Пізнати себе і збудувати свій власний дім на власній, успадкованій від предків землі

Відкритий лист, що публікується нижче, продовжує та доповнює тематику попередніх книг.

Михайлу Кириллову, керівнику Російського культурного центру Рівненської області,
депутату Рівненської міської ради,кандидату медичних наук,
а також усім іншим будівникам «Русского мира» в Україні

Галини Могильницької,
лауреата Всеукраїнської літературної премії ім. В. Стуса,
заслуженого працівника освіти України,
кавалера орденів святого Володимира Великого та святих Мефодія і Кирила

Відкритий лист

Шановний пане Кириллов!

Отримавши від Ваших земляків-рівнян матеріал «Малорус — это звучит гордо», під яким стоїть Ваше ім’я і титули, я задумалась над питанням: чим продиктоване все, написане в ньому, — осмисленою нелюбов’ю до країни, в якій Ви живете, і найглибшим презирством до її народу чи просто елементарним незнанням історії та ідеологічною зашореністю, яка завжди й паразитує на нашому незнанні?

Щоб не думати про Вас аж надто погано, я вибрала другий варіант міркування й вирішила розтлумачити Вам деякі, м’яко кажучи, помилкові твердження у Вашому матеріалі.

Перш за все, незрозуміло, звідки Ви взяли таке собі дивне слово: «малорус»? У імперській лексиці такого не було. Там було все чітко: «Малороссия» і, природно, «малоросс», бо ж і «Велика» була Россия, а не Руссия».

Ви ж чомусь, порушуючи ідею «братского единства», пропонуєте нам стати «малорусами», ніби відмежовуючи нас від «общероссийского древа». Недобре. Не по-імперськи якось виходить...

А ось заперечення існування українського народу як такого — у Вас суто імперське: «Не было, нет и быть не может!». А тому — «Даешь русский мир», коріння якого, за Вашими словами, «уходят в Киевский период государства Русь».

Очевидно, ми — «неіснуючі» українці — маємо бути Вам вдячні вже за те, що Ви нам хоч коріння не рубаєте, а визнаєте все-таки, що росте воно із давньої Русі. Адже якщо взяти до рук хоч би й того ж М. М. Карамзіна, то там і слова такого як Русь не зустрінеш! Там все, ще до запровадження християнства, Росією зветься. Так, історик твердить, що «в России до введения християнской веры… россияне клялись Перуновым именем», а «кумир Перунов стоял в Киеве на горе». Отож, у російського історика не те що України, а й Русі ніякої не було і Київ — спокон віку в Росії знаходився. Ще один імперський історик, що «по Карамзіну вчився», висунув був теорію, що наші прямі предки поляни, «еже зовомая Русь» («Поч. рус. літопис»), взагалі до нас жодного відношення не мали, бо то було «великорусское племя», яке й Київ збудувало, а заодно й усю давню культуру створило. Така теорія теж була… На жаль, для використання вона, п. Кириллов, сьогодні непридатна: розбили її «в пух і прах» ще в тому ж XIX столітті, і сам М. Погодін, її автор та батько побудованої на цій теорії ідеї «спільної колиски трьох братніх народів», відмовився від неї. Бачите! Були ж іще в XIX столітті розумні і порядні люди, які мали мужність і совість відмовитись від своїх помилкових поглядів чи теорій, незважаючи на те, що теорії ці щонайповніше обслуговували імперську ідеологію й забезпечували і фавор, і престиж, і блага.

Але давайте краще про «Русскій мір» подумаємо з його, як Ви кажете, «тремя ветвями».

Не буду зупинятися на таких «історичних відкриттях», як Ваше твердження, що «древнее название Украины — Малая Русь». Мені, як я вже сказала, досить того, що Ви, спасибі Вам, визнаєте нашу причетність до «древнерусского древа».

От не зрозуміло тільки, пане Кириллов, яким «історичним клеєм» Ви до цього «древа, корнями уходящего в Киевский период государства Русь», приклеюєте державу, що з XVIII століття почала називатись Росією, а до того була Мерською землею, Суздальським, Московським князівством, але ніколи не була Руссю?

Поміркуймо: Київський період держави Русь закінчився, як відомо, на початку XIII століття. Далі державність Русі продовжувалась Галицько-Волинською державою, створеною в 1198 році славетним князем Романом Мстиславовичем.

