Вибір долі

Можна нарікати на агресивність та злобність Росії, на байдужість та певний цинізм Заходу, й це буде справедливим. Однак наївно й безглуздо вважати, що наші особисті та національні проблеми повинні турбувати когось більше, ніж нас самих. Тому треба позбуватися споживацьких поглядів та брати на себе відпо-відальність, активно діяти на користь цивілізованого життя.

Ми маємо бути, а не видаватися. Шекспірова Джульєтта стверджує, що сутність речі не залежить від того, як вона називається: «Троянда навіть під іншою назвою буде так само солодко пахнути».

У нинішній суворій борні ми маємо бути пильними й бачити перманентну загрозу з боку ординської Росії, яка століттями є незмінним ворогом людяності та гідності інших народів. Давно відомо, що Росія вбачає в сусідніх народах або васалів, або ворогів. Політолог Владислав Іноземцев застерігає держави, що межують з його рідною країною: «Коли під боком маєте Росію зі столітніми імперськими традиціями і кримінальним політичним класом — заспокоюватися не можна ніколи».

Українці — це козацько-махновська нація, яка купається в бароковій культурі. Бароковий стиль був притаманний укра-їнському мистецтву та культурі ще у ХVІ — ХVІІІ ст. та характеризувався вибагливістю, підкресленою урочистістю, динамічністю композиції. Українська нація має хист до самоорганізації, до захисту власних інтересів та спротиву будь-яким гнобителям. Українці вже довели, що вони спроможні контролювати владу. Ця традиція йде від Київської держави ІХ — ХІІ ст., Запорізької Січі, яка мала механізм контролю за гетьманом та й за всією владою. Якщо в Росії історично влада вважається сакральною (священною), то для українців це абсолютно неприйнятно: народ хоче, щоб влада обслуговувала народ. Російська влада не розуміє сутності української нації, яка прагне свободи і готова завзято боротися за свободу, честь і гідність.

Кожна нація має власну зоряну годину. Євромайдани по всій Україні засвідчили, що у нас є велика кількість пасіонаріїв, готових віддати життя за свободу та гідність своєї країни. Як тут не згадати грецького полководця та державного діяча Фемістокла (VІ ст. до н. е.), який зауважив: «Ми б загинули, якби ми не гинули!». Саме рішучість народу виступити за свободу й незалежність Вітчизни є визначальним чинником у нинішній драматичній ситуації.

Відомий французький фотограф Ерік Буве з подивом і захопленням згадує, як люди гинули на Євромайдані за метр від його камери: «Поранені на Інститутській не плакали, не кричали. Я бачив багато таких сцен у різних куточках світу. Люди зазвичай впадають у паніку, але не в Києві. Хлопці йшли з палицями вперед, прикриваючись щитами, мовчазні, спокійні. Думав, чи ви здуріли: ви ж ідете проти озброєних із голими руками. Єдиний шум — постріли із протилежного боку. Це було так дивно: люди йшли назустріч смерті зі спокоєм і гідністю. Відсутність паніки і страху — найпотужніше враження на Майдані».

Ця картина мужнього і героїчного укра-їнського народу, який віддавав найдорожче для кожної людини — власне життя, зворушує до сліз і зобов’язує нас намагатися бути такими ж шляхетними та порядними, як ці герої Євромайдану. Ми маємо ставати на коліна не перед владою та скоробагатьками, а перед тими святими, що загинули за наше людське життя. Полковник Євген Коновалець (1891—1938), голова проводу українських націоналістів, казав: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю». Те, що сьогодні мільйони українців зголосилися зі зброєю в руках захищати Батьківщину від ординських агресорів, а тисячі волонтерів, ризикуючи життям, практично заступають державну владу в постачанні нашим збройним силам продовольства та інших необхідних речей, є неспростовним доказом народження новітньої української нації, яка здатна розбудувати потужну демократичну державу, створити належні умови для гідного гармонійного життя всіх громадян.

Римський драматург Публілій Сір (нар. 93 р. до н.е.) стверджував: «Лук ламається від напруги, дух — від розслаблення». Повнота життя, напруга, що приносить особистий та суспільний результат, — ідеал креативної людини.

Ведучи мову про принципи існування новітньої української нації, слід згадати слова Августина Блаженного, єпископа Гиппонського (354 — 430): «У головному — єдність, у другорядному — свобода, і в усьому — любов». Нам не притаманна ординська злоба та ненависть до чужинців, які є складовими національної самосвідомості наших сусідів. Українці ніколи не були загарбниками, нам достатньо свого. Тепер ми знову вчимося захищатися від ординських зазіхань.

