Міста і громадяни

«Це Сомалі, хлопці», — каже військовий офіцер, з яким ми їдемо порожніми вулицями Слов’янська вздовж обірваних ліній тролейбусних дротів. Магазини закриті, розбите скло, дахи продірявлені. Місцями прямо біля дороги стирчать фугаси, що не розірвалися. Сапери ще довго будуть їх шукати та знешкоджувати.

Підприємства стоять. Величезні цехи «Зевс-кераміки» схожі на решето. На їх території не було бойо-вих дій, терористи обстрілювали їх просто так, тому що занадто великі і красиві, а ще — тому що керівники і працівники навіть не намагалися відстояти право свого підприємства не бути тренувальною мішенню.

Поодинокі зустрічні, які добираються у своїх справах на велосипедах, привітно махають рукою. Це зовсім не означає, що нас дуже раді бачити. Просто так безпечніше.

Жінка на ім’я Віра, яку ми зустріли на вулиці і якій пропонуємо поговорити про життя в місті за чашкою кави, уточнює, чи не будемо ми її катувати. Телебачення поки що нема, інтернету — теж, тому пояснювати дуже довго. Знизавши плечима, відповідаємо: «Гаразд, давайте тут».

«Це все нероби і баби, які за 200 гривень кидалися під танки, та ще й з дітьми, — каже Віра. — Он вони, на вокзалі сидять біля дороги. Чекають, коли ви нагодуйте їх, або терористи нагодують. Їм все одно».

І правда, на напівспаленому вокзалі багатолюдно. Оскільки ми в одязі кольору хакі, нас приймають за військових і до нас повно питань: «Коли дадуть світло? Коли буде вода? Коли буде їжа? Коли ви звалите пам’ятник Леніну?» Коротше кажучи: коли ви збираєтеся вирішити всі наші проблеми, сволочі?

Тим часом місто заставлене порожніми барикадами. Нікому не приходить у голову зібратися хоча б удесятьох, щоб розчистити дорогу. Того, хто намагається стягнути з барикад покришку поодинці, щоб зробити у себе в саду клумбу, зу-стрічає, наприклад, місцевий священик УПЦ МП, який вимагає залишити все, як є, зі словами: «Наші ще повернуться».

У місті працює ремонтна техніка, військові регулярно привозять цивільним гуманітарну допомогу. Останні одразу ж крадуть її одне в одного, щоб продати на базарі тим, кому не вистачило. Припиняти по-дібну торгівлю нікому: армія точно не повинна цим займатися, а єдина велика консолідована група громадянського суспільства Слов’янська — це поки що набрід на вокзалі.

Починає сутеніти, бійцям пора повертатися на гору Карачун, з якої стріляють кожної ночі. Слов’янськ не зачищений, просто при світлі дня він завмирає.

Виїжджаємо на трасу, завішуємо вікна бронежилетами з боку «зеленки» — кущів вздовж дороги; розганяємося до ста тридцяти, щоб складніше було прицілитися. Зупинятися небажано, а якщо це необхідно, то точно не на узбіччі — воно може бути заміноване. Вибухівку можуть маскувати й іншими предметами прямо на проїжджій частині: не дай Боже наїхати на який-небудь пакет або дохлу кішку, тож доводиться дивитися в бінокль, щоб на швидкості мати час на маневр.

Оскільки основне завдання поїздки нашого екіпажу — доставка військовим різних необхідних засобів, то була проведена відповідна підготовка, кожен знає свої обов’язки, тому можна не піддаватися параної і навіть послухати в дорозі музику.

Через деякий час опиняємося в Маріуполі і стоїмо, розкривши роти на центральній площі, де кілька сотень людей, в основному молодь, розгортають гігантський український прапор. Спочатку під нього забігають діти, потім і дорослі. Всі танцюють, хором співають народні пісні, в тому числі головний хіт вболівальників «Металіста».

Я там був востаннє 9 травня. У місті весь день йшла спровокована терористами перестрілка, будівля УВС згоріла. Коли ввечері намагався виїхати з міста, прориваючись через барикади, на вулицях уже почалося мародерство, частково пропала електрика, подекуди — вода. Маріуполь занурювався в хаос.

Просто не віриться, що ми перебуваємо там же, і лише через якихось два місяці. Люди кругом посміхаються, ні в кого нема з собою ні масок, ні пістолетів. Багато хто прийшов з дітьми. Адже за тих же початкових умов усе могло бути інакше. І справа зовсім не в тактиці застосування танків і літаків — місто не бомбили і не зачищали. Не було тут і геніальних політиків на кшталт мера Слов’янська Нелі Штепи, які «з усім впоралися». З приходом «ДНР» місцева влада просто розбіглася.

Зате вже наступного після трагічних подій 9 травня дня заводи «Мет-інвесту» — найбільші підприємства Маріуполя — оголосили набір народних дружин, які почали спільно з міліцією патрулювати вулиці, не дозволяючи людям зі зброєю скористатися безвладдям. Так містоутворюючі підприємства підтримали ініціативу городян, які шукали можливість організуватися, щоб власними силами протистояти хаосу.

Громадянське суспільство в Маріуполі на той момент уже існувало. Згадати хоча б екологічний рух «Кисню нема», який на черговому мітингу півтора роки тому об’єднав п’ять тисяч осіб. Разом вони змусили той самий «Метінвест» зупинити стару аглофабрику, яка диміла на все місто, і почати її модер-нізувати. Люди навчилися консолідуватися, взаємодіяти, вести мирний діалог.

Поруч з нами сперечаються двоє: жінка у вишиванці і літній чоловік у темних окулярах.

«Поруч міста бомблять, всі на межі. А у нас тут танці на кістках. Недобре...» — каже жінка.

«Ви знаєте, — відповідає її співрозмовник, — тільки зараз багато таких, як я, хто підтримував «ДНР», зрозуміли свою помилку. Зрозуміли, тому що стало безпечно ходити по вулицях».

Жінка підозріло дивиться на нього і продовжує нерішуче: «Нам потрібно допомагати триматися нашим сусідам».

«Нехай люди відчують різницю, — відповідає чоловік. — І ті, хто ще сумнівався, будуть допомагати».

Підтримка заводами ініціативи городян стала переломним моментом у житті маріупольців. Місто вдалося зберегти. Там вдалося відкрити виборчі дільниці 25 травня і дати можливість людям обирати президента, тоді як в іншому регіоні більшість дільниць так і не відкрилася. А там, де відкрилися, виборці боялися вийти з дому, і багато хто просто не скористалися своїм правом.

Після того, як залишки терористів малою кров’ю розігнали, військовим не доводиться роздавати на площах сосиски. Більше того! Місто змогло прийняти всі обласні адмі-ністрації та управління, збільшився приплив людей. Запрацювала торгівля, різко піднявся попит на нерухомість.

У місті Кураховому зараз ідуть тим же шляхом. Під егідою місцевої промисловості створюються добровільні народні дружини.

У Слов’янську переломного моменту ще не було. Була військова операція, але це не одне й те ж.

Ініціативу консолідації городян у Маріуполі підтримали промислові підприємства. У підсумку — вони працюють. З’явився суспільний договір, власна позиція міста. Людину, в якої є власна думка, вже не можна використовувати наосліп, прикриватися нею і стріляти з-за її спини. Так само не можна використати й місто, якщо його жителі мають волю об’єднатися заради миру.

Матвій НІКІТІН.
Джерело: http://www.theinsider.ua.