Але ні в XIII, ні в XIV, ні навіть у XVII століттях такої країни як Росія, ні такого народу як великороси чи росіяни, чи то пак, русскіє, історія не фіксує!

Посилання деяких «ерудитів» на грамоти Константинопольської патріархії, де вживається термін Micra Rosia (Мала Росія) та Megale Rosia (Велика Росія), які, до речі, по-шахрайському були використані московськими самодержцями для легітимізації історичного мародерства щодо нашого давньоруського спадку, жодною мірою не свідчать про існування Росії як держави чи навіть як географічної території, а стосуються виключно церковно-адміністративного поділу.

Київська митрополія, утворена на території Русі (в давньоруському написанні Роусь, де греки дифтонг оу замінили омегою (щ) та додали закінчення, відповідно до своєї вимови — Rosia), з ХІІ століття, з хрещенням київськими монахами земель Суздальського князівства, приєднала до себе й ці новоохрещені території. Тобто для греків що київські або галицькі єпархії, що суздальські були однаково належними до митрополії Rosiі.

Коли ж руські (київські) митрополити, очевидно, на вимогу хана, перекочували на Суздальщину та пізнішу Московщину, а галицько-волинські князі зажадали окремої митрополії, яка обслуговувала б руські землі, константинопольські патріархи змушені були цю митрополію Rosiі розділити на дві: одна з них мала обслуговувати єпархії на питомих руських землях — митрополія Micra Rosia (за аналогією з Малою, тобто питомою, давньою Грецією), а інша — митрополія Megale Rosia, тобто та, що обслуговує чужі, пізніше приєднані до Руської митрополії (а не держави!!!) території (як звались колись різні варварські землі, завойовані чи в інший спосіб приєднані до Греції).

Отже, в патріарших царгородських грамотах йшлося не про назви держав чи територій, що входили до них, а виключно про розподіл митрополичих володінь. Адже, входячи в юрисдикцію Царгородського (Константинопольського) патріархату, Русь, приміром, ніколи не звалась Царгородщиною чи Константинопольщиною, а Польща — Московщиною, незважаючи на те, що Українська православна церква на її території підлягала до 1924 року Московській патріархії.

Та й терміни Micra Rosia та Megale Rosia вперше в патріарших грамотах зустрічаються лише з ХІV століття, коли «Киевского государства с названим Русь» давно вже не існувало, хоч назва Русь ще довго зберігалась за українськими землями, у складі Великого князівства Литовського, Руського й Жемойського і навіть у складі Корони Польської; а такої держави, як Росія, ще 400 літ існувати не буде.

«В источниках Х—ХІІІ вв., — читаємо в сучасній монографії, виданій Академією наук Росії, — Русью именовали территории Среднего Поднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и междуречья Днестра и Дуная…»1

Тож земля сучасної України в

ХІІІ ст. називалась Руссю, а народ її — русичами або русинами (в іншомовній інтерпретації — рутенами чи навіть роксоланами).

А як у цей час називались землі майбутньої Росії та народ, що жив на них?

Гляньмо на карту, на якій зображена питома, найдавніша територія, на якій міститься саме «серце» — центральна частина сьогоднішньої Росії. Карту цю складав не «нацист», не «фашист», «націоналіст» (чи як там Ви в «Русском мире» ще називаєте українських патріотів?), а найсправжнісінький імперський учений, син міністра освіти пушкінських часів, один із засновників Московського історичного музею та засновник Московського археологічного товариства А.С. Уваров2.

Уважно подивилися?

Прочитали як солідний російський вчений, один з найкращих російських археологів ХІХ ст., назвав закартографовану землю на основі розкопок більш ніж 7,5 тисячі курганів?

А тепер дружно, хором відповідаємо на запитання:

1. То як називалася в XIII столітті земля, зображена на карті?

Відповідь: Мерянська!

2. Які міста розташовані на цій Мерянський землі?

Відповідь: Суздаль, Володимир, Твер, Галич Мерський, Ростов і сама Москва!

Запитання на закріплення знань:

1. То на якій землі виникли Суздаль, Володимир, Твер, Галич Мерський, Ростов і сама Москва?

Відповідь: На Мерянський!

2. А який народ жив на Мерянській землі?

Відповідь: Меряня.

Відповідь неправильна! Народ, що населяв землю, названу А. С. Уваровим «мерянською», називався не меряня, а меря, отож і земля цього народу звалась не мерянською — мерською (меря > мерська; меряня > мерянська), що бачимо й у топонімах, зафіксованих на карті: центр своєї землі народ меря називає не Мерянським, а Мерським станом, місто Галич у них теж не Мерянський, а Мерський.

