Переглядів: 1501

«Сто вітрів в ногах лежить мого роду і народу»

Про  славну  Новогеоргіївку  та  знаних  людей  у  ній

Упродовж майже всієї своєї історії українське село зазнавало величезних утисків, насилля і гонінь. Ще й сьогодні цей гігантський материк на українському просторі для багатьох лишається забутим або й зовсім не відкритим. Село зіткнулося з новими проблемами: недоліками земельної реформи, втратою сталих фінансових джерел для подальших соціальних перетворень, занепадом переробної промисловості тощо.

Однак, незважаючи на всі біди, воно не втратило здатності переборювати труднощі, із покоління у покоління генерує у нашу дійсність здібних, талановитих людей. Брак умов цілком компенсується наполегливістю, цілеспрямованістю, працьовитістю.

Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу, —

так писав, озираючи історію свого роду, поет Іван Драч. Разом з ним сьогодні подібну спробу роблять краєзнавці з багатьох міст і сіл. Нестримна потреба знати своє справжнє минуле спонукає до появи нових і нових історичних розвідок.

Цю низку недавно поповнив «Історичний календар Ананьєва», складений на честь 260-річчя цього козацького міста. У часописі в хронологічному порядку викладаються факти та події з життя райцентру. Також у цьому виданні, як зазначається в анотації, є відомості про знаних людей, які народилися на Ананьївщині, жили або перебували в цьому краї, прикрасивши своїми справами його історію. Певна річ, календар заслуговує на схвалення. Шкода лише, що він виданий невеликим накладом і містить неповний перелік імен, якими годилося б його доповнити. Перше легко пояснюється браком фінансів, друге — прагненням якомога ширше охопити минувшину. Через це відомості до календаря дібрано не лише з життя міста і району, а й з усього повіту, центром якого колись був Ананьїв.

У 1887 році в Ананьївському повіті налічувалося 515 різних населених пунктів. За такої їх кількості, погодьтеся, складно згадати про всіх достойників. Не увійшли туди і факти з історії села Новогеоргіївка, в якому народилися й ректор університету, і ще три доктори наук, професори, імена яких занесені до «Сучасної енциклопедії України», й учасник запусків кос-мічних кораблів. Країна, як то кажуть, має знати своїх героїв. Отож про них — докладніше. Але спочатку — про саме село.

Час рікою пливе

Колишній сільський голова, краєзнавець Олександр Копач, якого вже нема серед нас, у 1988 році опублікував у газеті «Вісті Ананьївщини» статтю під заголовком «Незгасний вогонь народної пам’яті», в якій зазначав:

«Село було засноване значно раніше Ананьєва, десь у середині XVIII століття («Історія міст і сіл Української РСР» уточнює цю дату: 1767 рік. — Прим. авт.) запорізькими козаками. А вже за часів Катерини ІІ, рятуючись від кріпацтва, сюди стікалися селяни-втікачі із центральних районів Росії в пошуках волі і землі... До цього часу в селі збереглися назви вулиць, на яких проживали козаки: 1-а,

4-а Сотня, 7-а Попівська (жили на ній священики), Думінська (Рада Козацька), Загребельне (за часів кріпацтва тут було відкрито цілюще джерело, і воно було настільки могутнє, що загрожувало затопити значну частину села, і тоді пан наказав забити те джерело мішками піску із вовною, таким чином створивши греблі)... Зберігається в пам’яті народній і поховання майновських козаків на Борщуківському полі (6-й км дороги Ананьїв—Жеребкове), якою везли смертельно поранених козаків додому із російсько-турецької війни. Тут було (за звичаєм козаків) насипано великий курган із землі і встановлено хрест. На жаль, за часів тоталітарного режиму про все це було забуто, курган розорали... І встановили замість хреста топографічну відмітку. Це ж прямісіньке блюзнірство над нашими пращурами, їх християнськими душами!»

Штрихи до портрета села додав уродженець Новогеоргіївки Володимир Макодзьоб:

— Село було центральною садибою міцного колгоспу «Батьківщина». Він мав понад 3800 гектарів орної землі, розвивав виробництво зерна і тваринництво. Справи йшли успішно. Досить сказати, що за вагомий приріст продукції у 1977 році господарство було удостоєне високої всесоюзної нагороди.

