«Пливи на білі сторінки, перо!»

На факультеті, леле, майорить!
Ще усмішки такі тривожні в квітні,
Сесійний червень висне
на орбіті,
А повінню затоплено яри...
На факультеті, леле, майорить!

Якось він запропонував нам послухати низочку його віршів. А слухали ми його завжди з великим інтересом і задоволенням. У цих віршах бриніло життя його села, однокрайців, рідного Бугу — в них жила Україна, тому ми серед тих рядочків почувалися радісно і щасливо, мов у маминій білохаті, з якої від’їхали на навчання до великого, і ще незрозумілого для нас, міста.

І раптом почулося щось неймо-вірне:
Батько з поля привів борозну
Щонайпершу, мов колос вилиту.
А тоді щось подумав собі
й згорнув
Та й навіщось поклав під липою.
(«Балада про батькову борозну»)

Написати таке здатен був тільки він, Микола Палієнко, якого ми називали за неспокій характеру козацьким іменем Палій. Та й знайшовся він, справжній козак, на берегах давнього Бугу, де «очерети на стріли голосисті», де стояли козаки Івана Богуна і йшли на татарву полки «в задумі віковій».

Ця приведена батьком з поля борозна, згорнута і покладена під липою, була настільки шокуючою і новою в розумінні українського тогочасного села, що багато хто навіть з літературних критиків не міг пізніше її второпати, а поети — ті одразу відгукнулися пародіями на цей вірш, даючи зрозуміти читачеві, що в Україні з’явився справжній поет. І це справді було так. За короткий час він видав кілька поетичних книг, з-поміж яких «Щедриця», «Зелені космодроми», «Заповідаю долю», «Тяжіння поля», «Озвися перепілкою».

 Остання посідає особливе місце у творчості поета. З двох вагомих причин. Перша — її редактором був відомий український письменник Олекса Шеренговий, який рано пішов із життя, і тому кожне друковане його слово вельми авторитетне сьогодні для нас у розумінні сучасних йому поетів. В анотації він написав: «Головний мотив книжки українського поета сьогодення, до якої увійшли його кращі твори з попередніх збірок та публікацій у журналах протягом останніх двох—трьох років, — любов до рідної землі, до материнської мови. Поезія М. Палієнка — енергійна, сердечна. Крізь вірші і балади з роз-ділу «Тарасова віть» проходить образ Т.Г. Шевченка».

Лаконічно, але поцілено у суть: поезія енергійна, сердечна, з тя-жінням до Шевченкової теми. Це не просто критична оцінка, це і своєрідний підсумок величезної творчої праці Миколи Палієнка на підходах до наскрізної теми Т. Г. Шевченка у його поетичних книгах, який завершувався написанням «Балади про рідну мову», одного з найяскравіших взірців любові українця до материнської мови:

Порубана, але не вбита,
Замулена, але жива,
Моя ти мово сумовита,
М’яка з вербового шитва.
Не залишай мене у скруті,
Коли ні сміху, ні плачу.
Не віддавай в полон манкуртам,
Де рідне слово не почуть.
Не пробачай мені, сіромі,
Коли тебе під корінь жнуть,
Коли безбатченки із дому
Одну, мов покритку, женуть.
Тебе не висіять крізь сито,
Не розмінять на мідяки.
Моя ти мово росяниста,
Не запресована в тюки.
Мого життя свята основа.
Нема у тебе куцих меж.
Убити можеш дієсловом
І дієсловом любиш теж.
Нема у тебе ні світання,
Ані смеркання — жити й жить!
Ти вся одне, одне повстання,
Яке в віках не задушить.

Цей вірш став для Миколи Палієнка зірковим: на першому всеукраїнському конкурсі «Українське національне відродження» на кращий твір про материнську мову він посів перше місце. Таким, на мою думку, він залишається й сьогодні, увібравши в себе всі найкращі риси українця у ставленні до чудодійного явища нашого суспільного життя — рідної мови.

І друга причина — наприкінці того ж 2003 року, коли побачила світ збірка «Озвися перепілкою», в Одесі вийшла ще одна поетична книга Миколи Палієнка — «Послання Чернечої гори». Книга доволі незвична, якщо не сказати, унікальна. Її унікальність у тому, що вся вона, від назви до останнього рядка, присвячена життю і творчості Тараса Шевченка.

«І в чому ж тут унікальність? — запитає читач. - Адже творчий доробок митців Великому Кобзареві у світі безмежний».

Справедливо. І все ж у безкрайньому морі української Шевченкіани книжка Миколи Палієнка вперше в нашій літературі поетичними засобами «досліджує формування характеру світоча людської духовності Тараса Григоровича Шевченка у дитинстві, юності, прагне осмислити появу геніального таланту».

