Переглядів: 755

Бульдозерний ківш часу, офтальмологія чи ідентифікація?..

Своєрідний фільм театрального режисера Сергія Проскурні було показано 23 червня одеситам в артхаусному кінозалі Одеської кіностудії «U-CINEMA». А називався він «Тарас Шевченко. Ідентифікація». Повнометражний, документальний, соціальна містерія. Це ніби своєрідний дарунок колективу кінотвору до Дня Конституції України.

Так почалася презентація... Спочатку люд збирався дещо повільно. Хтось навіть думав: чи й справді можна заходити до зали безплатно. Залишалось якихось 10—15 хвилин — приміщення заповнилося характерною шумливістю, перемовинами, вітаннями... Бачу пенсіонерів, наших бувалих патріотів. Бачу Аліну Пляченко по-святковому вбрану, з ясною посмішкою, бачу багатьох добре знайомих художників. Одна молоденька особа тримала місце для... Сергія Савченка. Сів поряд. Ми радо привіталися. Проходять поважно бібліотекарки із знаменитої «Горьківки» (коли вони її, зрештою, перейменують на ім’я чудового одесита Комарова? Адже Максима Горького ніхто ніколи не бачив в Одесі). Вітаються, питають про мої книжки... От жартівниці! Краще нині про таке не питати...

Поступово велика зала майже повністю заповнена. Зібрався фактично значний український люд Південної Пальміри. Урочисто. Час би й починати дійство... Нарешті, на авансцені з’являється Сергій Проскурня. У трохи прим’ятих білих штанях, відчувається певна його напруженість, схвильованість. Вітається з публікою. І коли вона не дуже дружно відповідає на його заклик про Україну, режисер каже: «Не чую!» Зал гучно відповідає: «Слава Україні!»

«Отепер чую», — весело усміхається пан Сергій, заспокоюється. «Вміє працювати із публікою», — діловито зазначає Сергій Савченко. Погоджуюсь.

Сергій Проскурня розповідає, як створювався фільм. Навіть пожалівся: якийсь анонімник пообіцяв по телефону, що уб’є його за спотворення образу Тараса Григоровича... Воно, звичайно, вкладається в давню формулу: «мистецтво вимагає жертв». Але, слава Богу, Проскурня живий-живісінький, ще й досить цікаво (може, не завжди...) працює як режисер. Щоправда, я маю на увазі, як театральний режисер.

У стилі його роботи відчувається певний вплив німецького театру абсурду (це помітно в окремих кадрах означеного тут фільму) і популярного нині в мистецтві, літературі, в інших (у т.ч. наукових) напрямах стилю сюрреалізму — трохи від мозаїки, трохи від фрески, трохи від певної відстороненості в бік естетизму, рафінованого етизму... Як бачимо, робота С. Проскурні чітко виміряна і вимріяна як суто раціоналістична, розрахована на інтелектуальну публіку. Власне, в кінозалі переважно саме така й була. Хоч, певно ж, як і годиться, траплялися винятки.

І ось фільм. Порушений ґрунт... У нього хижо втинається ківш екскаватора. Ніби говорить: все, зрештою, руйнується. І не без вашої, панове-люди, допомоги. І не нині, не тепер... Віками. Своєрідний Ківш Часу...

Далі — імпозантна лисина самого пана Сергія. Офтальмолог проводить корекцію зору. Натяк-символ: не будьте надто довірливі, розкривайте очі (а не ховайтеся в самостійні дірки-нори байдужості) та побачте, що ж то з вами і навколо вас діється. Може, й самим собі у чомусь поможіть, може, й іншій людині поможіть чи бодай добре слово скажіть... Це вже не Сергія Проскурні, а моя відповідь запитувачу із зали, котрий сказав, що під час фільму йому здавалося, що він на прийомі в офтальмолога. Почасти й вірно... Та трохи завузько, вибачте, пане запитувач.

Сказати по правді, у фільмі подано широко відомі кожній освіченій людині факти всесвітньої слави нашого генія — Тараса Шевченка. Американець українського походження так і каже: Тарас — американець. Он він з нами ходить, живе у Нью-Йорку, бере участь у мітингах, протестах, у громадському житті...

Кінострічка показує Київ, Черкащину, Бессарабію, Карпати... Горянка щиро зустрічає Подорожанина (тобто Тараса з його ж своєрідного малюнка — це режисерська знахідка). Говорить місцевою говіркою про любов тутешнього люду до Тараса. Але раптом у цю мову вплітаються сучасні вислови-штампи: чи то хтось причепив їй оті зайві слова-покручі. Це я просто так, як спостереження. Для режисера і сценариста. До речі, щось подібне зустрічається і в міркуваннях простого люду — чабанів з Бессарабії, людей з копанок Донбасу, у Чорнобильській зоні відчуження... Ці недоліки легко усунути при уважнішому доопрацюванні фільму.

