Те, що прив’язує до рідної землі

— Такі люди, як Петро Захарович, народжуються один раз на сто років, — сказав Олександр Титаренко на урочистому відкритті турніру.

У гості до скосарівців приїхали футбольні команди з Миколаївки та Ширяєвого. Змаганням передувала урочистість, участь у якій взяли представники керівництва району і села. А далі відбулося саме футбольне дійство, яке подарувало яскраві враження, широкий простір для виявлення емоцій та щемний спомин про колишню славу Скосарівки.

Та слава нерозривно пов’язана з іменем Петра Гошуренка. По-різному складаються долі людей, але, як правило, вони невід’ємні від долі народу, всієї країни. Після кровопролитної Великої Вітчизняної країна покликала Гошуренка, як і багатьох інших фронтовиків, як тоді говорили, на новий фронт — трудовий, піднімати зруйноване війною сільське господарство. Скосарівський колгосп «Україна» він очолив на початку 1947 року. На той час це було найвідсталіше господарство в районі: в його касі було порожньо, ферми стояли без корів та свиней, в поле не було з чим вийти...

То був один із найскладніших періодів нашої історії. Щоб глибше усвідомити тодішню обстановку, звернемося до книги Семена Цвілюка «Трагедія нескореної нації», в якій він писав: «До вкрай незадо-вільного стану сільського господарства додалися несприятливі погодні умови, що особливо негативно вплинули на врожай 1946 року. Зима тоді виявилася малосніжною, а весняно-літні місяці були найзасушливішими за останні 50 років. Як наслідок, мізерна врожайність зернових у середньому по Україні склала тоді 3,8 центнера з гектара, а в ряді південних областей колгоспи не змогли навіть повернути кількість зерна, що було посіяне. Проте, незважаючи на катастрофічний неврожай, Москва встановила колгоспам України плани хлібозаготівель, що перевищували реально зібрану ними кількість зерна, вже не кажучи про необхідність видачі хоча б якоїсь кількості хліба колгоспникам на трудодні. Знову, як і в 1932 році, був вжитий посилений адміністративний тиск з тим, щоб забрати увесь хліб будь-якою ціною. В результаті жодних резервів ні хліба для харчування людей, ні фуражу для худоби на селі не залишилося...»

У вірші «Земля і серце», присвяченому Петру Захаровичу Гошуренку, Леонід Чалюк дещо конкретизує ситуацію:

Та сорок сьомого весна:
Сто грам вівса,
    макухи крихта
І на коровах — борозна.
В долонях гріли
    щупле зерня,
Що було схожим на зірки,
І били сапами по стернях
Одні жінки, одні жінки...

Ми так докладно описуємо той період лише з однією метою: показати, в якій ситуації починав господарювати Петро Гошуренко і яких висот у виробничій і соціальній сферах досяг. Що там було із середньою врожайністю в Україні у 1946-у? 3,8 центнера з гектара. А Петро Захарович за роки своєї праці підняв її за 30 центнерів. Цьому сприяв його організаторський талант, турбота про кадри, творчий пошук. Він, як ніхто інший у районі, усвідомив велику вигоду від співробітництва з наукою. Налагодив тісний зв’язок господарства з тоді Всесоюзним науково-дослідним селекційно-генетичним інститутом та іншими науковими закладами обласного центру. Тут першими застосували кореневе підживлення озимини та наукову систему внесення органічних і мінеральних добрив... Вчені допомогли скласти картограму полів, сівозмін, впровадили чекову систему, журнально-ордерний облік тощо. В господарстві міцніла виробнича дисципліна, відповідальність, продуктивність праці. Хлібороби Скосарівки забезпечували не тільки себе, а й сусідів насінням високо-врожайних, перспективних сортів зернових культур.

Крім рільництва, колгосп розвивав й інші напрямки сільськогосподарського виробництва. Тут вирощували найкращі в районі буряки і соняшники, обдаровували людей чудовими овочами, вирощеними на поливі, щедро родив 150-гектарний сад, яблуні якого восени аж вгиналися до землі від соковитих плодів. Було, за рік «Україна» виконувала три річні плани з продажу державі фруктів. А 500 гектарів винограду давали можливість щороку продавати ще й півтори тисячі тонн сонячних грон.

Петро Гошуренко збудував птахофабрику, яка давала три мільйони штук яєць на рік, та молочний комплекс на 800 корів, де, що влітку, що взимку, отримували високі надої молока.

Колгосп «Україна» був школою передового досвіду для трудівників інших господарств. Його колектив було занесено на республіканську Дошку пошани, йому неодноразово вручалися перехідні і пам’ятні прапори і з Києва, і з Москви.

До фронтових нагород Петра Гошуренка — орденів Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьох медалей — додалися три ордени Трудового Червоного Прапора й інші трудові відзнаки. Хоча їхній володар до них і не рвався, він більше переймався тим, щоб були належно пошановані колгоспники. Наприклад, комбайнери Володимир Поліщук і Віктор Вітовський були удостоєні ордена Леніна.