Аж дивно: народ, що навіть азбуки своєї не мав, прикметники утворював правильно, на відміну від своїх вчених нащадків, які й досі від слова Россия (фонетично [рас´: ийа] чомусь утворюють прикметник не российский, а русский.

Але повторимо вивчене за картою:

1. То який народ жив на землі, де стояли міста Суздаль, Володимир, Твер, Москва?

Відповідь: Народ меря!

2. А великороси, тобто росіяни, де жили?

Відповідь: ???

Що скажете, пане Кириллов та інші апологети «русского мира»? Якщо в «Киевском государстве с названим Русь» жили русичі чи русини, а в землі, де стояли міста Суздаль і Москва, навіть у ХІІІ ст. жив народ меря, то виходить, що про жодних росіян чи великоросів у той час і згадки не було?!

Ви скажете: «Але й українців тоді теж не було!» і будете абсолютно праві.

Але!!! Українців — точно, не було. Але була наша земля Русь і жили в ній наші прямі предки русичі, які й залишили нам у спадок цю споконвічно рідну, ні в кого не відняту, а Богом дану їм землю. Ми — їхні прямі нащадки — ніколи нікуди не йшли з цієї землі, як би вона не називалась, хоч Руссю, хоч Русько-Литовським князівством, хоч Малоросією, хоч Україною. У всіх цих державах з різними назвами на території давньої Русі завжди жив один і той же народ, назва якого іноді мінялася зі зміною назви держави, особливо в інтерпретації чужинців. Але хто б і як нас не називав, а на землі нашій завжди жив один і то й же народ, який свято беріг свою мову, свої звичаї, традиції та обряди, що дійшли до нас від давньоруської й ще давніших епох.

Сьогодні ми звемося українцями за назвою нашої землі й своєї держави, хоч і добре пам’ятаємо наших предків: і антів, і полян, і русичів, і тих, хто вільно чи невільно називав себе малоросами.

Але ми з Вами, п. Кириллов, шукаємо зараз не українців, а великоросів, яких ми в ХІІІ ст. так і не знайшли, як і не знайшли й землі, на якій вони мешкали. Можливо, вони також існували на своїй території, тільки під іншим іменем? Давайте поглянемо!

Отже, на території, нинішньої центральної Росії у XIIІ столітті живе народ меря. У ХІІ ст. тут виникає Суздальське, а далі й інші князівства, які спершу підпорядковуються великому суздальському князеві. Історія свідчить, що угро-фінське населення цих князівств не мало єдиного етнічного імені: мешканці Суздальського князівства іменували себе суздальцями, Тверського — тверичами, Московського — московитами і т.д., що зафіксовано в літописах.

З часу піднесення Москви та захоплення московськими князями чужих князівств (так зване «збирання земель») всі «зібрані» землі утворюють велике Московське князівство, а згодом — Московську державу Московію, як вона значиться на всіх європейських картах цього періоду.

Назва московити (москвини) згодом перейшла на населення всіх, підвладних Москві, територій.

У XVIII столітті Петро I перейменував Московію на Росію. Природно, і народ став називатися ро-сійським.

Вибудовується такий ланцюжок:

Все начебто нормально? Великороси — це той же народ меря, що з плином часу змінив свою назву.

Чи Вас, пане Кириллов, такий «генетичний ланцюжок» не влаштовує? І чого б це?

Та того, що при такому цілком природному стані речей великоросів жодним клеєм не можна приклеїти до «древнерусского древа», бо народ меря взагалі належить не до слов’янської, а до фіно-угорської групи народів! Тобто виходить, що великороси — взагалі не сло-в’янський народ.

Ви, пане Кириллов, як і інші «строітєлі русского міра» в Україні, звісно, не можете погодитись із такою версією. Але поясніть, будь ласка, й мені, й усім тим, кому адресувався Ваш опус «Малорус — это звучит гордо!», коли і як появились на землі угро-фінського народу меря великороси, чи по-теперішньому «русскіє»? І як вони могли «врасти корнями в Киевское государство Русь», якщо в ХІІІ ст. на нинішній російський території їх ще й в гадці не було, а пізніше вже не було «Киевского государства с названием Русь»?

