання якого застосовували штрафні санкції».

Доповідач також детально роз-глянула проблему встановлення кількості жертв Голодомору 1932—1933 років, навівши цілу низку аргументів на підтвердження того, що це, фактично, не можливо зробити. Встановлення кількості померлих під час Голодомору здійснювалося на базі двох основних джерел: «Книги реєстрації актів цивільного стану» та за спогадами тих, хто пережив Голодомор. «Обидва джерела є далеко не вичерпними. Наприклад, та ж «Книга реєстрації актів» велася недобросовісно, часом важко встановити особу померлого, а тим більше — причину його смерті, адже такий діагноз, як смерть від голоду, ви-ключався. Хоча часто зустрічаються діагнози, які вказують на те, що смерть була спричинена саме тривалим голодуванням — шлункові хвороби, цинга тощо. Молодий науковець також торкнулася питання опору населення владі у ряді районів Одещини, свідчення про який знаходимо в обласному архіві. Часом цей опір набував специфічних форм, скажімо, у схильності до самогубства доведених до відчаю людей, відмови батьків від немовлят, а у деяких випадках — виклична непокора беззбройних селян, готових іти на багнети.

Велику роботу щодо дослідження Голодомору проводять співробітники ОННБ ім. М. Горького, про що вже багато писалося. До двох уже відомих бібліографічних покажчиків «Голодомор 1932—1933 рр. в Україні», що були видані у 2001-у та 2008-у, у найближчій перспективі додасться ще один. Випуск першого тому уможливили контакти з українською діаспорою Австралії та США. Сьогодні, як повідомила упорядник довідника — завідувач науково-бібліографічного відділу ОННБ Лариса Бур’ян, підготовлений до друку третій том покажчика, що за обсягом є най-більшим — 6527 позицій. Він охоплює наявні джерела за 2007—2011 роки. Усього ж ці фундаментальні видання, робота над якими тривала понад два десятиліття, посилаються на 20 тисяч джерел.

Наскільки досліджена ця тема, частково засвідчила й виставка з фонду бібліотеки, розгорнута у головному читальному залі. Її огляд провела Тетяна Гюмюшлю, співробітник бібліотеки і відповідальна за проведення заходу. Насамкінець автори нової книжки «Відгомін лихоліття», презентованої під час засідання, подарували кілька її примірників національній книгозбірні та школі № 105.

Володимир КУДЛАЧ.