Святослав ВАКАРЧУК: «Патріотизм виникає там, де людині є що втрачати»

«У зв’язку з тими подіями, що зараз відбуваються, Україна має унікальний шанс знайти своє місце в історії, а головне — нарешті зрозуміти себе. Взагалі, патріотизм — це дуже глибоке поняття і дуже раціональне. Наприклад, я вважаю себе патріотом, бо мені персонально є що втрачати. Я не вірю в генетичну прив’язаність, у любов аби до чого, бо то своє. Світ влаштований значно складніше. Люди в принципі примітивні істоти. Ми живемо простими й зрозумілими нам поняттями: спокій, безпека, персональна свобода, добробут у сім’ї. Це ті речі, які становлять основу будь-якого патріотизму».

«Якщо ми хочемо, щоб вся країна мала патріотичний дух, треба дати людям дві речі: привід для гордості і правильну політику.

Привід для гордості ніхто не має нам придумувати, ми самі повинні його створити, це справа для кожного індивідуальна. Ззовні цього ніхто за нас не зробить, привід для гордості в кожного свій. І це дуже важливо. Коли мене питають, де його взяти, я завжди наводжу власний приклад з музикою. Коли на початку 90-х ми почали займатися музикою, великої культури української рок-музики не було. Чесно кажучи, я й сам не розумів, як можна рок співати українською. Я не стидався, але мені тоді звучання здавалося не таким гарним, як виконання тією ж англійською, тому що я звик до англійських пісень змалку, я виріс на цьому. Тому рок-пісні українською видавалися мені чимось штучним. Але в нашого гурту була амбіція: якщо є така нація, є така країна, то чому не можна цього зробити? І ми крок за кроком до цього йшли, й прийшли до того, що це стало предметом гордості не тільки для мене персонально чи моїх колег, а й для великої кількості людей у світі. Це мій особистий, персональний приклад того, як самому можна створювати привід для гордості. Звичайно, є й готові приводи. Наприклад, ми можемо гордитися прекрасною архітектурою багатьох міст нашої країни. Але тут важливо не забувати, що це нам дано у спадок, ми повинні дбати про нього. В той же час і самому щось робити. Кожному з нас треба створити свої приводи для гордості, такі приводи, які дали б можливість сказати: «Це моє, я не хочу це втрачати і нікому не віддам». Все просто: людині притаманна любов до власності. Ми повинні зрозуміти нарешті, що ця земля є наша не тому, що вона наша і ми тут народилися, а тому, що ми спричинилися до чогось, що є справді нашим, створеним нами самими.

Правильна політика — дуже проста річ, але напрочуд фундаментальна. Багато західних суспільств є глибокими патріотами, тому що вони, кажучи бізнес-мовою, акціонери своєї країни. Вони розуміють, що це вони при-ймають рішення. Вони є людьми, від яких щось залежить. Все просто: як тільки ви розумієте, що від вас щось залежить, вам стає цікаво все те, що ви робите. Це як обробляти землю або стати власником маленького бізнесу і помаленьку його розвивати. Тільки-но ви відчуєте, що саме ви вирішуєте щось, приводів, аби пишатися нашою країною, вважати її кращою за інші, автоматично побільшає, — бо це моє!»