Дуже добре прозвучали хай дещо категоричні думки Оксани Забужко. Ця талановита і тямковита письменниця цілком справедливо ви-словлюється, як безпардонно, нелюдськи спотворювався образ великої людини України — її Генія і Пророка. Тому, наголошує О. Забужко, треба всім без винятку читати Тараса в найостанніших, найправдивіших виданнях. До речі, ця сентенція дуже сподобалася пра-цівникам відомої Наукової бібліотеки ім. М. Горького.

Приємно було побачити і почути Івана Михайловича Дзюбу (його частенько називали і називають совістю нації) — одного з найглибших дослідників творчості й особи Тараса Григоровича Шевченка. Шкода лише, що в кадрах фільму він, підтверджуючи думки О. Забужко, власне, нічого нового, крім широко відомого, не додає. А Іванові Дзюбі є багато чого свого сказати. Певно, поспішність, документальність не дозволили видатній людині висловитись більш вагомо. Може, й це слід врахувати...

Безперечним успіхом режисера і постановника є притишено-саркастичні кадри з участю Сталіна і Хрущова та багатьох їхніх соратників і поплічників. З яким «жахливим умінням» більшовицькі лапи обліплювали брудом чисте лице і душу Великого Тараса, пристосувавши до своїх нікчемних ідеологем і помислів. Засідання ЦК, з’їзди, прикрашування... Портрети Шевченка поряд з портретами Сталіна і сталіністів, Хрущова і його буйної «братії»...

Ще одна знахідка режисера — сотні масок-тарасів, котрі вриваються в будинки, класи. І в Черкасах шалено розкуповують стоси горілки з назвою «Тарас», хлібини з назвою «Тарас». Шоколади, торти... Це ж було найогидніше знущання з імені Тараса Шевченка...

Не маю наміру аналізувати увесь фільм. Та й ні для чого. Передаю лише перше враження. Робота Сергія Проскурні справді цікава, у певній мірі оригінальна. Фільм у фіналі завершується хором. Соло — нашого земляка пана Миненка. Дуже гарний лірико-драматичний тенор — досить рідкісне явище в українському вокальному мистецтві. Виступаючи перед глядачами, юнак із юнацькою безпосередністю розповів про свої виступи за кордоном. Має і зараз гарні пропозиції. Сергій Проскурня вдало «виловив» його для кінозйомок. Співак задоволений. Чудово прозвучав його голос у фільмі.

З мого письменницького погляду, на цих фінальних кадрах могутнього звучання хору варто було б і завершити кінофільм. Але режисер обрав інший варіант. У фільмі з’являються майже всі означені дійові особи: українець-американець, віденський україніст, вівчарі, старі люди із серединної України, шахтар з Донбасу, О. Забужко, І. Дзюба... І всі — статичні фігури. Часто навіть не дивляться в кадр, навіть в зміненій одежі (І. Дзюба). І ця статичність після скількох рухливих кадрів якось неприємно вражає. Це, безумовно, мій суб’єктивний погляд. Коли про таке сказав я по мікрофону, п. Сергій «цікаво» відповів: «Моя дружина досить іронічно ставиться до моєї творчості, але вона подивилася саме оті статичні кадри і схвалила їх...»

Що й казати, мудра жінка! До речі, С. Проскурня, не визнав під час розмов жодних критичних зауважень. На його думку, фільм, названий «Тарас Шевченко. Ідентифі-кація» має на увазі захист інтересів Шевченка із суто психологічних моментів. Значною мірою режисер, сценарист, постановники кінофільму в цьому напрямку й працювали, аби таки ж захистити велике ім’я Тараса.

Треба визнати: коли із залу прозвучало запитання: «Що таке ідентифікація?», С. Проскурня відповів у цілому вірно, але, можливо, не досить переконливо.

Гадаю, що для глядачів, а в даному випадку і для читачів, не зайвим буде дати бодай коротке ви-значення, знайдене мною в «Словнику іншомовних слів» і в «Українському радянському енциклопедичному словнику» (друге видання). На останнє джерело хочу й покластися.

Ідентифікація — ототожнювання, уподоблення людей і предметів за їхніми характерними ознаками.

І далі особливо цікаве. «В праві І. — встановлення тотожності того чи іншого об’єкта під час збирання та дослідження судових доказів, переважно при проведенні криміна-лістичної або судовомедичної експертизи (наприклад, І. зброї по стріляних гільзах. І. транспортних засобів по залишених слідах тощо)».

Правда, цікавеньке визначення? Так що в енциклопедичних словниках усе ж краплинки правди існували... Згадане визначення разюче нагадує зовсім недавню та й нинішню суспільну ситуацію. Певно, художнє мислення мусило-таки виходити з правди життя: з життя спотвореного образу Шевченка, з життя багатьох в’язнів сумління, з життя падлючої зграї грабіжників України, з життя кровососа, що видавав себе за брата...

Є над чим замислитись. І замислились. Встає у залі Василь Іванович Дяченко — відома в Одесі постать — і пропонує заспівати знамениту пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». І сам починає... Зал встає. І співає всю ту пісню до кінця. Я своїм гучним баритоном навіть налякав дві жінки. Вибачте, пані.

Станіслав КОНАК.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net