Чому сумують чорногузи?

Все це, врешті-решт, якось уклалося на сторінках історії. Але сьогодні, коли в українському місті Ананьєві офіційно використовують герб у редакції 1847 року, на якому над трьома чорногузами, що символізують мирне українське містечко, нависає зловісний двоголовий хижак, — використання такого символу моїми однокрайцями зрозуміти важко. І виникає питання: чого у цьому фарсі більше — сліпої фанатичної любові окремих ананьївців та їх пастирів до російської минувшини рідного міста чи завуальованої зневаги до його української історії?

Ці любителі російської старовини не те що не хочуть ніяк ус-відомлювати, що Ананьїв давно не в складі Російської імперії. Навпаки, вони це усвідомили з болем у голові. Непокоїть їх інше: сподівання на входження міста до «новоросійських» територіальних утворень. А може, це чийсь недогляд? Сумнівно, бо всі офіційні (та й не офіційні) сайти міста наполегливо використовують цей страшний для українців символ на своїх сторінках, вірніше, відкриваються ним.

Але найдивовижніше те, що наявність російського двоголового орла на сучасному гербі українського міста вони намагаються не тільки виправдати, а й пояснити законом про самоврядування, де у 22-й статті «Символіка терито-ріальних громад сіл, селищ, міст, районів і областей», у пункті 1-у, йдеться, що «Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть мати власну символіку(герб, прапор тощо), яка відображає їх історичні, культурні, соціально-економічні та інші місцеві особливості і традиції».

Тільки незріла або спотворена свідомість може вважати двоголового орла Російської імперії історичною особливістю та національною традицією сучасного українського міста та й України в цілому.

Намагання завуалювати антиукраїнські погляди і наміри за гербом царського ужитку і видати російського двоголового орла за історичний символ Херсонської губернії, до складу якої свого часу входив Ананьївський повіт, дуже й дуже наївне. Бо Херсонську губернію на її гербі представляє лише «золотий хрест з чотирма у верхній частині променями, а внизу маленьким перекладом» (за гербовником П.П. фон Вінклера), а сам орел, як не крути, є символом таки Російської імперії, до складу якої було зараховано свого часу і новостворену Херсонщину. Простіше, ананьївський герб 1847 року нагадував російську матрьошку: орел — імперія, хрест на його грудях — православна Херсонська губернія, а вже потім, під цими двома символами — повіт, тобто — чорногузи.

Для Російської імперії двоголовий орел завжди був (і, як бачимо, залишається) ознакою володарювання над анексованими територіями, а геральдичний знак «у золотому полі чорний двоголовий орел, увінчаний трьома золотими коронами, що тримає у пазурах скіпетр і державу» слугував «на означення приєднання і підданства сього краю до Ро-сійської імперії».

Тому двоголовий орел за часів імперії був елементом багатьох міських гербів в Україні не як історична ознака місцевості, а як символ володарювання сильного над слабим, поневолювача над поневоленим.

Подібне відбувається і з Днем міста, що носить ім’я легендарного запорожця Ананія, іменини якого припадають аж ніяк не на 12 вересня, коли православні клірики Московського патріархату міста бучно святкують день Олександра Невського. І на догоду цьому святу міська влада, порушуючи власне рішення про День міста, змушує городян відзначати його у день іменин новгородського князя (ім’я якого носить місцева церква), а не у день, наприклад, іменин українського козака Ананія, засновника міста, що було б ло-гічніше і для місцевої церкви, і для влади, а головне — відповідало б прийнятому рішенню міської ради про День міста.

Але визнавати українські корені Ананьєва деяким краянам ой як не до душі. Тому і множать вони легенди не тільки щодо його не українського заснування, а й про перебування, начебто, у місті то відомих російських письменників-шовіністів, то таких же артистів, які виспівували російські арії ананьївським міщанам з готельних балконів, то відомих поетів-засланців, які в заблюваних тутешніх харчевнях втішалися з високородними дворяночками, привезеними із собою з Одеси, тощо. Цими вигадками місцеві русофіли збивають з пантелику шкільну молодь, щоб у її ще хисткій свідомості не змогли за-кріпитися і зміцніти справжні моральні цінності рідного краю. А допомагають множити ці нісенітниці, як не прикро, вчителі, не всі, слава Богу, але такі, на жаль, є. Можливо, тому більшість випускників шкіл з українською мовою навчання після одержання свідоцтва чи атестата зрілості надає у подальшому спілкуванні перевагу російській, а не українській.

Важко про це писати, а ще важче усвідомлювати, що подібне відбувається з мовчазної згоди та відома тих, кому люди довірили власні долі та виховання своїх дітей й онуків. І як тут не згадати рядки Тараса Шевченка з його поеми «Кавказ», сповнені гіркоти та іронії:

Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить...

Хіба не це вчувалося і вчувається нам щодня від «брата-добродія»?

Почуття меншовартості, як і національної зради, виникли не сьогодні. Але від цього вони стають ще ганебнішими, бо давно маємо свою, Українську, незалежну державу. Але чи насправді маємо? Таки маємо! Бо за неї боремось! А значить — поборемо!

Юрій СИСІН,
член Національної спілки письменників України.
м. Ананьїв.