Захист країни — це зусилля громадян. Отто фон Бісмарк стверджував: «Добрий кінь помирає під час роботи». Людина, яка не здатна владнати власне життя, не зможе більш-менш серйозно впливати на життя країни.

Україна обрала шлях до свободи та гідності, демократії та добробуту. Більшість громадян також зробила свій європейський вибір. Це означає, що ми самі маємо захищати цей вибір, не сподіваючись на доброго правителя, а диктуючи цивілізовані правила соціально-політичної гри. Саме громадяни мають бути гарантами незворотності нашого шляху. Лише потужне громадянське суспільство (організований народ) може реалізувати народні бажання та мрії.

Драма України полягає в тому, що вона століттями була відірваною від цивілізованого демократичного світу. Багато наших громадян не уявляють важливість базових цінностей. Англійський філософ Джон Локк (1632—1704), теоретик лібералізму, громадянського суспільства та правової демократичної держави, говорив про тріаду цінностей: право на життя, свободу і власність. Держава створена для гарантії природних прав (свобода, рівність, власність) та законів (мир і безпека) і не може зазіхати на ці права. Невід’ємні права людини часто підміняються законами, які відображають волю та інтереси правлячої верхівки і спрямовані проти народу, проти природних прав громадян. Наприклад, закон 16 січня цього року, прийнятий Верховною Радою, легалізував диктаторський режим в Україні, порушивши натуральні права громадян, а тому викликав шалене обурення та спротив народу і призвів до остаточного краху злочинного режиму Януковича.

Важливу роль у розвитку країни відіграє символіка. Синьо-жовті та червоно-чорні прапори, тризуб, що повернулися до нас під час революції 1989—1991 років, мали велике політико-психологічне значення. Цього року Україна вперше відзначила 9 травня під новим символом — червоним маком, що «проріс» з європейської традиції шанувати пам’ять полеглих у Другій світовій війні. Ця квітка є символом пам’яті у багатьох країнах світу. У Великій Британії у день пам’яті загиблих люди виходять на вулиці з червоними маками на одязі — від звичайних громадян до членів королівської сім’ї.

Вибори президента 25 травня 2014 року засвідчили існування в Україні потужного європейського руху — 85% проголосували за кандидатів, які підтримують західний вектор розвитку країни. Російський правозахисник Валерія Новодворська так прокоментувала ці вибори: «Україна може сміливо, чесно і широко святкувати вибори, маючи народ, який комуністам виділяє 4—5%, а колабораціоністам — іще менше. У нас таких свят не було».

Колишній радник російського президента Андрій Ілларіонов підсумовує путінську війну проти України, як «тотальный крах планов Путина в Украине. Украина не стала бандеровской. Или антироссийсской. Или антирусской. Украина, практически вся Украина, стала антипутинской. И ориентированной на интеграцию в западный, т.е. в современный мир».

Повне фіаско комуністів та «регіоналів» — це останнє «прощавай» Російській імперії. Як би не скаженіло путінське ке-рівництво Росії, ми вийшли з ординського ярма, що тривало 350 років та знищувало українців. Наш народ, вся країна зробили свій остаточний вибір — демократичне цивілізоване життя, гарантоване потужним громадянським суспільством — орга-нізованим народом, який став новітньою українською нацією. Влада мусить чути народ: невже мільйони майданівців по всій Україні мають меншу легітимність, ніж тисячі чиновників, що сидять у владних кріслах? На європейському тлі формується певна єдність суспільства та влади, що полягає в залежності влади від організованого народу. Державний секретар Святого Престолу (неформальний глава МЗС Ватикану), близький співробітник папи Франциска, кардинал П’єтро Паролін заявив, що розвиток подій в Україні свідчить про те, що Київ повертається в Європу. Можна стверджувати, що українці зробили для Європи в духовному сенсі більше, ніж європейці для нашої країни. Шляхи України та Росії остаточно розходяться: Україна обрала шлях демократії та людської гідності, Росія занурюється в безодню свавілля та рабства. Радник президента Джиммі Картера з питань національної безпеки (1977—1981) Збігнєв Бжезінський зауважив: «Найбільша геополітична подія ХХ століття — проголошення незалежності України».

