Постала нова Україна. Путін програв стратегічно

Вперше це сталося наприкінці зими. Коли Майдан, в успіх якого вірили скоріше всупереч, зміг зламати, здавалося б, залізобетонного Януковича. Того самого, який зосередив у своїх руках заводи-газети-пароплави, який тримав під контролем армію-міліцію-спецслужби. Це була класична історія про Давида і Голіафа, до неможливості кінематографічна у своєму виконанні.

Але відразу після втечі «гаранта», коли здавалося, що «світле майбутнє» практично незворотне і невідворотне, — в Криму висадилися російські солдати. Все одно, як у голлівудському кіно, коли перед титрами режисер дає недво-значний натяк на неминучість сиквела. Українська мрія — з уже сформованим пантеоном героїв у вигляді «Небесної сотні» і власного героїчного концепту про перемогу вулиці над глитаєм — виявилася вкраденою.

Усі наступні місяці країна тільки тим і займалася, що адаптувалася до нової загрози. Ріс волонтерський рух, армія заново вчилася воювати, люди звикали розрізняти калібри і роди військ. Збройні сили повільно просувалися вперед, вибиваючи квадратні метри території і звільняючи населені пункти. Армійські частини створювали коридори, що перекривають кордон, й утримували їх, незважаючи на обстріли з «градів». І в той момент, коли перемога була на відстані витягнутої руки, Росія знову втрутилася в конфлікт. Як підсумок, сталися Іловайськ, котел для українських військових, і масові втрати. Вдруге вже майже завойована перемога виявилася втраченою.

Позбавлення від ілюзій

Але всякого разу, коли Кремль вносив корективи в українську мрію, він вигравав тактично — і програвав стратегічно. Тому що будь-яке позбавлення від ілюзій України озлобляло і мобілізовувало. Більше того — саме завдяки діям Москви Україна знайшла відповіді на дуже багато питань, які в минулі роки їй були байдужі.

Відтепер тут навряд чи будуть популярні принти з Че Геварою — хоча б тому, що він онтологічно мало чим відрізняється від Ігоря Стрєлкова. І в тому, і в іншому випадку йдеться про експорт мрії: просто один займався її насадженням у Конго і Болівії, а другий — у Донецьку та Луганську. Солідарність з одним означає підтримку іншого. А тому Україні належить відвикати від звичної картинки з людиною в береті.

Так само як Україна визначилася і в тому, кого вона підтримує в ізраїльсько-палестинському конфлікті. Хоча б тому, що сама Україна відчуває себе таким собі Ізраїлем Східної Європи — зі своїм власним «Хамасом» і сусіднім Єгиптом, який цей самий «Хамас» всіляко підтримує. Точно так само, як Тель-Авів щораз конфліктує з європейськими лівими, які співчувають «приниженим та ображеним» палестинцям, точно так само й офіційний Київ скептично дивиться на відсторонено-наглядову позицію колективного «ОБСЄ» при визначенні майбутнього «ДНР» і «ЛНР».

Ще рік тому перенесення Дня захисника Вітчизни із 23 лютого на 14 жовтня (день Покрови Богородиці та день створення УПА)  був би неможливий в Україні. Це викликало б запеклі дискусії, політичні спекуляції і ледь чи не вимоги референдуму. Сьогодні ж ця новина проходить практично непоміченою в українських стрічках і гіпетрофовано роздутою — в російських.

А все тому, що Кремль сам позбавив Україну того розмаїття, з якого народжувалася багатовекторність останніх двох десятиліть. Позбавлена Криму і частини Донбасу, країна вперше за 23 роки вибрала собі парламент, у якому неможлива дискусія про те, яке саме місто є столицею України — Київ чи Москва.

Кремль хотів послабити Україну — і в нього це вийшло. Колишня Україна — м’яка і невиразна — завдяки його діям перестала існувати. Тепер у Москви під боком з’явилася зовсім інша держава. Яка до того ж почала позбуватися ілюзій. У звичайному житті цей процес називається дорослішанням.

Павло КАЗАРІН,
московський оглядач «Крим. Реалії».