За трудові успіхи орденами і медалями були нагороджені 43 чоловіки, серед них — головний агроном Федір Ковальський, ланкова Олена Грабовська і бригадир Василь Крижановський — орденом Леніна, доярка Любов Колесник і тракторист Микола Копач — орденом Жовтневої Революції.

Економічні здобутки дозволяли здійснювати й соціальні перетворення. Це в ті часи були споруджені будинок культури із залом на 500 місць, бібліотека з багатотисячним книжковим фондом. Населення обслуговували фельдшерсько-акушерський пункт, колгоспний пологовий будинок, швейна і взуттєва майстерні райпобуткомбінату, п’ять магазинів, відділення зв’язку, ощадкаса.

До речі, Володимир Макодзьоб один із дієвих учасників тих перетворень. Це особистість, про яку варто написати книжку. Він розпочав свою робочу біографію з тракториста. У 26 років став заступником голови місцевого колгоспу. Згодом Володимиру Івановичу як талановитому організатору, людині світлого розуму доручили очолити найбільше в районі господарство. І там він теж зарекомендував себе найкращим чином. Коли постало питання кого поставити на чолі ра-йону, сумнівів не виникло — Володимира Макодзьоба.

Він пишається тим, що був причетним до багатьох добрих справ у районі, в тому числі до будівництва нової школи у Новогеоргіївці.

Про нинішній день села розпо-віла секретар сільради Тетяна Гончарук:

— Протяжність населеного пункту — сім з половиною кілометра. Жителів — 680 (у 1950 році було 3500, а в 1974-у — 2500). У селі 407 будинків, люди мешкають у 323. Благенька хата коштує 7—8 тисяч гривень, а добротна — 40 тисяч.

Смертність, як і загалом в Україні, перевищує народжуваність. Торік, наприклад, у селі народилося п’ятеро дітей, а померло більше десяти душ.

— Найгірше те, — додає Володимир Макодзьоб, — що сьогодні людям, по суті, нема де працювати. Колись у колгоспі було задіяно 200 механізаторів (дві тракторні бригади), 50 водіїв, 250 тваринників, 200 рільників… Нехай зарплати в них були порівняно невисокі, але, крім зарплати, кожен мав домашнє господарство — корову, кілька свиней, птицю... Нині ж ті кілька фермерських господарств, що існують, проблеми не вирішують. Але село, як і раніше, так і сьогодні, сильне своїми людьми і пишається ними. От, наприклад, де ви знайдете ще одну таку сім’ю, в якій були три професори і викладач математики? А її голова — наш земляк, доктор історичних наук, професор, за-служений працівник освіти України Григорій Гончарук.

Апофеоз
наукового поступу

Як на пшеничному полі колос тулиться до колоса, так і в житті Григорія Гончарука щільно стоять багато подій, промовистих вчинків, цікавих зустрічей. Сьогодні він очолює кафедру історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету. Один із магістральних напрямків її наукової роботи — дослідження проблем взаємовпливу інтелігенції і влади. Цій темі було присвячено шість всеукраїнських наукових конференцій. Остання відбулася 21—22 травня цього року за сприяння народного депутата, а сьогодні Президента України — Петра Порошенка. Її учасники прийняли наказ виборців Петру Олексійовичу: під час першого візиту до Одеси у новому статусі відвідати політехнічний університет, щоб поділитися своїми першими успіхами та труднощами.

Ще одна провідна тема дослі-джень колективу кафедри — історія Народного руху України. Широко відомі організовані у політехнічному наукові конференції з цієї тематики. Їх учасниками були такі відомі діячі, як В’ячеслав Чорновіл, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. У цьому ж переліку — представники науково-дослідницьких структур всієї України. Сьогодні тут готуються до проведення ІХ такої конференції.

Матеріали обох тематичних конференцій — завжди до уваги зацікавлених. На кафедрі регулярно виходять фахові збірники з науковими доповідями та повідомленнями.