«Людям притаманне слово «моє», але «моє» не абстрактне, а те, що можна порухати руками, відчути; згадати, як ти до цього йшов, поміряти і т. д. Ми мусимо до цього прагнути. Як це зробити? Це надскладне завдання, яке формулюється надпростим меседжем: «Закон має бути один для всіх». Якщо так буде, це правило пошириться автоматично на все — на вибори, на представництво у владі тощо. Ми повинні добитися того, щоб ніколи нікому навіть не приходила в голову думка, що хтось прийде і зробить це замість нас. Тому що це одразу зменшить привід для пат-ріотизму. Точніше, дасть привід для ура-патріотизму, але він оманливий: такий патріотизм не триває довго. Військові перемоги можуть дати тимчасовий привід для гордості, але вони не дають фундаментального розуміння, що це те, що зробив ти. Це лише певна приналежність до якогось спільного успіху, але цей успіх конкретно від тебе не залежить. Кожна людина підсвідомо це розуміє. Через цю причину незрілі нації часто завойовуються іншими: не тому, що вони мають слабшу армію, а тому, що вони з меншим завзяттям захищали землю. Вони думають, що якщо прийде хтось «інший», — нічого не зміниться. А дехто навпаки, думає що з «іншим» стане краще — і пенсії побільшають, і нові приводи для гордості з’являться, які «нинішній» не дав. І це найбільша помилка, яку ми потихеньку виправляємо, але вона все ще є в наших головах: ми й досі вважаємо, що хтось нам щось винен, чимось зобов’язаний. І це дуже важливо, щоби кожен з нас зрозумів: щастя нашої країни залежить від нас самих персонально. Персонально! Навіть не від нашого друга чи тих людей, котрих ми кудись там «вибрали», а від особисто нас. Не треба дивитися, що зробив інший, зробив більше чи менше. Треба зробити самому, робити потихеньку, помаленьку, але СВОЮ справу, «тягнути свого вола, орати своє поле». Як у Біблії написано: «з ранку до вечора працюй». Все! Хто як не ти? На мою думку, це є основний принцип, який може побудувати цей новий, справжній патріотизм української нації».

«Зараз є всі підстави до «нового патріотизму». Ми є згуртовані. Час та обставини так склалися, що наша нація згуртувалася підсвідомо. Але це не буде надовго, якщо ми не почнемо це розвивати. Це не залишиться назавжди, якщо ми знову будемо сидіти склавши руки і чекати дива. Дай Боже, війна скоро скінчиться. Я щиро, як і всі, про це молюся і в це вірю. Але разом з миром прийде рутина. Цей неприємний, але дієвий привід для спільного патріотизму (війна) й об’єднання — він пропаде. І що тоді буде далі? Хто буде будувати нові будинки? Хто писатиме нові пісні? Хто ставатиме найкращими вчителями і лікарями? Хто буде йти й займатися правильною політикою? Ці всі питання залишаться, їх ніхто за нас не вирішить».

«Романтика в будь-яких відносинах — це добре. Але коли нема здорового прагматизму, коли немає логіки розрахунку, вона ні на що не здатна (мова йде про Майдан, яким він був і яким став зараз, — Прим. І.Д.). Я завжди казав, що Україні потрібні герої, які мають гаряче серце і холодний розум. Гаряче серце — це коли ти не боїшся бути сміливим і робиш речі, які можуть бути небезпечними. А холодний розум — це коли ти знаєш, коли саме включати гаряче серце, а коли — ні. Проблема в чому: люди свідомо повинні розуміти, «коли каміння розкидати і коли його час збирати». Цьому їх ніхто не навчить, це вони самі повинні зрозуміти. Тільки ти сам можеш зрозуміти, коли тобі стояти і відстоювати свою свободу, своє життя, свої права, а коли йти і кожному на своєму місці будувати. Зараз час будувати! Стояння з гаслами, навіть правильними, але за якими не стоять конкретні справи, — нічого не дасть. Я більше повірю людині, яка не підняла ні одного прапора, не виголосила ні одного гасла, але з ранку до вечора важко працює, живе за заповідями і робить добро для своєї країни, ніж тому, хто буде махати прапором весь день і при цьому вестиме розпусне життя. З Майданом зараз відбувається не просто підміна понять, вся справа в загально-низькій культурі взяття на себе відповідальності. От я точно знаю, що люди Небесної сотні, які загинули на Майдані за краще майбутнє, вони зараз уже не сиділи б на Майдані склавши руки, бо вони люди дії. Тоді, коли треба було, вони йшли під кулі, вони боролися. І зараз, коли треба зайнятися діями, вони б зайнялися. В нас дуже багато людей, з яких, хоч вони й мають правильні посили, правильні думки і настрій з точки зору ставлення до тих чи інших подій, — з них мало користі. Все через те, що такі люди в більшості своїй не мають ні відповідальності, ні сили чи бажання щось самому змінювати. Їм легше сидіти і чекати на Месію. Але чекати Месію в бездіяльності немає сенсу. Треба що-дня самому щось робити».

Записала
Іванна ДЕРЕВ’ЯНКО.