Співець стрілецької слави

…1 серпня 1914 року лідери трьох найбільших українських галицьких партій, у зв’язку зі вступом Росії у війну і розв’язання Першої світової, утворили Головну Українську Раду (ГУР). 3 серпня ГУР видала «Маніфест до українського народу в Галичині», закликаючи до боротьби за визволення України. Однією з перших справ, якою зайнялася ГУР, було створення Української бойової управи, щоб організувати в австрійській армії окреме українське формування, яке могло б стати основою для створення в майбутньому Української національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування з добровольців українського легіону під назвою «Українські січові стрільці». Для формування легіону УСС на початку вересня його перевели в Закарпаття. Ядро становили члени довоєнного січового, сокільського й пластового руху — вчорашні гімназисти й студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства.

Першим доказом того, що від початку свого існування українські січові стрільці стояли на національних позиціях, дослідники називають їхні спроби відмовитися складати присягу на вірність династії Габсбургів, які хоч і не увінчалися успіхом, зате чітко визначили стрілецький дух і його напрямок. Це були люди високої честі і мужності. На підтвердження такого висновку наведу витяг із публікації відомого літературознавця, автора художньо-документальних нарисів про борців за незалежність України Ярослава Стеха: «Від перших днів «усусуси» продемонстрували зразкову військову дисципліну та героїзм у битвах за залізничну станцію Ужок, у бою під Сянками. Величезну бойову мужність наші вояки виявили також в обороні Перемишля, Хирова, Дрогобича, Болехова, Стрия й інших міст західної України. Мужньо боролися вони поблизу галицько-угорського кордону. Однак безсмертну славу січові стрільці здобули собі в бою за гору Маківку, де велася боротьба з 29 квітня до

2 травня 1915 року. Саме тоді на Південно-Західний фронт приїхав цар Микола ІІ. Його перелякала нечувана мужність наших вояків, і він дав доручення генералові Каледіну активізувати атаку проти УСС під Маківкою. Російські війська, посилені бойовою технікою, сильною артилерією, не здобули очікуваної перемоги. Із величезною бойовою гідністю в цій кривавій бійні військові частини січовиків самовіддано й завзято вистояли проти наступу російської армії. Російська армія зазнала повної поразки під горою Маківкою».

Учасником цих боїв був і Роман Купчинський, який, вступивши до легіону рядовим у 1914 році, незабаром став комендантом чоти (командиром військового підрозділу), потім очолив сотню, а в січні

1919-го вже командував пішим полком УГА в боях за Львів.

Тож свою поезію він міг творити у перервах між боями. Мотиви його віршів різні. Але, що особливо важливо, поет чітко сформулював основну програму і мету стрілецького бойового походу — визволення України із московської неволі: «Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій по згарищах руїни, за рідний край, за народ свій, за волю України!». І закликав: «Хто живий, хто живий, в ряд ставай, в ряд ставай! Здобувати, визволяти рідний край! Тільки зброя дасть нам волю... Вставаймо, браття, до борби, ходімо разом з нами, щоб наші дочки і сини не лишились рабами». Підтримуючи бойовий дух вояк, запевняв їх: «На місці рабства та біди здобудете самі Свободну землю». Його поезія вчила не впадати у розпач після відступу, вселяла віру: «Вернуться ще тії стрільці січовії... Ще живе стрілецька слава. Задрижить Москва й Варшава».

Водночас багато віршів Романа Купчинського пронизані гострим болем за матерів, які не дочекалися своїх синів, за вдів і дітей загиблих вояків, за дівчат, чиї наречені не повернулися з поля бою. Ось один з таких віршів: «Заквітчали дівчатоньки стрільцеві могилу, замість мали заквітчати стрілецькую милу. Невисокий хрест берези заплели віночком, замість мали заплітати косу барвіночком. Ще й пісочком висипали стежечку довкола. Замість мали простелити рушник до престолу». Та поет вірить, що втрати ці не марні, що «Ті тисяч-тисячі могил, ті тисяч-тисячі калік все виплатяться згодом! Із них народ вогонь до жил зачерпуватиме повік, бо став від них народом».

Багато його творів було покладено на музику (композитором цілої низки маршових, обозних, героїчних, ліричних, жартівливих пісень був сам Купчинський). Найбільшої популярності набули пісні «Як із Бережан до кадри», «Ой, чого ж ти зажурився, стрільче молодий», «Пиймо, друзі», «Засумуй, трембіто», «Чи є в світі краща зірка», «Зажурились галичанки», «Ой, у полі верба», «Ой, там при долині», «Ой та зажурились стрільці січовії». Про останню із названих вище відомий журналіст і громадсько-політичний діяч Михайло Струтинський писав: «У ній віддзеркалюється біль одчайний і віра, що цей біль поборює. Віра в непропащу силу крови, за найвищий ідеал нації пролитої, віра в святість справи...».

До речі, в поезії Романа Купчинського, який був глибоко віруючою людиною (батько його був священиком), багато творів з релігійної тематики. Твір «Боже Великий, Творче Всесвіту...», слова і музику якого написав Роман, називають національно-релігійним гімном українського народу. Рядками із цієї молитви і завершу свій матеріал:

Боже Великий,
Творче всесильний,
На нашу рідну землю споглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань. (2)

Люд у кайданах, край у руїні,
Навіть молитись ворог не дасть.
Боже Великий, дай Україні
Силу і славу, волю і власть. (2)

Боже Великий,
Творче всесильний,
Пісню подяки нині прийми,
За дар свободи рідного краю,

Вірні все будуть Твої сини. (2)
Ти воскресив нам нашу Вкраїну,
Двигнув з неволі і дав життя.
Боже Великий, дай Україні
Силу і славу, многі літа. (2)

Рядки з біографії. Роман Купчинський народився 24 вересня 1894 року в с. Розгадів (нині — Зборівського району) в сім’ї греко-католицького священика Григорія Купчинського й Олени Підсонської. Дитинство (з 1896) минуло в селі Кадлубиська Бродівського повіту (тепер Львівщина). Навчався у Перемишльській гімназії, в духовній семінарії у Львові. У стрілецьких лавах брав участь у боях на Маківці, згодом на Тернопільщині. Із середини 1920-го до лютого 1921-го був інтернований у польському таборі для старшин УГА в м. Тухолі. Після звільнення з польського полону студіював філософію у Віденському університеті (1921—1922), невдовзі продовжив студії з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті (1922—1924). Працював професійно як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою. 1939-го переїхав до Кракова, де працював в Українському видавництві. Друкувався в газеті «Краківські Вісті» та іншій періодиці.

Наприкінці Другої світової війни виїхав до Німеччини, де продовжував займатися літературною творчістю. У 1949 році переїхав до США (м. Оссінг поблизу Нью-Йорка), належав до ініціативної групи, яка організувала Спілку українських журналістів Америки (СУЖА), був її головою у 1958—1960 роки. Брав активну участь в Об’єднанні колишніх вояків Української армії та інших українських товариствах; працював у головній редакційній колегії журналу комбатантських об’єднань Канади і США «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк).

У творчому доробку Романа Купчинського не тільки вірші, а й драматична поема «Великий день», написана в польському полоні у жовтні 1920 року, роман-трилогія зі стрілецького життя «Заметіль», «Мисливські оповідання», фейлетони та інші твори різних жанрів. Помер Роман Купчинський 10 червня 1976 року в м. Оссінг, похований в українському Пантеоні, на українському цвинтарі в Бавнд Бруку.

Людмила ШЕРШЕЛЬ.