Над безоднями Часу
Із весни 2010-го, з приходом до влади Януковича та його відданих служок-сатрапів на місцях, проти «Чорноморських новин» (аякже, голос українства у всуціль зросійщеній Одесі) розгорнулася ціла кампанія з переслідування, цькування газети, витіснення її з інформаційного простору. Заборони на передплату і продаж у кіосках, виклики в прокуратуру та міліцію, численні судові процеси... Одне слово, облава з усіх боків.
Багато хто із вчорашніх друзів відвернувся тоді від «Чорноморки»: нащо, мовляв, мати клопіт — самому можна потрапити під прес системи. Наглої і витонченої у своїй казуїстиці (коли біле називається чорним і навпаки), злопам’ятної і безпощадної, що, багатьом здавалось, укоренилася назавжди. Це потім повстав Майдан, це потім Революція Гідності змела того монстра-систему. А в тих, ще зовсім недавніх часах, повсюди панувало зло. І тим дорожчими були ті друзі, які не тільки не зреклися опальної газети, а й чим могли — підбадьорливим словом, порадами, благодійними внесками — допомагали зберегти в Одесі єдине українське видання.
Одним із таких вірних, незрадливих друзів був Петро Ількович Осадчук. Прекрасний поет, невичерпне джерело іскрометного гумору і вбивчої сатири, він щораз був радим гостем у нашій редакції. Перед кожним приїздом до Одеси (а з нашим містом його зв’язували і навчання на філфаці ОДУ, і перші проби пера, і рідня) обов’язково телефонував у «Чорноморку»: буду тоді-то — зайду. Це були незабутні зустрічі. Петро Ількович (борони Боже, обмовившись, назвати його Іллічем: «Мій батько був Ільком, а не Іллею!») то, наче із бездонного мішка, сипав епі-грами, шаржі, пародії, то, немов із жару добуваючи й карбуючи рими, ставав палким трибуном, а то — ніжним і тремт-ливим ліриком, зачудованим красою буття і людських взаємин...
Цю вітальну листівку Петро Ількович надіслав того ж таки, найскладнішого для «Чорноморки» 2010-го, у переддень новоріччя:
«Дорогі українські чорноморці!
Незалежно від погоди і полі-тичної атмосфери довкола, білосніжно і ніжно вітаю Вас з Новим 2011 роком і Різдвом Христовим у час наростаючих тривог і все ще незгасаючих сподівань. Доброго вам здоров’я і щасливої рівноваги над безоднями Часу!
Будемо жити й перемагати, коли ніколи і ніде не забудемо: вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна!
Нехай живе благодатний вогонь в одежі слова!..».
…Над безоднями Часу постає світлий образ вірного сина України, незабутньої людини і незабутнього поета Петра Осадчука.
Іван МЕЛЬНИК.
Петро Осадчук
* * *
Під знаком страждань і тривог,
Далеко від щастя і див,
Може й створив когось Бог,
А я себе сам створив.
Усе, що моє, те моє:
Небо, земля і плоть.
І допоки зозуля кує,
Нікому мій дух не збороть.
Життям за життя свою дань
Плачу я щодень і щоніч.
У світі тривог і страждань
Весь вік іду щастю навстріч,
Замагаючи сум і біду,
Оминаючи успіх зрадливий,
Весь вік я до щастя іду
І, допоки іду, я щасливий.
4 січня 2003 р.
Поклик
Мій кожен день — останній день...
(П. Осадчук, зб. «Вітряк», Одеса, 1969 р.)
Мій кожен день — останній день,
Мій кожен подих — перший подих...
Я все життя цих слів ніде
Не забував життю на подив.
Все, що було, я не забув,
І те, що буде, не забуду.
Здобув я те, що в світі був,
І рад, що світ не перебуду.
Йду з року в рік за виднокруг,
Де спалить день остання ватра.
Але ні друзів, ні подруг
Палити заодно не варто.
Я рад на крутосхилах літ,
Що не чужий у давнім колі,
Що вранці і надвечір світ —
Як писанка на видноколі.
Когось терзає каяття,
Хтось кличе в снах далекі весни...
Мені ж являється життя,
Як поклик ранку піднебесний.
1 грудня 2002 р.
* * *
Я збагнув, проходячи останні кілометри,
Коли можна будь-де і будь-коли вмерти,
Що жадібно й довго на світі жити —
Це за юністю ніжно й тяжко тужити,
Особливо, проходячи останні кілометри,
Коли можна і варто раптово вмерти,
Я відчуваю, що повнокровно
і довго жити —
Це за юністю ніжно і щемко тужити.
І не врятують ні доля, ні милість Бога,
Коли мусить скінчитись твоя дорога.
Але й на останній,
фатальній межі згасання
Світить в душу вічна зоря повертання,
Що розвіває печаль твою і похмурість,
І на прощання тебе повертає в юність.
Це буває тоді, коли пройдена
чесна дорога,
І ти, як юнак, постаєш
перед ликом Бога.
Предтечі
Колесовані і розчавлені,
На розп’яттях терном увінчані,
Останнього слова позбавлені,
На січку шаблями посічені,
Камінням неправедним каменовані,
Спаплюжені і опльовані, —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.
У мури фортечні вмуровані,
В холодні заховані каземати,
В павутиння колючих дротів
зашнуровані,
До страти засуджені й після страти:
В непам’ять підступністю запроторені,
Щоб в історії зникнути,
як в крематорії, —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.
Втоптані в землю, але небожителі,
Диваки, одиниці, що виросли в тисячі.
