Бульдозерний ківш часу, офтальмологія чи ідентифікація?..

Поступово велика зала майже повністю заповнена. Зібрався фактично значний український люд Південної Пальміри. Урочисто. Час би й починати дійство... Нарешті, на авансцені з’являється Сергій Проскурня. У трохи прим’ятих білих штанях, відчувається певна його напруженість, схвильованість. Вітається з публікою. І коли вона не дуже дружно відповідає на його заклик про Україну, режисер каже: «Не чую!» Зал гучно відповідає: «Слава Україні!»

«Отепер чую», — весело усміхається пан Сергій, заспокоюється. «Вміє працювати із публікою», — діловито зазначає Сергій Савченко. Погоджуюсь.

Сергій Проскурня розповідає, як створювався фільм. Навіть пожалівся: якийсь анонімник пообіцяв по телефону, що уб’є його за спотворення образу Тараса Григоровича... Воно, звичайно, вкладається в давню формулу: «мистецтво вимагає жертв». Але, слава Богу, Проскурня живий-живісінький, ще й досить цікаво (може, не завжди...) працює як режисер. Щоправда, я маю на увазі, як театральний режисер.

У стилі його роботи відчувається певний вплив німецького театру абсурду (це помітно в окремих кадрах означеного тут фільму) і популярного нині в мистецтві, літературі, в інших (у т.ч. наукових) напрямах стилю сюрреалізму — трохи від мозаїки, трохи від фрески, трохи від певної відстороненості в бік естетизму, рафінованого етизму... Як бачимо, робота С. Проскурні чітко виміряна і вимріяна як суто раціоналістична, розрахована на інтелектуальну публіку. Власне, в кінозалі переважно саме така й була. Хоч, певно ж, як і годиться, траплялися винятки.

І ось фільм. Порушений ґрунт... У нього хижо втинається ківш екскаватора. Ніби говорить: все, зрештою, руйнується. І не без вашої, панове-люди, допомоги. І не нині, не тепер... Віками. Своєрідний Ківш Часу...

Далі — імпозантна лисина самого пана Сергія. Офтальмолог проводить корекцію зору. Натяк-символ: не будьте надто довірливі, розкривайте очі (а не ховайтеся в самостійні дірки-нори байдужості) та побачте, що ж то з вами і навколо вас діється. Може, й самим собі у чомусь поможіть, може, й іншій людині поможіть чи бодай добре слово скажіть... Це вже не Сергія Проскурні, а моя відповідь запитувачу із зали, котрий сказав, що під час фільму йому здавалося, що він на прийомі в офтальмолога. Почасти й вірно... Та трохи завузько, вибачте, пане запитувач.

Сказати по правді, у фільмі подано широко відомі кожній освіченій людині факти всесвітньої слави нашого генія — Тараса Шевченка. Американець українського походження так і каже: Тарас — американець. Он він з нами ходить, живе у Нью-Йорку, бере участь у мітингах, протестах, у громадському житті...

Кінострічка показує Київ, Черкащину, Бессарабію, Карпати... Горянка щиро зустрічає Подорожанина (тобто Тараса з його ж своєрідного малюнка — це режисерська знахідка). Говорить місцевою говіркою про любов тутешнього люду до Тараса. Але раптом у цю мову вплітаються сучасні вислови-штампи: чи то хтось причепив їй оті зайві слова-покручі. Це я просто так, як спостереження. Для режисера і сценариста. До речі, щось подібне зустрічається і в міркуваннях простого люду — чабанів з Бессарабії, людей з копанок Донбасу, у Чорнобильській зоні відчуження... Ці недоліки легко усунути при уважнішому доопрацюванні фільму.

Дуже добре прозвучали хай дещо категоричні думки Оксани Забужко. Ця талановита і тямковита письменниця цілком справедливо ви-словлюється, як безпардонно, нелюдськи спотворювався образ великої людини України — її Генія і Пророка. Тому, наголошує О. Забужко, треба всім без винятку читати Тараса в найостанніших, найправдивіших виданнях. До речі, ця сентенція дуже сподобалася пра-цівникам відомої Наукової бібліотеки ім. М. Горького.

Приємно було побачити і почути Івана Михайловича Дзюбу (його частенько називали і називають совістю нації) — одного з найглибших дослідників творчості й особи Тараса Григоровича Шевченка. Шкода лише, що в кадрах фільму він, підтверджуючи думки О. Забужко, власне, нічого нового, крім широко відомого, не додає. А Іванові Дзюбі є багато чого свого сказати. Певно, поспішність, документальність не дозволили видатній людині висловитись більш вагомо. Може, й це слід врахувати...