Наукові праці, монографії, книжки Григорія Гончарука неодмінно викликають увагу як учених, так і широкої громадськості. Такими стали, наприклад, дослідження «Народний рух України. Історія», цикл праць про національний визвольний рух в Україні в роки Другої світової війни та багато інших.

Особливий період у житті Григорія Івановича — афганське відря-дження. Він був призначений радником ректора Кабульського університету та керівником колективу радянських вчених і викладачів, які працювали в Кабулі. Там зіткнувся з багатьма неприхованими негативними сторонами діяльності верхівки Кремля та її повпредів за кордоном. Рішучий протест проти цього явища висловив у книзі «Афганистан, прости!»

Дуже доброзичливо, я сказав би, по-батьківськи, Григорій Іванович опікується юнню, тими, хто став на тернистий науковий шлях. Він задоволений, що на кафедрі близько трьох десятків дослідників стали кандидатами наук і доцентами, а четверо — докторами наук, професорами...

Разом з дружиною Ніною Михайлівною, вчителькою, Григорій Іванович виховав двох синів. Тарас теж став доктором історичних наук, професором кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, а Анатолій віддав перевагу економіці — доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри.

...Григорій Гончарук постійно перебуває в полоні нових ідей і конкретних задумів, бесідує, складає, планує, організовує, пише... Він постійно в русі. «Де сили черпаєте?» — цікавлюсь у нього. «А я родом з козацького села, мені гени допомагають», — відповідає.

Виріс у звичайній селянській сім’ї, яка відзначалася особливою працьовитістю. «У роки дитинства, — згадує, — ми здалеку пізнавали батька по червоному прапорцеві передовика. А мама разом з односельцями створювала колгосп, відбудовувала його після Великої Вітчизняної війни. Вона разом з батьком усе зробили, щоб виростити з нас справжніх людей».

Після школи закінчив Васильківське авіаційно-технічне училище і чотири роки віддав службі в авіації. Тим часом писав вірші, оповідання, газетні статті. Згодом усвідомив, що авіаційне слово «крила» багатозначне. Крила потрібні, образно кажучи, й для злету у творчості, пізнанні світу, дослідженні окремих тем... З власної ініціативи у званні капітана розпрощався з військовою кар’єрою і вступив на історичний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова (хоча зваблювала й журналістика). Після навчання залишився в університеті на викладацькій роботі. Через два роки захистив кандидатську дисертацію, а через три — написав докторську.

Ректор
з козацьким характером

— У колгоспі я працював з малих літ, — розповів ректор Міжнародного гуманітарного університету, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, за-служений діяч науки і техніки України Анатолій Крижановський. — Із одинадцяти-дванадцяти років разом з іншими хлопчиками ущільнював солому в накоплювачі комбайна

РСМ-8. Ми стрибали по ній, рівно-мірно розправляючи її вилами. А ще, як міг, допомагав мамі, яка займалася вирощуванням коконів шовкопряда. То була добра школа. Вона вчила основному: все, що можеш здобути, ти здобуваєш своєю працею. Я все життя сповідую цей принцип.

Шляхи Анатолія Федоровича до професійних висот були непростими і звивистими. Але коли є мета і бажання її досягти, труднощі не видаються непереборними. Вступив на юридичний факультет Одеського університету ім. І.І. Мечникова, зарекомендував себе активістом комсомольської роботи і художньої самодіяльності, мав нагоду попрацювати у міжвузівському юридичному відділі… Йому надходили звабливі запрошення на роботу юристом, однак віддав перевагу аспірантурі та викладацькій стежці.

Займаючись будь-якою діяльністю, можна прожити тихо і сумирно, а можна не боятися встановлених канонів, сміливо порушувати проблеми, розв’язання яких назріло.  Одним з кроків на цьому шляху була публікація статті у республіканській відомчій газеті «Іменем закону» на тему реформування органів внутрішніх справ, де Анатолій Крижановський з-поміж інших негативних явищ виступив, зокрема, й проти олігархізації юридичної освіти. Та стаття наробила великого розголосу, але якщо «низи» схвально поставилися до неї як сміливої й чесної, то «верхи» спри-йняли у штики. Редактора газети звільнили з роботи, а Крижановського — завчасно відправили на пенсію.