Великі предтечі, великі мислителі,
А за нормами влади — інакомислячі.
Безіменні герої, але не без роду —
Вічно совість і бунт,
вічно поступ народу! —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.
Ні дач, ні машин не власники,
Думок незнищенних володарі, —
Назавше мої сучасники,
Урагани над тихими водами.
P.s.
Пан поет компонує
розслинені строфи,
Чорт у храмі танцює зі свічкою.
Україна на межі катастрофи,
А козацтво співа: «Тихо над річкою».
Оновлення
Дзвони з-за лісу долинули,
із-за туману.
Чорна хмара згубила, мов ящірка,
хвіст.
А люди, справіку звиклі
до самообману,
уявили собі,
що в оновленні
гряде благовіст.
Гомін людський
із чар-гомоном передзвонів
зачаровано злився
на хистких рубежах.
Тоді перші хоробрі
із страшних забобонів
вийшли на вулицю,
яку бачили в снах.
Вийшли відважно на площу
люди зі страху,
ніби на прощу
в передзвонах і прапорах.
Бачив тільки Всевишній
не площу,
а плаху,
де конає старий
і страшніший
рождається
страх.
22 лютого 2003 р.
* * *
Я знаю цих людей сотні й сотні літ:
вони вважають, що лиш їм
належить світ.
Від виднокруга і до виднокруга —
вони господарі, а ми — прислуга.
Я часом думаю, чи варто жити,
аби із фарисеями дружити,
які навчилися приймати пози
верховних вседержителів
і видавать себе за небожителів,
по вуха утопаючи в багні.
Навчилися творить прогнози,
як погрози,
щоб ми корилися й тремтіли
день при дні.
Щоб ми зреклись духовних верховин
й повірили в облудний Третій Рим.
У них одне на мислі за усіх пригод —
вони над нами обраний народ,
ми — другорядні. І настане час,
як скажуть нам: — Нема й не буде вас!
Ви зватися народом замалі,
не треба вам ні мови, ні землі,
ні солов’їв, ні сонця в високості,
бо нам належить тут життєвий простір,
від виднокруга і до виднокруга
лиш ми — господарі, а ви — прислуга...
Та постривайте! Вічні крадії,
що звикли поглинать чужі краї,
вертайтеся туди, де вас нема,
де віковічна завалилася тюрма,
де вже китаєць вріс, мов самосій,
і почувається в тайзі як свій,
вертайтеся у свій барложий дім,
інакше вразить вас Господній грім,
і ви покотитесь до часу, до пори,
немов каміння із високої гори,
в тартарари.
2003 р.
* * *
Кінчається Держава за порогом,
А далі — розбрат, збурення по вінця.
Де Слово перше, те, що було Богом,
Творцем, що робить з турка —
українця?!
Сичать образи, кублиться гаддя.
Є два шляхи: до раю й катастрофи.
Я вибрав шлях. І, сам собі суддя,
Вдивляюся у контури Голгофи.
1993 р.
Прогноз погоди
Над моєю Вітчизною хмари
Пливуть, як у пісні татари,
А насправді брати із Сходу
Прогнозують Вітчизні погоду,
Закохані в нею не в міру,
Щоб відкрить новий шлях до Сибіру.
А Європа у славі і страмі
Живе в поруйнованім храмі
І, як личить старенькій дамі,
Міняє вечірні наряди,
Дає нам шляхетні поради,
Шукаючи в тім самовтіхи,
Чомусь певна, що ми, як діти,
Маємо з того радіти.
Бо вона ж нам накреслює віхи,
Щоб тривати у славі й страмі,
Віддаляючи власне: «Амінь!»
Європа, немов Афродіта.
Не знає, куди себе діти, —
Як не збочити з битого шляху
І на грані любові і страху
Догодити Ісусу й Аллаху;
Як відстоять старі заповіти
І найкращих сусідів роздіти,
А ізгоя в модерни одіти.
Не знає, куди себе діти
Європа, немов Афродіта, —
Хотіла б ізгоя обняти,
Аби втішити душу дитяти.
Але, щоб обняти, як мати,
Треба руки ласкаві мати.
14 лютого 2004 р.
м. Київ
Лицедійство
Публічно розпускати нюні,
Мітингувать перед жоною,
Народ любити на трибуні,
До бою кликать після бою.
Махать затято прапорами
І рвать розірвані окови —
Одна із форм самореклами
І бізнес вельми прибутковий.
* * *
— Я гадав, що позаду вже всі навали,
Що ми вільні, Марусю... То в чому річ?
— Козаченьки у пісні моїй засвіт
встали,
А в житті напилися та й сплять
день і ніч.
* * *
Ніхто не повірить, що на одній
з урядових баз,
Де САМ бучно відпочивав одного разу,
На кабінці є напис:
«Заслужений унітаз»,
А нижче дата і номер
відповідного Указу.
* * *
Демонструючи супердемократичні
зміни,
Утверджує влада порядки,
давно усталені:
І якщо уже й Фіма — Герой України,
То я — «ворог народу»,
як і при Сталіні.
* * *
Олігарх у свій зоряний час
Впав під мухою в унітаз
І, почувши наказ народу,
Спустив за собою воду.
* * *
Ординарні люди носять ордени,
В орденах хизуються ординці...
Ніби цим підтверджують вони,
Що панують ТУТ не українці.
* * *
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив
Й зневаги не ховав до холуя і служки.
* * *
Куди не ступиш — поле мінне,
Куди не глянь — вчорашній бруд
і порох, —
Хто нині діє проти України,
То мій найбільший, особистий ворог.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206