Андрій ГАМБУРГ: В Одесі є благодатний ґрунт для творення нового соціуму

— Панотче, ви — керівник об’єднання української міжконфесійної групи «Примирення», розкажіть про її діяльність в Одесі.

— Тема примирення дуже непроста, а після подій 2 травня примирення видається надсилу важким. З такою агресією наше місто не зустрічалося ніколи. Важко сказати людям, які ворогують між собою, що вони повинні примиритися. Не можна просто сказати їм зробити це — ніякого примирення в такому випадку не відбудеться. Люди зможуть примиритися тільки тоді, коли спочатку зроблять це всередині себе. Процес примирення повинен відбуватися всередині самої людини. Перш ніж закликати когось до миру, той, хто закликає, повинен розуміти, наскільки він сам готовий примиритися з людьми інших поглядів. І лише коли представники всіх сторін, кожен окремо відчує всередині себе цю можливість примирення, тоді тільки воно відбудеться.

Процес примирення для церков також складний. Ми постійно робили міжконфесійні екуменічні молитви, але впевнено говорити про їх ефективність я, на жаль, не можу. Перш за все, кожен повинен зазирнути всередину себе, відповісти собі на питання, що викликає в мені скорботу, що зачепило мене. Подивитися реально на це, а не намагатися тікати від проблем. Реальний аналіз допоможе вийти за межі політичних паролів. Ми більші за нашу політичну належність, ми більші, ніж наша скорбота, ми люди одного одеського соціуму, цього чудесного міста, де примирення може і повинно відбуватися. Коли людина зрозуміє, що особисто її зачіпає, вона зможе зрозуміти, що зачіпає іншого. Це і є ключ до примирення. Ті, хто пережив 2 травня, повинні примиритися, навіть якщо це відбувається на могилах їхніх загиблих родичів. Я бажаю, щоб кожен з нас бачив у своїх опонентах не ворога, який обстоює свої політичні погляди, а дитя Боже, яке так само хоче миру, щастя, добра.

— Ви постраждали 19 лютого від нападу «тітушок». Чи відбулося розслідування, які його результати?

— Так сталося, що я опинився в правильному місці у правильний час. Від нападу «тітушок» під час мирної акції під облдержадміністрацією постраждав не лише я, а й ваші колеги-журналісти. Я давав свідчення у міліції, але результатів розслідування нема й досі. Процес примирення в Одесі ускладнюється ще й тим, що ми повинні починати процес примирення в тій ситуації, коли не знаємо правди до кінця. Але це виводить нас на одну площину — жодна зі сторін не знає усієї правди. Багато хто й помре, не дізнавшись правди. У цій ситуації час грає на користь примирення, він стирає гостроту почуттів, болю, і це на краще, до того ж, примирення відбувається через каяття, визнання своєї провини. Але примирення полягає не в тому, щоб шукати винних.

— Насправді в історії Одеси вже були подібні ситуації. Були, зокрема, переслідування німців, євреїв...

— Справді, подібне вже відбувалося в Одесі, і Святослав Ріхтер так і не пробачив місту того, що тут зробили з його батьком... Органіст нашої кірхи Теофіл Ріхтер був розстріляний як німецький шпигун. Саме такі штампи: «німецький шпигун», «єврейський банкір» — це таврування людей, що стають майданчиком, з якого починаються гоніння. Зустрічаючись з равином, я розмовляю з ним про те, що ми — в подібній ситуації: у вас — сотні занедбаних синагог, у нас — сотні занедбаних церков в Одеській області. На цих теренах німці та євреї були однаково гнані і постраждали в результаті тоталітарної системи, як і інші народи. В історичному контексті кожен з нас є жертвою і кожен з нас є інструментом насильства.

— Що робити, адже в таких ситуаціях людьми керують, частіше за все, емоції?

— В емоційному стані усвідомити це дуже непросто. Емоції — страшна сила, і вона працює різкими векторами. Однак вони не можуть бути весь час однаково сильними. Існує два фактори: терпіння і каяття, ус-відомлення своєї провини...

— Одесити дуже вдячні вам за ті соціальні проекти, в яких останнім часом кірха брала участь. Чи продовжуватиметься соціальне служін-ня після вашого від’їзду?

— Це було б жахливо, якби це перестало існувати. В Одесі існує чимало можливостей, у тому числі і для соціальних проектів. Міська та обласна влада реально сприяли реалізації соціальних проектів. У нас працює дияконічна станція «Реабілітаційний центр Святого Павла», існує чимало проектів допомоги літнім людям, хворим на СНІД, біженцям. Вся ця робота продовжуватиметься. У культурному сенсі кірха також даватиме органні концерти. Робота з примирення теж триватиме, у нас хороші напрацювання з різними церквами. Сподіваюся, що мене Господь благословить допомагати соціальним проектам і з Німеччини.

— Ви застали той час в Одесі, коли люди повернулись обличчям до церкви...

— На жаль, я не застав початок дев’яностих років, коли люди справді обернулися до церкви, що було зумовлено величезним духовним голодом. Зараз місіонерське служіння церкви не є таким ефективним у числах, кількостях.