Колгосп був мільйонером, що давало змогу розвивати соціальну сферу. У селі звели гарний будинок культури, новий магазин, дитячий садок, який працював цілодобово, відкрили будинок побуту, пральню, заснували вулицю Молодіжну. Так-так, за Гошуренка молодь притьмом не втікала до міста — всім знаходилося заняття до душі і в селі. Люди одержували, можливо, й не надвисокі зарплати, але ж кожен житель села при садибі тримав корову, порося, гусей і курей, а це було вагомою підмогою для сімейного бюджету. Можна було кошти заощадити і купити автомобіль. До речі, у місцевій пресі я знайшов таку цікаву цифру: у 1981 році, коли Гошуренко відзначив своє 60-річчя, жителі Скосарівки мали понад 50 особистих легковичок.

Попри господарські клопоти, Петро Захарович знаходив час і для сім’ї. Разом з дружиною Полі-ною Максимівною виростили синів Михайла та Сергія, доньок Любу і Тетяну. Всі отримали освіту, зна-йшли своє місце в житті, стали шанованими людьми.

Петро Гошуренко був особистістю різнобічних інтересів. Він цікавився літературою і, зокрема, товаришував з відомим гумористом Степаном Олійником. Він любив футбол і всіляко підтримував сільську команду, яка була однією з найсильніших у районі. Не випадково турнір на кубок Петра Гошуренка було засновано того ж року, як уславлений організатор колгоспного виробництва пішов із життя.

Тривалий час цей турнір проводився за активної підтримки ра-йонної влади. Але кілька останніх років в організаторів змагання, певно, забракло сил і фінансів на це. Тому нинішнє відродження турніру (до чого доклав зусиль Олександр Титаренко) всі зустріли з особливим ентузіазмом.

Сьогодні чітко простежується ще одна грань цих змагань — піднесення патріотичних настроїв молоді, які цілком поєднуються з гордістю за своє село. І знову ж тут напрошується спогад про той час, коли на чолі місцевого колгоспу стояв Петро Гошуренко. У публікації «Почуття господаря землі», надрукованій у нашій газеті 9 січня 1982 року, Петро Захарович писав:

«Це вже стало у нас традицією: після служби в лавах Радянської армії хлопці повертаються в рідний колгосп. І не тому лише, що за час служби ми кладемо кожному з них на ощадну книжку середній заро-біток, що після повернення додому колишні воїни одержують зерно, колгосп допомагає їм звести житло. На мою думку, є й інші нерозривні нитки, що прив’язують молодих до рідної землі».

Серед тих ниточок Петро Захарович назвав також звичай разом з добрими напуттями вручати хлопцям, які йшли до армії, мішечок з пригорщею рідної землі. Як не патетично це нині звучить, але мішечок із землею діяв. Діяв, як своє-рідний оберіг, який не тільки захищав від нечистої сили, але й не дозволяв забувати свою малу батьківщину, повертав на її пороги.

— Зараз нічого цього нема, — сказав у розмові зі мною син Петра Захаровича — Сергій Гошуренко. — А ми ж хочемо, щоб хлопці захищали Україну, мали силу і наснагу на це. А з чого ж народжується пат-ріотизм? З різних дорогих серцю речей, у тому числі і з пам’яті про уславлених у краї людей. І це почуття треба свято берегти, виховувати його в молодих. І осторонь цієї роботи, на мою думку, ніхто не має стояти осторонь — ні районні, ні обласні структури.

Тепер про підготовку до турніру. Ініціатори — підприємці Олександр Титаренко та Євген Вербицький — придбали головний кубок та виділили кошти для грошових призів. До цієї справи долучився і Сергій Гошуренко, який подбав про нагороди для кращих гравців. А сільські футболісти впорядкували футбольне поле, на якому було грати просто приємно.

У першому матчі команда «Україна» (Скосарівка) зустрілася з колективом «Сегрос» із Ширяєвого і перемогла — 3:0. «Сегрос» зазнав поразки — 2:4 — і від футбольної дружини райцентру, за яку виступали представники податкової служби. У фіналі Скосарівка зустрі-лася з Миколаївкою. Інтерес до цієї зустрічі підігрівала та обставина, що, як це не дивно, сільські футболісти ще ніколи в своїй історії не володіли Кубком імені Петра Гошуренка. Тому цілком можна зрозумі-ти їхню націленість на безкомпромісну боротьбу і потрібний результат. І вони перемогли — 4:0. Треба було бачити радість і футболістів, і вболівальників! Такі перемоги стають незабутніми, як і всі яскраві події в історії села.

Скосарівці отримали головний кубок, всі призери — грошові винагороди, а кращі гравці — Станіслав Титаренко та Сергій Монашко — спеціальні призи. Особливої подяки удостоївся головний арбітр турніру Аркадій Шкаренко, який бездоганно провів усі зустрічі.

А потім усіх учасників цього футбольного дійства Олександр Титаренко запросив до кафе на дружню зустріч. Участь у ній взяли також представники великої родини Гошуренків. Старший син Петра Захаровича — Михайло Петрович від імені всіх рідних, змахнувши з лиця непрохану сльозу, тепло і щиро подякував організаторам турніру Олександру Миколайовичу та Євгену Борисовичу за пам’ять про батька, за свято, яке вони влаштували на його честь у Скосарівці.

І як тут не згадати ще раз відому співачку та її проникливі, сповнені великої любові та невимовного смутку слова:

«Посідаємо близенько,
Де любисточок росте,
Тату, таточку рідненький,
В тебе серце золоте».

Валентин ЩЕГЛЕНКО.