Новий крок до історичної правди

Отже, в названих речах переконливо проглядається державотворча функція науки про минуле. Сучасний науковець І. Гирич навіть називає підручник історії «головним засобом побудови держави» («Дзеркало тижня», 2008, 24—30 травня). Ця оцінка, на нашу думку, не є великим перебільшенням — історичні знання справді стають основою ідентичної свідомості людей, сприяють формуванню політичної нації, яка тільки і здатна заснувати, захистити і розвинути національну державу. Не випадково свого часу «залізний канцлер» Отто фон Бісмарк вважав, що для розбудови держави найважливішим засобом є не сила зброї та армія, а шкільний вчитель. Саме на підставі спільного сприйняття минулого Бісмарк об’єднав у єдину державу германські вільні міста і князівства з Прусським королівством.

Відтоді у принципах і механізмі державотворення мало що змінилося. Після Першої світової війни багато центральноєвропейських народів — чехи, поляки, угорці, румуни — вже мали свої розвинуті історіо-графічні школи, відповідну літературу і тому зуміли утворити незалежні національні держави. Пригнічені українці, перебуваючи у складі Російської імперії, були позбавлені власного підручника, недільних шкіл і навіть можливості вільно використовувати рідну мову. В результаті їм не вдалося утримати незалежність у революції 1917—1921 років. Щось аналогічне відбулося й у 1991-у після розпаду Радянського Союзу: народи, що вивчали історію за своїми власними підручниками (Польща, Угорщина, Чехословаччина, Румунія та інші) відразу проголосили повноцінну незалежність і незабаром приєдналися до Євросоюзу. Втім, населення колишніх республік СРСР, як правило, не мало власних підручників і вивчало історію за московськими заполітизованими виданнями — «Історія СРСР» та «Історія КПРС». У результаті ці народи й досі ще не стали остаточно вільними. Один з показових прикладів — наша Україна. Тільки останній Євромайдан 2013—2014 років, нарешті, висунув принципову вимогу затвердити справжню незалежність держави. І відбулося це, насамперед, тому, що підросли представники нового покоління, які вже засвоїли історію з українських книжок і стали справжніми патріотами. Втім, імперія, щоб завадити наш рух до реальної незалежності, розпочала брутальну воєнну агресію проти України. Тому в матеріалі «Рубікон перейдено» українські експерти наголошують, що «сьогодні ми з кров’ю вириваємося з колишнього «совка». Незалежність для українців стала найбільшою цінністю» (http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/rubikon-pereydeno). Отже, жоден народ, який не мав власного підручника історії, не здатний з першого разу остаточно перемогти у визвольній боротьбі.

Але щоб підручник історії, як важливий засіб формування свідомості людей та поліпшення їх самоорганізації, завжди був ефективним, його потрібно постійно оновлювати й удосконалювати, поглиблювати розу-міння минулого та його повчальних уроків. У цьому сенсі у нас зараз є багато проблем.

По-перше, представники попередньої антиукраїнської влади за останні роки настільки споганили зміст українського підручника історії, що його потрібно терміново виправляти. Передусім, необхідно повернути на місце всі вилучення-купюри, які були зроблені за вказівкою екс-міністра Табачника. Потрібно відновити тлумачення Голодомору 1932—1933 років як геноциду українського народу. Молодь має докладніше вивчати депортацію кримських татар — трагічну подію, яка сталася у 1944-у і раптом одержала несподіване продовження у вигляді сьогоднішніх політичних репресій російської влади в окупованому Криму. Актуально стоїть питання про ширше висвітлення діяльності ОУН—УПА, активної участі українських політв’язнів сталінських таборів у повстаннях 1953—1954 років, а також історії українського опозиційного руху у 1960-і—1980-і та боротьби шістдесятників за незалежність держави, права людини тощо.

По-друге. Останніми роками в середовищі істориків відчувалося, що їх улюблена наука вже не може використовувати деякі застарілі схеми і підходи та вимагає певного оновлення, більш глибокого осмислення і розуміння історії. Історики слушно зауважують, що недавній Євромайдан і несподівана брутальна війна з Росією поставили на нашому минулому жирну крапку, створилися умови для формування нових поглядів та підходів. Але принагідно хотілося б нагадати, що нові знання виникатимуть не на пустому місці. Навіть у не найкращі для творчості часи Януковича—Табачника, коли значно зменшилося видання підручників історії та історичної літератури, все ж таки виходили іноді цікаві й корисні твори, які зайвий раз підтверджували назрівання нової тенденції. Серед них — публікації С. Кульчицького, Джеймса Мейса, К. Галушки, О. Бойка та інших. Окремо слід підкреслити велике наукове і практичне значення книг, виданих газетою «День», особливо збірки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» (К., 2011. — 800 с.).

По-третє, останні внутрішньополітичні і міжнародні події показали, що найголовнішим практичним завданням української історії залишається формування єдиної нації, високої патріотичної свідомості молоді. Для цього нам потрібно актуалізувати давно проголошений принцип україноцентризму, який вимагає сміливіше розглядати й аналізувати історичні події з точки зору національних інтересів, власних традицій, цінностей, прагнень і змісту української культури в цілому. Але наші історики в цьому сенсі до останнього часу надто побоювалися своїми, не дай Боже, необережними висловлюваннями образити вчорашню метрополію та її «героїв». Це певною мірою відповідало і громадським настроям у суспільстві. Достатньо згадати про одеські приклади зі встановленням пам’ятників діячам імперії та перейменування вулиць, що були названі на честь українських діячів-патріотів. Після цього нема нічого дивного, що деяких громадян сьогодні здивувало загострення боротьби між «народами-братами», які раптом стали запеклими ворогами. А чи раптом? Люди старшого покоління, що ви-вчали історію за радянськими підручниками, досі погано усвідомлюють, хто нищив представників українського національно-визвольного руху впродовж останніх століть. Кремлівська влада, що призвела до загибелі мільйони українців, зуміла згодом приспати пильність народу гаслами про дружбу та інтернаціоналізм. Тільки сьогоднішня агресія Росії проти нашої країни відкриває багатьом очі, виліковує громадську думку від зайвої «совковості».

Насамкінець. Напередодні нового навчального року потрібно нагадати про необхідність організаційно-методичного забезпечення процесу вивчення історії. Кращі підручники необхідно видавати великим накладом, щоб здешевити книгу. При цьому їх автори не повинні забувати про кумулятивний принцип і не гнатися за «солідністю» книжки за рахунок збільшення кількості її сторінок. Водночас слід дедалі ширше використовувати нові електронні навчальні засоби — Інтернет, Вікіпедію, електронні підручники, багаті сайти Інституту історії України (в тому числі історичну енциклопедію), навчальні сайти викладачів тощо. Здається, нещодавнє прийняття Закону України «Про вищу освіту» є добрим подарунком для всієї освітянської галузі — він сприятиме поліпшенню діяльності вишів, а скорочення аудиторного педнавантаження викладачам дасть змогу більше уваги приділяти підвищенню якості навчального процесу, науковій та методичній діяльності. Все це незабаром має позитивно позначитися на рівні професійної і гуманітарної підготовки представників нового покоління.

Анатолій СТЬОПІН,
доктор історичних наук, професор.
м. Одеса.