Перський поет Сааді із Шираза (1205 — 1292) написав: «Одного мудреца спросили, почему из множества деревьев, которые всемогущий Бог создал высокими и тенистыми, ни одно не зовётся «азад», то есть свободный, кроме кипариса, не приносящего плодов, — отчего бы это? Он ответил: «У каждого дерева свои плоды и своя пора цвести и своя пора пожелтеть и засохнуть, один кипарис их не имеет, ибо всегда одинаково зелен, — таковы и азады, или люди свободной веры. Не прилепляйся сердцем к преходящему». Це вічна проблема людської свободи — головної цінності нашого існування. Західна культура — це примат прав людини та громадянина. Політична азіатчина — тотальна влада державного чиновництва та зневага до особистості.

Одна з небагатьох російських симпатиків України Валерія Новодворська 12 липня пішла у кращі світи. Вона була гідною людиною, стверджувала, що свобода — це вибір людини, складний і суттєвий: «Людей можна перетворити на рабів, але не можна змусити бути вільними… Наша Росія померла 3-річною — 11 грудня 1994 року, коли танки пішли через кордон Чечні… У російського окупанта немає вітчизни. Його батьківщина — танк. Так було завжди… Путін — чекістська шкура, політична бездарність і сталініст — мстивий і жорстокий. Немає жодної хорошої речі, яку Путін зробив би. Та й помилок у нього немає — суцільні злочини, свідомі». Валерія Новодворська пророчо заповіла: «Ох, даремно Путін зв’язався з українцями. Він пробудив волелюбний дух ОУН та УПА. Українці знову згадали, що означає боротися за свободу і за свою честь. Тепер їх не зупинити».

Якщо 93% росіян підтримують анексію Путіним Криму, то чи можна вважати їх не те що братами, а навіть друзями України? Запитання риторичне. Художник і драматург Лесь Подерв’янський зауважує: «Більшість у нас сьогодні думає: Путін — поганий, а росіяни — хороші. Це не так. Путін і росіяни — єдине ціле. Слід нарешті зрозуміти: поряд із нами — ворог. Їх 150 мільйонів, нас — 45. Вони нас просто ненавидять за те, що ми є тими, ким є. Мусимо довести, що існуватимемо, або ж зникнемо як народ. Альтернативи нема».

Події на Донбасі — це не громадянська війна, як стверджують наші опоненти. Триває українська війна за незалежність проти російського агресора.

Збитий 16 липня російськими терористами на Донбасі літак «Малайзійських авіаліній» із 298 громадянами різних країн на борту — переконливе свідчення повної деградації злочинного путінського режиму. Путін наочно продемонстрував, що є ворогом всього людства, дії якого виходять за межі розуміння цивілізованого світу. Для українців — це додатковий аргумент триматися якомога далі від ординських варварів та розвиватися в річищі європейської цивілізації, що є нашою природною оселею. Взагалі, війну Росії проти України можна охарактеризувати як підлу, коли агресор ховається за мирним населенням, за тотальною брехнею засобів масової дезінформації.

Сьогодні закінчується моральне, інтелектуальне, мовне та матеріальне пограбування України, що тривало століттями. Наше життя наповнюється українським сенсом. Цей трагічно-героїчний час підкреслює велич України і торує шлях до чудового майбутнього нашої Вітчизни. Країна радикально змінилася: відтепер будь-яка влада завше відчуватиме серйозний тиск з боку суспільства. Муру між владою та народом більше не буде. Саме суспільство визначатиме шлях України.

Росія та Україна мають принципово різну моральність. Під час нинішньої війни українці ховають загиблих публічно, віддаючи останню шану героям, росіяни ховають своїх вояків таємно, кидають мертвих у шурфи копалень. Леонід Волков, колишній депутат Єкатеринбурзької міської думи Росії, написав: «Коли все закінчиться, в Україні залишиться армія, національна ідея, символіка і дорога в Європу. У Росії — безіменні могили».

За радянської влади в країні домінував держапарат, населення було пасивним, переймалося лише вирішенням власних проблем. Тепер суспільство активізувалося, подолало атомізованість та зрозуміло спільність нашої української долі, нашого вибору. Будь-якій владі в Україні доведеться чути суспільство, яке усвідомило власні права й здатне захищати їх.