На той час Анатолій Федорович працював в Одеському інституті (тепер університет) внутрішніх справ, захистив кандидатську дисертацію і вважався перспективним науковцем та керівником (починав ви-кладачем, потім завідував кафедрою, був проректором з наукової роботи і певний час навіть виконував обов’язки ректора). А тут — наче постріл на злеті. Можливо, когось іншого цей удар підкосив би, але тільки не Анатолія Крижановського. Козацький характер спонукав підвестися і йти далі. А невдовзі його запросили до Одеської національної юридичної академії. Там пройшов багатьма щаблями кар’єрного росту, захистив докторську дисертацію, а в 2011 році за пропозицією президента ОНЮА Сергія Ківалова, який був ініціатором створення Міжнародного гуманітарного університету, очолив цей навчальний заклад.

— Сьогодні у нас навчаються чотири тисячі студентів, — розповідає Анатолій Федорович. — У тому числі 400 іноземців із 37 країн світу. У рамках вишу діють інститут національного і міжнародного права, факультети економіки і менеджменту, лінгвістики і перекладу, мистецтва і дизайну, комп’ютерних наук та інноваційних технологій, медичний інститут та інші структури. В університеті працюють понад 250 професорів, доцентів і викладачів, читати лекції сюди запрошують також спеціалістів з інших ВНЗ.

— Але яку б професію студент для себе не обрав, — вважає Анатолій Крижановський, — насамперед він має бути людиною. Дехто думає, якщо у нас виш недержавний і форма навчання — контрактна, то за успішність можна не переживати, мовляв, гроші все вирішать. Це не так. І я особисто, і мої колеги намагаємося сформулювати у молодої людини, передусім, відповідальне ставлення до своєї долі, до навчання, почуття поваги до старших, створити у колективі сприятливий психологічний клімат. І в цьому мені допомагає і мій сільський досвід. Наведу, наприклад, такий

епізод. У дитинстві я сам зібрав з окремих деталей, знайдених то в одного, то в другого дядька, велосипед. Гасав на ньому під раму по селу, як на крилах, аж поки не сталася така історія. Батько зустрів тітку Килину, а вона йому: «Це твій герой вже на лісапеті їздить?» «Мій», — з погордою відповів батько. «А чому ж це ти не навчив його з людьми вітатися?» — дорікнула йому. Батько передав цю розмову мені, і я відчув, як сором змінює колір моїх щік: «Як я міг проскочити повз тітку, не звернувши на неї уваги?!» Той урок затямив на все життя. І сьогодні я першим вітаюся з кожним співробітником, вахтером чи студентом, байдуже де — в університеті чи на вулиці. І радію, коли вихованці й самі переймають цей простий, але важливий елемент співжиття, виростають чемними і вихованими.

Штурмовик
космічних просторів

Інший виходець із Новогеоргіївки — Федір Гончарук — народився у 1928 році. Самі розумієте, що то був за час, на який випало його дитинство і юність. З чотирма класами освіти пішов в армію. Там закінчив вечірню школу і школу

авіаційних техніків. Нестримне бажання вчитися кликало його до нових обріїв. Федір учився у Київському вищому військовому інженерно-технічному училищі, а потім закінчив Московську академію ракетних військ і був направлений на ракетодром, у Байконур. Там став начальником відділу з монтажу та експлуатації ракетних двигунів. Посада — більш ніж сер-йозна.

Поети люблять порівнювати обриси зернини із силуетом ракети, підкреслюючи цим нерозривний зв’язок хліборобської праці з новітніми досягненнями. Наш приклад — ще одне підтвердження тому. Підтвердження могутності сили духу українців. Зважте, простий сільський хлопчина, фактично без освіти, без впливових знайомих, сам всього досяг.