Тому розглядати її одномірно не можна. Це — справді багатопланове, але цілісне творіння автора, зав’язане у міцний ідейно-тематичний вузол з яскраво вираженою фабульною лінією, чого до М. Па-лієнка у розробці Шевченківської теми, по суті, ніхто в поезії не робив. Безумовно, твори, присвячені Т. Шевченку, присутні в доробку багатьох поетів, наприклад, драматична поема С. Стриженюка «Поет і тьма» або лірична поема покійного Бориса Нечерди «Шевченко». Частіше за все з’являються цикли віршів, присвячені Кобзареві, але цілісної поетичної книги не було. І Микола Палієнко пройшов до неї довгий і складний шлях — шлях роздумів, сумнівів і переможного переконання. А починався цей шлях із циклу «Тарасова віть» у книжці «Тяжіння поля», в якому автор звертається до образу великого поета як до вияву духовності, закладеної ще з дитинства у сільського українського хлопчака. У вірші «До Шевченка» він повідав читачеві надзвичайно цікавий факт зі своєї біографії:

Пам’ятаю шлях був далеченький.
Холодила ноги нам роса.
Ми пішли у гості до Шевченка
Й заблудились
в Уманських лісах.

.............................................................

Нас в яру знайшов лісник уранці.
Дав по кусню хліба і води.
І всміхнувся...

.................................

Він нас вивів, показав дорогу.
Хоч збивались потім ще не раз...

......................................

І таки побачили Шевченка,
Цілий день були у Кобзаря...
Пам’ятаю,
шлях був далеченький,
Він у серці й досі не згора...

«І таки побачили Шевченка» — ці наполегливість і характерність, сформовані ще в дитинстві, притаманні Миколі Палієнку впродовж усього життя. Тому коли через двадцять літ після появи циклу «Тарасова віть» з’явилася книга «Послання Чернечої гори», то це була не випадковість, не збіг обставин, а закономірне явище для поета як особистості — все доводити до логічного завершення. Така позиція властива тільки цілеспрямованій людині, у серці якої «й досі не згора» любов до Шевченкового слова.

На превеликий жаль, шкільне вивчення життя і творчості великого поета все ще товчеться на подвір’ї старої хати Шевченкової родини, убогість якої стала на довгі роки визначальною в осмисленні образу Великого Кобзаря. Тому відомий вислів Івана Франка про Тараса Шевченка подається на самому початку вивчення творчості Кобзаря, а не на його завершенні, коли вже узагальнюється у свідомості укра-їнської дитини весь той складний шлях, яким пройшла ця велика людина. Саме тому Микола Палієнко відкрив свою книгу не віршем «Калинові Моринці», а «Натхненням»:

Де ти брав натхнення?
Чи засватав?
Чи саме приходило воно?

.............................

Де ти його брав у Петербурзі?
Де воно в засланні узялось?
І стверджувально відповідає: —
Брав натхнення
з маминої пісні,
Що сумлива й ніжна заодно.

.....................

Слово колисав — свою дитину,
За шляхами Україну було жаль...
Снився сам собі малим
під тином,
А Кирилівка до тебе десь ішла.

Микола Палієнко по-новому розставив акценти, повернувши юні України первісне значення Франкового вислову — не про кріпака і мужика, а про велета і володаря людського духу й культури.

І ще одна суттєва деталь: в усій своїй книжці автор жодного разу не згадав імені того, у кого купили «вольную» для Тараса Шевченка: він аж ніяк не бачить можливості, а головне — необхідності, нагадувати ім’я кріпосника поруч зі святим іменем Поета.

Микола Палієнко створив свого Шевченка — великого гуманіста, інтелігента, високоосвічену людину, але не загального типу, а саме українського, новим символом якого стає «захалявний зшиток» Поета. Він показав нам, своїм сучасникам, такого Шевченка, якого ми до нього не знали, бо внутрішні монологи великого поета завжди були закриті для читача не тільки ідеологічними догмами держави, а часто й самим Шевченком.

Те, що створив Микола Палієнко, не є випадковістю відкриття. Уся його багатолітня поетична робота, присвячена людині-трударю, засвідчує, що шлях до глибинного розуміння поезії, філософії, життя Тараса Шевченка пролягає через багато життєвих ланів, але початок бере обов’язково від любові до рідної землі. І вона, уособлена постаттю великого українця, міцно оповита у Миколи Палієнка відданою синівною любов’ю і глибокою громадянською відповідальністю за кожне слово, присвячене генієві українського народу. У цьому контексті пригадуються рядки Валентина Мороза, одеського поета, у яких найповніше, на мій погляд, висловлена міра відповідальності кожного, хто береться до написання віршів про Т.Г. Шевченка:

Скільки літ проминуло,
А я
Так і не можу написати й собі
Про Шевченка...
Очевидно, спрацьовує
Інстинкт самозбереження:
Адже мені
Довелося б прожити за одну
Тільки мить
Його сорок сім років,
І прийняти протягом цієї миті
Всю муку нестерпну цілого
Його життя...

Микола Палієнко зважився «прийняти... всю муку нестерпну» і правду Шевченкового життя, аби кожної миті наближати заповітну мрію Кобзаря: жити, нарешті, на нашій, своїй українській землі, де панують «своя правда, і сила, і воля», бо для нас «Нема на світі України, немає другого Дніпра...»

У передювілейний свій рік народження Микола Палієнко став лауреатом міжнародної премії Фонду Т.Г. Шевченка «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Ця нагорода символізує собою все краще, що є в поета: і своя правда, і творча міць, і невтомна праця заради омріяної волі...

Вітаємо вельмишановного Миколу Олександровича з високою відзнакою та 70-літтям і зичимо щасливих та довгих років творчого життя.

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.