Але останні події в Україні знову викликали інтерес до церкви, бо людям потрібна константа. Не завжди легко знайти опору в політиці, бізнесі, навіть у родині. Ми шукаємо опору поза мирськими речами, щоб структурувати своє життя. У тому, що відбувається сьогодні в соціумі, для церкви — виклик. Яким чином ми можемо проповідувати, не опиняючись на тому чи іншому боці барикад? Тому сьогодні дуже важливим стає саме соціальне служіння: хто, як не церква, візьме на себе ці функції — допомагати біженцям, підтримувати солдатів, кому ще цим займатися? Не несучи соці-ального служіння, церква втрачає величезну частину сенсу, навіщо вона взагалі потрібна на цій землі...

— Чи є сьогодні інтерес німців до нашого краю, чи це лише частина історії?

— На початку 1990-х інтерес з’явився. Потім прийшла криза і все закінчилося. Сьогодні очікувати, що хтось приїде і будуватиме в степах Бессарабії німецькі села, нема сенсу. Але якщо ми зуміємо зберегти той дух, який з’явився у нас, українців, як в нації, після Майдану, якщо все піде в правильному руслі, то відродження нації призведе до того,що до нас потягнуться інші нації. Ви пам’ятаєте час, коли в Одесу почали повертатися єврейські родини, що раніше виїхали? Якщо ми зараз з довірою до себе самого і до Бога творитимемо нове суспільство, в якому будемо ростити людину, що стане реальним учасником і будівничим свого життя, я думаю, невдовзі зможу вам сказати: так, німці вже пакують валізи.

— Останнім часом багато одеситів приходять у кірху не за релігійними переконаннями, а тому, що у вас тепла атмосфера, чудові концерти, цікаві заходи. Як ви ставитеся до такого роду «туризму»?

— Процес богослужіння не обмежується тільки проповідуваним словом, а й атмосферою. Ритуал підтримує нашу віру, точно так само, як наша віра, що виростає зсередини, перетворюється в ритуал. Присутність людини в церкві змушує її думати не про ціни на Привозі, а про щось вічне, високе. Іноді я порівнюю: де більше прихожан — на органному концерті чи на богослужінні. Іноді концерт виграє, але не завжди. Хотілося б, щоб люди приходили за тим, що саме церква може їм дати: примирення з самим собою, з Богом, з ближнім, проповідь Євангелія, яке відповідає на екзистенційні питання, що стосуються життя і смерті. Хотілося б, але це не означає, що людей потрібно змушувати до цього. Віра є подарунком Святого Духу і не пробуджується за щучим повелінням. Якщо люди приходять у кірху, або в католицький костел, Преображенський собор, який також мене захоплює своїм світлим єством, — чому б ні? Нехай люди приходять на концерти, залишаються слухати проповідь, примиряються між собою і розуміють, що вони, люди, — не випадковий продукт зустрічі їхні батьків, а творіння Божі.

— Одеські церкви об’єдналися для допомоги пораненим і біженцям. Але в цьому не бере участі Московський патріархат. Як ви до цього ставитеся?

— Я не можу собі навіть уявити, що мої колеги з Московського патріархату не доклають жодних зусиль, хоча б на допомогу біженцям. Це той момент примирення і екуменічного служіння, який не є зовсім простим: ми робимо добро й очікуємо, що хтось теж буде робити. Колись наша церква проводила соціальне служіння біля залізничного вокзалу — ми годували обідами бездомних людей. Але в якийсь момент вони перестали ходити, оскільки соціальну їдальню для них відкрив православний храм. Для нас це було великим благословенням: якщо ми своїми діями спричинили такі зміни — значить, ми працювали недарма. Я знаю багатьох колег з Московського патріархату, які відкриті до спілкування, досить уважні, добрі пастирі. Присутність отця Павла, який є правою рукою владики Агафангела, на екуменічному служінні, присвяченому жертвам 2 травня, була великим знаком примирення. Такі моменти є знаковими і показують світові: ми можемо разом. Незважаючи на все, що відбулося тут, Одеса — дуже толерантне місто, де національності доповнюють одна одну, і в цьому цінність Одеси.

— Під час вашого служіння в Одесі з вами відбувалося багато чого, хорошого і різного. Яким залишиться у вашій пам’яті наше місто?

— За п’ять років служіння відчув себе одеситом. Якщо мене запитають: хто ти за національністю, ще довго відповідатиму, що я — одесит. Не тільки я, а й уся моя сім’я, дружина і тепер уже п’ятеро дітей, ми неохоче покидаємо Одесу. Одеса — особливе місто. Потрібно дякувати за те, що у нас в Одесі є відчуття солідарності, ставлення одеситів до чужинців дуже дружнє. В Одесі є благодатний ґрунт, на якому може створюватися новий соціум, де наші відмінності не будуть сприйматися, як щось вороже. Ніхто з нас не абсолютний. Якщо мені скажуть, що німці — абсолютно правильна нація, я відповім — ні, у них нема такої спонтанності, гостинності, як в українців. Ми всі сегментарні, зустрічаючись у світі, ми можемо творити чудову палітру, прекрасний соціум.

— Які у вас плани на майбутнє?

— Я служитиму на півночі Баварії, на кордоні з Чехією. Але ми всією родиною будемо сподіватися, що колись нам випаде це благословення — знову служити в цьому чудовому місті — в Одесі.

— Повертайтеся, Одесі вас не вистачатиме…

Служіння пастора Андрія Гамбурга завершилося в Одесі спільною екуменічною молитвою. Вісім свяженнослужителів різних християнських церков молилися за Україну, за Одесу. Такі спільні молитви дають надію на те, що мир і спокій на нашій землі все-таки настануть.

Розмовляла

Ольга ФІЛІППОВА.