У сімейному альбомі цієї родини є унікальні знімки космонавтів з автографами, є види міста Ленінська, де жили працівники космо-дрому, є фото стартів перших ракет, світлина вигадливої альтанки, в якій, за переказами, Сергій Корольов прийняв рішення, кого першим з трьох підготовлених космонавтів відправити на земну орбіту... Лише нема знімків самого Федора Івановича. Режим секретності забороняв йому афішувати свою особу. Хіба що збереглося одне фото, яке ми сьогодні й вміщуємо.

Алерголог,
знаний за кордоном

Герой попередньої розповіді Федір Іванович разом з дружиною Галиною Антонівною виховали двох гарних діток — Валентину і Сергія. Вони перейняли в батьків кращі риси і виросли шанованими людьми.

Ім’я Сергія Федоровича занесене до «Сучасної енциклопедії України». Він, уродженець Новогеоргіївки, став доктором медичних наук, професором, знаним алергологом, імунологом, педіатром. У його науковому доробку — понад 230 робіт, з них 10 монографій, навчальних посібників і підручників. Ім’я вченого знають не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Я зустрівся з ним на кафедрі клінічної імунології, генетики і медичної біології Одеського національного медичного університету.

— Коли мій батько служив на Байконурі, — розповів Сергій Федорович, — мене, малого, на все літо відправляли в рідне село. Тоді там ще жили по маминій лінії дід Антон, тракторист, і бабуся Віра, проста трудівниця, а по батьковій — дід Іван і бабця Єфросина, теж колгоспники. Це були правильні і душевні люди. Діди воювали. Па-м’ятаю, в діда Антона було три медалі «За відвагу» і дві — «За бойові заслуги». Якось я запитав його: «Діду, а чому у вас так багато нагород?» Він усміхнувся і відповів: «Я, внучку, відважним був». По змозі сил допомагав стареньким порати по господарству, навчився навіть корову доїти. А ще у селі жили  дядьки, які намагалися передати мені дещицю своїх навичок. Дядько Іван працював їздовим і навчив мене запрягати й розпрягати коней, доручав деякі поїздки. А два інші дядьки — теж Іван та Василь — працювали водіями і, звичайно, інколи садовили за руль... У центрі села блищали широкі плеса кількох ставків, а довкола буяла розкішна природа, яку було не порівняти зі скупою рослинністю міста Ленінська на березі Сирдар’ї.

Коли батько демобілізувався, сім’я перебралася з Ленінська до Одеси. Тут хлопець закінчив школу, а потім — медичний університет. За направленням три роки відпрацював у сільській амбулаторії на Луганщині, а потім повернувся до Одеси, де вдосконалював свою лікарську практику в різних медичних закладах, в тому числі очолював відділення міського дитячого лікувально-діагностичного центру імені Б.Я. Рєзника. Водночас за-ймався науковою роботою, яка і повернула його до медичного університету.

Стояти на чатах здоров’я — що може бути благороднішим на землі?!

Проводжала мати
п’ять синів у солдати

На меморіалі воїнам-односельцям серед багатьох імен найчастіше повторюється прізвище Гриб. Виявляється, із сім’ї Івана Юхимовича та Анастасії Герасимівни Грибів на фронт пішло п’ятеро синів. І жоден не повернувся додому. Омелян, 1911 року народження, старший лейтенант, командир взводу, поліг смертю хоробрих у 1944 році. Пилип, 1914 року народження, молодший лейтенант, начальник підрозділу хімслужби, загинув у 1944-у. Юхим, 1916 року народження, рядовий, отримав смертельну кулю у 1942-у. Павло, 1922 року наро-дження, старший сержант, санінструктор, загинув у Німеччині у 1945-у. Михайло, 1924 року наро-дження, поліг у боях за Вітчизну в 1944-у... Уявіть на хвилину матір, яка чекала з війни кожного свого солдата... Бракує слів, щоб висловити всю глибину скорботи.

Криваві жнива війни були жахливими. У пам’яті людей зберігся і той факт, що навесні 1942 року за селом фашисти розстріляли колону жінок, людей похилого віку, дітей єврейського походження. У статті «Жидівська рипа» (газета «Юг», 15 квітня 1993 року) історик Григорій Гончарук з цього приводу писав: «Масштаби злочинів у Бабиному Яру в Києві і в Майновому різні. Але суть одна: людська трагедія. Чому ж про перше знає увесь світ, а про друге...» Відтоді нічого не змінилося.

