Хайтарма – це повернення, це життя

Коли Амет-Хан Султан звільняв рідний Крим від фашистських загарбників, він ще не знав, що в дуже короткім часі буде приведено в дію диявольський план з насильницького переселення цілого народу — його народу, як нібито зрадника та колабораціоніста. Чи може бути зрадником ціла нація? Для тих, що нехтували долями народів і свого власного так само, питання тут не стояло.

Коли Ахтем Сейтаблаєв знімав свій фільм, його рідний Крим — а саме там, властиво, й велися зйомки — ще був домом для кримських татар і для нього самого. Сьогодні їх називають екстремістами, а його лідерів не впускають до рідної домівки.

Кримськотатарський народ відчуває своє притягання до України, бо з нашою країною у нього цілковито інші взаємовідносини, аніж із Росією, зв’язки з якою завжди закінчувалися погано, — певен мистець.

Та повернемося до фільму. Минулого ще року російський консул у Криму був категоричним противником його демонстрації там. Що так налякало російського дипломата, що він вдався до цілком не дипломатичних засобів тиску? Правда, і тільки вона. В основі картини лежить історична правда, й це не до вподоби нинішнім апологетам відродження колишньої імперії.

— Герой картини — постать цілком реальна, історична, тож можна було спокуситися документалістикою. Що стало поштовхом, дало імпульс до створення художнього фільму?

— А він і є майже документальним, відсотків на 90. Кіно — це саме той інструментарій, з допомогою якого можна якомога більшій кількості людей розказати про те, що кримськотатарський народ таки є, адже нас навіть не було у списках народів, котрі населяли колишній СССР. Я дуже добре пам’ятаю, як воно було важко моїм батькам, дідам відчувати, що колись держава призначила наш народ зрадником, і через те кожен з нас є ненадійною людиною, та й особисті спогади, про які не буду говорити. А крім того, це ще й спроба попередити…

— Серед учасників фільму багато людей, не пов’язаних з кіно фахово, це добре видно, але це ніяким чином не шкодить стрічці, навпаки...

— Це правда, особливо у масовках. Більша частина цих чудових людей були ще дітьми під час депортації, вони багато пережили, все дуже добре пам’ятають. І їхнє бажання взяти участь у зйомках чи бодай допомогти, я не міг не використати, починаючи з того, що вони приносили якийсь реквізит — побутові речі тогочасні тощо. А найголовніше — це їхнє ставлення, жива зацікавленість. Я дуже добре усвідомлював, що не можна не виправдати їхніх очікувань та отієї найщирішої довіри.

— Наскільки збігаються біографічні факти з життя прототипа героя з тим, що показано у фільмі?

— На 90 відсотків. Ми провели великий підготовчий період, багато працювали з архівами, спілкувалися зі свідками тих подій, властиво, їх учасниками. Та й особисті спогади… Я народився в Узбекистані, в містечку Янгіюль, його збудували самі депортовані, й це були не лише кримські татари, а й представники інших репресованих народів.

— Як були відтворені сцени депортації, як ви створювали ту реальну обстановку, відтворювали сам дух часу? У фільмі це добре відчувається.

— Дещо ми добудовували, наприклад, вокзал у Бахчисараї. Дещо знайшли там, що цілком природно, дуже добре попрацював й наш чудовий художник. Коли ж говорити про самі сцени, то ми базувалися на фактажеві, на розповідях…

— Десь читав, що поєднання режисера й актора в одному фільмі, як правило, створює певні проблеми, та ще й коли режисер виступає у головній ролі…

— Буває по-різному. Як на мене, то зі знімального майданчика режисерові ще краще видно все. А взагалі це питання команди — перед-усім. У мене чудова знімальна група, геть усі — фахівці вищого порядку. Мені було і фахово, й по-людськи комфортно з ними всіма.

— Ви закінчували Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, відділення режисури і кіно, багато працювали в театрі і кіно, а в цьому фільмі об’єднали обидві музи. А як вони взагалі уживаються у вашому житті?

— Дуже добре. Мені подобається така ситуація. У театрі я, принаймні останнім часом, більше працюю як актор, і для мене велике щастя, що режисери, з якими я зустрічаюся на цьому шляху, це завжди фахівці високого рівня, завжди це люди, які мислять масштабно, вони здатні захопити кожного, повести за собою. А стосовно професії режисера, то останніх десять років я більше займаюся кіно і телебаченням. Професія режисера є нескінченною у своїх можливостях і для самоосвіти, і для творчого зростання, й це, певна річ, ні з чим не порівнюване задоволення.