Тільки не повторюйте мені казки російських істориків про «перетікання слов’ян» з цивілізованої, хлібодарної Русі в угро-фінські болота й нетрі. Я їх начиталася донесхочу, але в жодного історика так і не знайшла хоч скількись переконливого пояснення причин такого «перетікання». А повірити в те, що хазяйновиті, майстровиті русичі раптом дружно з’їхали з глузду й, покинувши насиджені місця на благодатній землі, хтозна-куди «перетікати» почали, — я, вибачте, не здатна.

Монахи-подвижники Печерської лаври — так, йшли. Але вони виконували місію несення Євангелія і віри Христової в дикі землі. То був їхній апостольський подвиг. Однак вплинути на генофонд землі Мерської вони ніяк не могли, бо чернецтво передбачає целібат.

Юрій Долгорукий, прождавши 10 років уділу на Руській землі, але так і не отримавши його, з безвиході змушений був іти на незайняті землі й засновувати нове князівство в чужій землі, ставши таким чином і засновником російської державності в неосвоєному краї, заселеному народом меря, за що йому й поставлено величний пам’ятник у російській столиці. Десь близько 1135 року діло було... Ясно, що прийшов він туди з якоюсь дружиною, очевидно, нечисленною, бо, не маючи уділу, нізвідки було й дружину набирати.

Уявімо, що ці дружинники (гіпотетично — слов’яни) були сексуальними гігантами й сплодили в цій землі певну кількість «полуславянского елемента». Але ж і угро-фіни кастратами не були й абортів не робили! Тож і «слов’янський субстрат» якоїсь сотні слов’ян-дружинників ніяк не міг змагатися з угро-фінським. Так що про перетворення угро-фінів у слов’ян на рівні генетичному говорити, очевидно, не доводиться. Я правильно міркую, пане Кириллов?

І все-таки у XVIII столітті на всій території, раніше заселеній народом меря та іншими угро-фінськими племенами, на той час уже неабияк «розбавленими» татарськими генами (300 років контактів!), ми бачимо невідь-звідки з’явлених великоросів.

Й тут виникає ще одне питання, яке хотілося б задати «строітєлям русского міра» в чужих державах. А куди подівся зі своєї землі народ меря? Де його мова, культура? Куди поділися черемиси, єрзя, мордва? Де весь, чудь та інші угро-фінські народи, що колись заселяли свої споконвічні землі? Де вони? Зро-сійщились? Влилися в «русскій мір», як кров донора вливається в нежиттєздатний без чужої крові організм? Лягли добривом у ґрунт, на якому зросла велика російська культура?

Пане Кириллов! Вам не страшно думати про це? Про ті народи, що й сьогодні на наших очах щезають на своїх споконвічних землях у складі Російської Федерації? Адже якщо замислитися над цим, то Росія уявляється величезною могилою, що поглинула десятки народів, заво-йованих і знекровлених нею в ім’я створення «Русского міра» — цього монстра, що заковтує все, що мало нещастя волею чи неволею до нього наблизитися. Заради чого?! Культури? Духовності? Хіба ця культура вища за французьку, анг-лійську, німецьку, японську? Чи, може, народ Росії цивілізованіший або щасливіший за тих же французів, поляків, чехів чи литовців? Чи, може, росіяни культурно і духовно вищі за українців?

То проїдьте нині українськими і російськими провінціями і поди-віться на рівень культури, духовності, на побут там і тут. Або хоча б прочитайте в Internetі, що пишуть автотуристи про побут, про загальний розвиток і духовність населення по той і по цей бік кордону!

То чим же Ви разом з патріархом Московським хочете нас збагатити в своєму «Русском мірє»? І чому російський патріарх не їде рятувати «общерусскую культуру» і будувати свій «високодуховний русскій мір» в яку-небудь Кострому, Рязань, Тамбов? Чому і Вам, і йому тільки у нас в Україні «русскій мір» так хочеться будувати?

На це, тоді ще не поставлене, питання дуже чітко відповів ро-сійський письменник А. Буйлов ще на початку 90-х років. «Мы должны ясно осознать, — репетував на початку 90-х А. Буйлов на своєму письменницькому пленумі, — что не только гавани и пирсы теряем с утратой Украины. Мы теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети — давайте говорить прямо — наиболее ценного для нашей державы генетического потенциала. Именно поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз полному слиянию Украины с Россией… есть первая и важнейшая задача российской государственной идеологии»3.