У місцевій школі є музей, частину експозиції якого присвячено участі односельчан у Великій Вітчизняній війні. Це фотознімки, текстові матеріали і листи, оті солдатські трикутнички, які несли з фронту такі жадані звісточки.

В одному з них читаємо: «Лист написано 28 січня 1945 року. Привіт із Західного фронту з Німеччини від Бєлоченка Олексія Григоровича дорогій матусі. Добрий день чи вечір, вельмишановна мамо. Ми воюємо по-справжньому... Не хвилюйтесь за мене...» За скупими рядочками слів — спокій, впевненість у перемозі.

Сьогодні українські чоловіки знову воюють, захищають цілісність України на Сході. І знову у матерів болить серце. І знову сини пишуть: «Ми воюємо по-справжньому».

Держава, козацтво, честь

Відродження козацтва на Ананьївщині почалося в 1990 році, коли на Хортиці відзначили 500-ліття Запорозької Січі. На святкуванні побувала делегація з Ананьєва, у складі якої був житель Новогеор-гіївки Микола Кушніренко. Того ж року в селі Усатовому у церкві Святої Покрови він був посвячений у козаки Українського чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва. А члени Ананьївського козацького осередку обрали його своїм отаманом.

Цей вибір був невипадковим. Пан Микола давно зарекомендував себе активним поборником незалежної України, козацьких звичаїв і традицій, української національної ідеї. Це він разом зі своїм побратимом Валерієм Янкевичем у 1990-у вийшов на першотравневу демонстрацію із синьо-жовтим прапором, а перед трибуною вигукнув: «Слава Україні!» Сьогодні чи не всі керівники завершують цими словами свої виступи, а тоді це було ви-кликом суспільному ладу. Але зміни вже наближалися і були невідворотними.

Микола Григорович добре обізнаний з історією України і рідного краю. Він розповів про те, що у 1964 році на околиці села було знайдено кам’яну скіфську бабу, а в шкільному музеї зберігається звичайнісінька кам’яна сокира. І перша, і друга знахідки прямо вказують, що Новогеоргіївка — село дуже давнє.

У себе на обійсті отаман показав мені ще одну реліквію: колесо, яке могло належати якійсь із тачанок отамана Заболотного, 120-річну яблуню-дичку і ще багато цікавого.

Вибачте,
хлопчики-соняшники...

У «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» (2008) знаходимо й село Новогеоргіївку. У мартирологу — 9 імен.

Але у тому списку нема, наприклад, прізвища Кушніренко. А серед загиблих такі були. З їхнім нащадком, Миколою Григоровичем, ми відвідали місцевий цвинтар. Він показав мені доглянуті могили своїх родичів. На трьох хрестах вказується один і той же рік смерті —

1933-й. Тут поховані Кушніренки: Степанко — 7 років, Василько — 9 років, Миколка — 11 років. Ой, доле-доленько ваша, хлопчики…

— За словами сестри, — повідав співрозмовник — нелюди забрали в сім’ї останні півмішка кукурудзи. Батьки падали перед ними на ко-ліна, вмовляли не лишати дітей на проголодь. Але зайд ніщо не розчулило і не спинило.

Вже згадуваний тут ректор Міжнародного гуманітарного університету Анатолій Крижановський теж зазначає:

— У моїх діда Олекси і баби Олени було 12 дітей. З них у роки великого голоду померло шестеро. Їхніх імен також немає у мартиролозі.

Повернувшись із села до Ананьєва, я завітав до місцевого відомого краєзнавця Юрія Сисіна і поцікавився, що йому відомо про той період. Юрій Михайлович показав мені свою книгу «І сказав йому святий Миколай...». У ній є розділ «Майновські спогади». Це розповідь жительки села Катерини Матусяк, яку свого часу дослідник ретельно занотував.