Безперечним успіхом режисера і постановника є притишено-саркастичні кадри з участю Сталіна і Хрущова та багатьох їхніх соратників і поплічників. З яким «жахливим умінням» більшовицькі лапи обліплювали брудом чисте лице і душу Великого Тараса, пристосувавши до своїх нікчемних ідеологем і помислів. Засідання ЦК, з’їзди, прикрашування... Портрети Шевченка поряд з портретами Сталіна і сталіністів, Хрущова і його буйної «братії»...

Ще одна знахідка режисера — сотні масок-тарасів, котрі вриваються в будинки, класи. І в Черкасах шалено розкуповують стоси горілки з назвою «Тарас», хлібини з назвою «Тарас». Шоколади, торти... Це ж було найогидніше знущання з імені Тараса Шевченка...

Не маю наміру аналізувати увесь фільм. Та й ні для чого. Передаю лише перше враження. Робота Сергія Проскурні справді цікава, у певній мірі оригінальна. Фільм у фіналі завершується хором. Соло — нашого земляка пана Миненка. Дуже гарний лірико-драматичний тенор — досить рідкісне явище в українському вокальному мистецтві. Виступаючи перед глядачами, юнак із юнацькою безпосередністю розповів про свої виступи за кордоном. Має і зараз гарні пропозиції. Сергій Проскурня вдало «виловив» його для кінозйомок. Співак задоволений. Чудово прозвучав його голос у фільмі.

З мого письменницького погляду, на цих фінальних кадрах могутнього звучання хору варто було б і завершити кінофільм. Але режисер обрав інший варіант. У фільмі з’являються майже всі означені дійові особи: українець-американець, віденський україніст, вівчарі, старі люди із серединної України, шахтар з Донбасу, О. Забужко, І. Дзюба... І всі — статичні фігури. Часто навіть не дивляться в кадр, навіть в зміненій одежі (І. Дзюба). І ця статичність після скількох рухливих кадрів якось неприємно вражає. Це, безумовно, мій суб’єктивний погляд. Коли про таке сказав я по мікрофону, п. Сергій «цікаво» відповів: «Моя дружина досить іронічно ставиться до моєї творчості, але вона подивилася саме оті статичні кадри і схвалила їх...»

Що й казати, мудра жінка! До речі, С. Проскурня, не визнав під час розмов жодних критичних зауважень. На його думку, фільм, названий «Тарас Шевченко. Ідентифі-кація» має на увазі захист інтересів Шевченка із суто психологічних моментів. Значною мірою режисер, сценарист, постановники кінофільму в цьому напрямку й працювали, аби таки ж захистити велике ім’я Тараса.

Треба визнати: коли із залу прозвучало запитання: «Що таке ідентифікація?», С. Проскурня відповів у цілому вірно, але, можливо, не досить переконливо.

Гадаю, що для глядачів, а в даному випадку і для читачів, не зайвим буде дати бодай коротке ви-значення, знайдене мною в «Словнику іншомовних слів» і в «Українському радянському енциклопедичному словнику» (друге видання). На останнє джерело хочу й покластися.

Ідентифікація — ототожнювання, уподоблення людей і предметів за їхніми характерними ознаками.

І далі особливо цікаве. «В праві І. — встановлення тотожності того чи іншого об’єкта під час збирання та дослідження судових доказів, переважно при проведенні криміна-лістичної або судовомедичної експертизи (наприклад, І. зброї по стріляних гільзах. І. транспортних засобів по залишених слідах тощо)».

Правда, цікавеньке визначення? Так що в енциклопедичних словниках усе ж краплинки правди існували... Згадане визначення разюче нагадує зовсім недавню та й нинішню суспільну ситуацію. Певно, художнє мислення мусило-таки виходити з правди життя: з життя спотвореного образу Шевченка, з життя багатьох в’язнів сумління, з життя падлючої зграї грабіжників України, з життя кровососа, що видавав себе за брата...

Є над чим замислитись. І замислились. Встає у залі Василь Іванович Дяченко — відома в Одесі постать — і пропонує заспівати знамениту пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». І сам починає... Зал встає. І співає всю ту пісню до кінця. Я своїм гучним баритоном навіть налякав дві жінки. Вибачте, пані.

Станіслав КОНАК.