Ось про що турбуються російські ідеологи, а зовсім не про нашу духовність та «чистоту православія». Їм потрібні наші «гавани и пирсы», наші виробництва, а головне — наш генетичний потенціал, наші мізки, наш інтелект, наші працьовиті руки. А ще — гарматне м’ясо для війн, то в Угорщині чи Чехії, то у В’єтнамі чи в Афганістані.

Ви галасуєте про збереження православної цивілізації, яку ми, за Вашими словами, можемо зберегти лише в тісній єдності з Московщиною? Та де й коли Ви бачили в ній «православну цивілізацію»?

«Святий» Андрій Боголюбський, що палить церкви у Києві (1669), вивозить у Володимир-на-Клязьмі київські дзвони й церковне начиння та жене в полон юрби киян?

Чи, може, «святий» Олександр Невський, що з допомогою ханських військ підкорив Орді вільний Новгород (1257—1259) і безжально розправлявся з його захисниками, «иному носы урезаша, иному очи внимаша»?4 Це «православная цивилизация»?!

Чи, може, православна цивілізація — це «святий» Данило Московський, що «некой хитростью» відняв у тамтешнього князя Коломну, а його самого згноїв у московській темниці? Чи Іоан III, також «поставлений в число святих», який кілька разів водив ординські війська на сусідні князівства, перетворюючи їх у попіл; що брехнею й наклепом домігся від хана, щоб були «разъяты по составам» тверські князі — св. мученики Олександр і його 14-літній нащадок — це «православна цивілізація»?!

Чи, може, православна цивілізація — забиття до смерті палицями в загорожі сотень новгородських монахів? Чи зривання риз із священнослужителів і побиття митрополитів і священників у храмах під час святої літургії — це «православна цивілізація»? Чи, може, «Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор», що, очолений «Русским самодержцем» Петром І, носився по російській столиці, горланячи сороміцькі «тропарі» й «кондаки», що ганьбили не тільки святих, а й самого Спасителя і Пресвяту Богородицю, — це зразок «православної цивілізації»5.

Чи Московський патріарх, який тримає в своїх руках монополію на горілку й тютюнові вироби — носій православної цивілізації6?

Та й що чула б мерська земля про «православну цивілізацію», якби не наші, київські, ченці-місіонери, що ціною власного життя несли в мерські хащі проповідь учення Христового; якби не наш митрополит Кирило — ставленик Данила Галицького, що провів у 1274 році перший на території майбутньої Росії церковний Собор, на якому було заборонено висвячувати в священицький сан многожонців, злодіїв, вбивць та осіб, що не вміють читати7? Де було б так зване «московське православіє», якби митрополит Петро, колишній ігумен монастиря з-під Львова, теж, до речі, висвячений коштом руського князя Юрія Львовича (онука короля Данила), не заставив Івана Калиту збудувати в дерев’яній Москві першу камінну церкву, в якій і був похований та проголошений першим московським святим — покровителем стольного града? Чи чули Ви колись, що небесним покровителем Москви є галичанин — «западенець» у лексиці московитів? Більшість москвичів, які щотижня служать акафісти своєму небесному покровителю, також не підозрюють, що прославляють «хохла-западенця»!

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

(Далі буде).

1 Западные окраины Российской империи. — М., 2007. — С. 15–16.

2 А. С. Уваров. Меряне и ихъ бытъ по курганнымъ раскопкамъ. — Москва: Синодальная типография, 1872. — 230 с.

3 Цит. за: Українська культура. — 1993. — № 2. — С. 3.

4 Новгородская летопись старшего и младшего изводов. — М.; Л., 1950. — С. 65–84

5 Усенко О. Г. Сумасброднейший собор // Родина, 2005. № 2. — С. 61–67;  Шутки и потехи Петра Великого // «Русская Старина» 1872, Т. V, – С. 845; Носович И. Всепьянейший собор, учрежденный Петром Великим // Русская старина, 1874. — Т. ІІ. — № 12. — С. 734–739.

6 Митрополит из табакерки // Московский комсомолец. — 25.05.2001

7 См.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографическою Комиссиею. Спб., 1880. Т. VI (ч. I памятники XI–XV вв.). — С. 83–102; Сборник памятников по истории церковного права, преимущественно русскаго, кончая временем Петра Великаго / Сост. В. Н. Бенешевич. Вып. II. Пг., 1914. — С. 1–8.; Определения Владимирского Собора 1274 г. // Православный Собеседник. — 1863. — Ч. I. — С. 221–243.