«У 1931 році, — згадувала Катерина Василівна, — ще тривала «розкулачка». Людей виганяли взимку із хат, викидали старих і малих прямо на сніг, на холод, і жах обіймав всіх людей.

Забирали майно, корів, коней та інших тварин разом з господарчим реманентом.

Багатьох судили, репресували, били, тягли, як худобу. Більшість із репресованих додому не повернулися, деякі були вбиті, інші померли, не витримавши катувань і розлуки з рідними та домівкою.

Урожай 1932—1933 років забрали під мітлу, все підряд забирали, а люди залишалися зовсім без харчів і їжі. Тому споживали бур’яни, котів, собак. Решетники та декілька інших сімей поїли своїх дітей. Але вони не наїлися ними, були і надалі голодні та стали відлюдькуватими і страшними, неначе збожеволіли. Їсти було нічого, тому вони через деякий час і повмирали. Виходу у людей не було. Мертві діти лежали на вулицях.

Із сестрою Франею ми йшли у поле із сапами і при дорозі знайшли мертвого хлопчика. Сапами випорпали ямку, скільки могли, і поховали, а на могилі замість хреста поклали соняшника і зверху шапочку того хлопчика.

Вижили тільки ті, хто вчасно закопав збіжжя у землю, і те зерно не знайшли «уполномочені».

— Батьки мої, — продовжувала Катерина Василівна, — були «розкуркулені» та вислані до Росії, в місто Горький. Коли ми туди прибули, то побачили страшну картину — скрізь репресовані з України, босі, голодні, голі. Вони вмирали і там, і так само валялися вулицями трупи. Багато людей жебракували. Страшний мор був. За містом була велика гора, але то була не природна гора, а гора з мертвих українців, яких збирали по місту і звозили на одну купу. Гора з кожним днем ставала вищою, а мерцям не було ліку».

...Важко писати про наругу над нашим народом. Болем у серці відгукується смерть дітей. Вибачте, хлопчики-соняшники. Вибачте, що у 1918-у українці не спромоглися відстояти свою державу, що довго терпіли нелюдське ставлення до себе московської верхівки. Чи відстоїмо Україну сьогодні?

100 свічечок на короваї

Коли торік найстарішій жительці села Катерині Мороз з нагоди іменин піднесли великий коровай, на ньому горіли 100 свічечок. Саме стільки їй сповнилося літ. Ювілярку палко вітала громада села, численна рідня, звучали здравиці і пісні.

Як же бабуся почувається в другому столітті? Коли ми з секретарем сільради завітали до неї, то застали її досить бадьорою та привітною.

— Який він, рецепт довголіття від Катерини Опанасівни? — цікавимося в неї. — Може, щось особливе треба їсти?

— Я їла те, що в селі їдять, — відповідає, — це зараз вже не можу всього того. З’їм яйце — і повечеряла.

— А як з питвом-куривом?

— Я не курила, а по гостях молодою ходила. І в себе гостей при-ймала, і зараз гостям рада.

—І хлопців любили?

— Ні, їден був. Як у тій пісні співається: десять я любила, де-в’ять розлюбила, а одного забуть не могла. Так і я. В 1944-у його як забрали на фронт, то він так і не повернувся.

Самотужки жінка виховала трьох дітей: Віру, Галину та Івана. Син народився у 1942-у, коли по землі котилася війна. З ним вона натерпілася найбільше.

— Він був мічений, — згадує Катерина Опанасівна, — дуже слабкий. Я боялася за його життя, тому пішла до одної баби — Надії Томашихи і попросила помогти. А вона каже: «Іди, дочко, нарви з трьох городів бур’яну, висмикни жмут соломи зі стріхи і зроби купіль». Ото як скупала, то так і досі — живий, здоровий, лише не говорить. А який добрий! Все робить — і шарує, і бур’ян вириває, і за мною доглядає, і всім допомагає. Шкода, що його зараз нема вдома. Він би був дуже радий.

— А ви ще біля дому пораєте?

— Та так, дещо. Щось прополю, щось поскладаю...