Українці, як уже мовилося, — козацько-махновська нація, тому Майдан є адекватним виявленням народної волі. Ми переможемо, якщо Майдан стане modus vivendi — способом життя, коли самоорганізований народ здатен захистити свої природні права на пристойне життя, гідність, свободу. Колишній прем’єр Ізраїлю Давід Бен-Гуріон казав: «Ізраїль може виграти багато воєн, а програти лише одну». Ми перебуваємо в аналогічному становищі. Можливість поразки не лише не обговорюється, а й навіть не допускається. Україна, як міфологічний чарівний птах Фенікс, знову воскресає з попелу молодою. Тарас Шевченко закликав:

Cвою Україну любіть,
Любіть її…во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Історія надає нам приклади мужності та рішучості громадян і країн у боротьбі із загарбниками. Вінстон Черчилль, прем’єр-міністр Великої Британії, 1940 року після нападу нацистської Німеччини на Францію заявив: «Ми підемо до кінця, ми будемо поборювати їх у Франції, ми будемо битися на морях та океанах, ми будемо воювати зі зростаючою силою та зростаючою впевненістю у повітрі, ми захистимо наш Острів чого б це нам не вартувало, ми будемо битися на березі моря, ми будемо воювати на пристанях, ми будемо битися у полях та на вулицях, будемо воювати на пагорбах. Ми ніколи не здамося». Черчилль підкреслював важливість «Strength of mind» — сили духу, бо саме воля визначає долю людини та країни.

Наполегливість у досягненні мети є певною гарантією нашого успіху. Безвольна людина завше буде лузером, невдахою, що може нарікати та докоряти лише сама собі. В Євангелії від св. Луки (11, 9) читаємо: «Стукайте й відчинять вам». Ця біблійна максима впродовж віків була дороговказом для багатьох людей, що сповідують свободу та гідність.

Один з керівників боротьби індійського народу за незалежність Магатма Ґанді, вбитий 1948 року фанатиком, про діалектику боротьби у суспільстві казав: «Спочатку вони ігнорують вас, потім вони сміються над вами, потім вони борються з вами, й згодом ви перемагаєте».

Українська нація не є винятком у світовій історії, але вона має деякі характерні риси. Ще стародавні римляни вважали: «Материнська любов — найдорожча річ у світі». Зворушливе ставлення до матері відповідає офірній поведінці матерів до дітей. У нашій культурі ключовими є слова «мама» і «любов». Це часто рятувало нас і врятує надалі. Обличчя жінки визначає обличчя народу. Там, де багато недоброго, видно з вигляду жінок.

Українці — це тепла, людяна нація, яка вразила Європу мужністю та гідністю.

Великий воїн України, командувач УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич накреслив шлях до перемоги. Гасло Української повстанської армії «Cлава Україні! — Героям слава!» сьогодні в країні отримало практично офіційний статус. Коли президент Петро Порошенко закінчує свої промови цим гаслом, то це важливий політичний і психологічний чинник.

Українська історична традиція step by step — крок за кроком — втілюється в реалії нашого життя. Імперсько-більшовицька влада віками намагалася знищити українську культуру та мову, спаплюжити нашу історію, сформувати в українців комплекс неповноцінності. Та ми черпали і черпаємо сили в наших національних героях. Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера, Іван Багряний, Василь Симоненко, Василь Стус — усі ці видатні люди дали нам приклад сумлінного служіння Україні й вказали шлях до національної перемоги.

Центр Майдану перемістився до укра-їнських добровольчих батальйонів, що разом з армією та Національною гвардією воюють з російськими найманцями. Добровольчі батальйони — це збройні сили демократичного руху, це велика пересторога для влади, щоб вона не надумала ігнорувати вимогу українського народу — справедливості, гідності для всього нашого суспільства. Ці батальйони нашої свободи — неспростовне свідчення величі нашого народу, взірець героїзму для цивілізованих народів та країн.

Життя в Україні стає тотальним, наповненим, яскравим. Україна вирує, народ усвідомлює власну силу та можливість реально впливати на розвиток соціального життя. Ми перетворилися з підданих на громадян. Громадянське суспільство починає диктувати умови соціального життя. Стан суспільства — визначальний чинник у розвитку України. Авторитарна непідконтрольна влада відходить у політичне небуття, а громадянське суспільство існує й існуватиме, допоки в країні є демократія.

Господь дав нам свободу волі, свободу вибору, тому саме ми відповідаємо за наслідки цього вибору. В цьому драма та велич нашого життя.

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.
м. Одеса.