— Як на мене, ваш фільм вийшов до певної міри поетичним, хоча жорстким часами. Чи правильно я зрозумів, що ви, мабуть, поетична натура, і народ кримськотатарський — поетичний, як і українці, з давньою культурою… А по-друге, ваші типажі — це люди зі шляхетними обличчями, що світяться високою духовністю...

— У наших народів дуже багато спільного, як у культурі, навіть у мові (чимало слів — з тюркської), так і в історії, хоча різні траплялись моменти, але дуже часто ми були союзниками, спільниками у боротьбі. Скажу ще таке: у нашій картині ми хотіли розповісти про те, що людина, якщо вона має можливості й бажання, мусить не забувати, що таке дружба, офіцерське братство, фронтове братство, честь, гідність, готовність допомогти…

— Це і є шляхетність душі…

— Окрім того, що це фільм, сказати б, антитоталітарний, що це своєрідна пам’ятка, нагадування про те, що нічого подібного не повинно більше відбуватися, це ще й фільм про активних людей. Хотілося опоетизувати землю, на якій маємо щастя жити, поєднати це з простими людськими історіями.

— Події останнього часу на сході України, і в Криму також, дещо змінили течію часу, якісь усталені поняття, змінили нас самих. Це велике питання. Але от на вашу думку: яким має бути сьогодні мистецтво, зокрема кіно, як наймобільніший його вид?

— Не хотів би бути людиною, котра знає відповідь на це запитання, тому що це було б, напевне, неправдою. Інша річ: я можу сказати, які фільми став би дивитися, тим більше тепер. Це, передусім, історії про нас самих, українців (а українцями я називаю всіх людей, котрі живуть в Україні, так само числю українцем й себе, людину кримськотатарського походження), про те, яка прекрасна наша країна, у якій живемо, у якій найбільшим багатством є люди, і що нам дуже багато чим є пишатись, як і тим, що ми здатні до відновлення. У мене є велика надія, що все те, що сьогодні відбувається з державою, а ще більшою мірою — з людьми, тому що держава є дуже неповоротким механізмом, і лише люди можуть змінити її у кращий бік, — так-от, те, що відбувається сьогодні з людьми, — це ренесанс, і він буде продовжуватися, допоки усі ми не змінимося. На превеликий жаль, відбувається протистояння з шизофреником і нацистом, котрий, сидячи десь там далеко, вирішив, що може вирішувати долі людей.

Я цілковито переконаний у тому, що всі ми, хто займається тим чи іншим видом мистецтва, творчості, маємо робити наші твори в тій системі координат, що ми хочемо жити під мирним небом, з добрими сусідами, з гарним настроєм, з відчуттям гарного майбутнього. Розповісти собі самим, і світові також, що ми живемо у прекрасній країні, яку хочемо зробити і зробимо ще кращою… Гадаю, що це буде стратегічним напрямком. Якщо ми віримо, то так воно й буде, повинно бути принаймні.

— І наостанок — про ваших кіно-вчителів, про ваші орієнтири в кіно — в українському та світовому.

— У цьому сенсі я достатньо всеїдний. Дозволю собі застосувати до себе слова Мольєра, котрий сказав приблизно так: я своє беру там, де є що взяти. Можу назвати десятки імен режисерів та їхніх фільмів, як сучасних, так і тих, котрі вже далеко. З українців це — Леонід Биков, його «В бій ідуть лише «старі» — велике кіно, а ще Леонід Осика… та багато, зрештою. З іноземних — Френсіс Коппола, Стівен Фрірз, котрий сьогодні тут, на фестивалі в Одесі. Намагаюся вчитись там, де можна навчитися. Тому що режисерське покликання — це вічна самоосвіта, постійний рух уперед, а рух, як відомо, це і є саме життя. Та й саме це слово — хайтарма — означає: повернення. Це медитативний танець єднання людини, Бога й землі. Колові рухи жінки і чоловіка — це циклічні рухи Сонця, символ повернення, символ руху та нетлінності життя.

І доки буде бодай один кримський татарин, що станцює його, доти наш народ буде жити, сказав Ахтем Сейтаблаєв на завершення розмови.

Розпитував
Роман КРАКАЛІЯ.