Ми подякували бабусі за розмову і, посилаючись на брак часу та надмір роботи, залишили її таке світле, чистеньке подвір’я у квітах і чепурну хатинку. Їхали далі за маршрутом, а у вухах чомусь бри-ніла пісня:

Рідна мати моя,
ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля
край села...

Як з’ясувалося, довгий вік — не дивина для жителів Новогеоргіївки. Вулицю Шевченка тут ще називають вулицею довгожителів. Тутешній мешканець Микола Кушніренко, зокрема, повідомив, що бабусі Тетяна Шевченко і Христя Москаленко тут прожили по 93 роки, дід Василь Кучерявий — 94, а Палажка Мигуш — 102 роки...

Знов щебече юнь...

Дітки у школі чи малеча в дитсадку завжди викликають приємне почуття схвильованості, зворушеності. Цей стан ми відчули і в Новогеоргіївській школі, повна назва якої така: навчально-виховний комплекс — загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів — дошкільний навчальний заклад.

Директор школи Валентина Трандасір провела нас по навчальних кімнатах, і ми були приємно вражені тим, з якою любов’ю вони оформлені. Якщо, наприклад, це кабінет математики, то тут, мов у натурі, постають зайчики і грибочки, жолуді і ромашки, яких прямо хочеться мерщій порахувати...

У школі є бібліотека, актовий і спортивний зали, тренажери, майстерні, медкабінет, простора кухня, їдальня...

Але чи не найбільше враження на нас справив шкільний музей. Це зібрання вишитих рушників, які подарували музею жителі села Раїса Чеботар, Олександра Рожко та інші. В експозиції чимало старожитних речей, як-от рубель для прасування білизни, прядка, глечики-горщики тощо. Є тут і макет художньо розписаної української печі. Частина експозиції присвячена участі односельців у Великій Вітчизняній війні.

Діти люблять свою малу батьківщину. «Ви чули, як співає соловей? Якщо ні, то приїздіть у Новогеор-гіївку. Тут краще, ніж у місті, тому що тут свіже повітря і домашні продукти, чудові сади і багато квітів», — пишуть у творі «Люблю своє село» восьмикласниці Наталя Гончарук і Тетяна Романова.

«У нашому селі є ліс, річка, ставок, де можна покупатися і засмагнути. А рибалити тут — одне задоволення. Особливо гарно в селі літнього вечора, коли сонечко повільно сідає за обрій. Якийсь чарівник небо розфарбовує в ніжні тони, а потім яскравими цяточками малює зорі. О такій порі добре прогулятися селом і прислухатися до розмов бабусь», — додають їхні ровесниці Іра Майстренко і Віка Плотніченко.

Щороку випускники цієї школи вступають до вищих навчальних закладів і гарно вчаться. Ось, скажімо, який лист татові та мамі Віри Музики надійшов з Одеського університету:

«Вельмишановні батьки! Мені приємно повідомити вам про те, що ваша дочка є однією з кращих студенток нашого факультету. Від імені декана факультету хочу подякувати вам за те, що ви виховали талановиту, сумлінну дитину, успіхами якої можете пишатися. З щирою повагою, найкращими побажаннями декан філологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, доктор філологічних наук, професор Євген Черноіваненко».

…Промайнуть роки, виростуть діти, не будемо загадувати, хто ким стане. Головне в іншому: кожному юнаку чи дівчині надано чудове право вписати в історію свого села чи району, чи й усієї країни і свій рядок.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

А ще, виявляється, поблизу села колись упав метеорит, утворивши чималу вирву. На те місце приїздили екстрасенси і запевняли, що там досі спостерігається сильне енергетичне поле.

Про ці та інші цікавинки Микола Григорович розповів не просто

задля збудження уяви — у нього є один реальний, але сьогодні надто складний для здійснення задум: перетворити село на об’єкт зеленого туризму. Він переконаний, що люди з цікавістю відвідали б козацьке село та ознайомилися з його особливостями.

Кушніренко не мрійник, а справжній господар. Він володіє фермерським господарством «Кіш» і міцно стоїть на землі. У всіх його справах першою помічницею стала дружина — Людмила Григорівна, до речі, відмінник освіти України.

 

 

 

 

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net