Переглядів: 1080

Енергетичні війни Кремля

Доктрина
«енергетичної держави»

Формування Кремлем доктрини «енергетичної держави» започатковано ухваленою у серпні 2003-го «Енергетичною стратегією Росії на період до 2020 року», яка була доопрацьована у новій редакції в листопаді 2009-го. В основу цієї доктрини покладено постулат: «той, хто контролює видобуток енергоресурсів, маршрути їх доставки і розподіл, той формує геополітику». Зберігаючи монополію на видобуток нафти і газу, а також їх транспортування до Європи, Москва намагається отримати доступ до розподільних мереж у країнах ЄС з метою створення замкнутого енергетичного циклу: видобуток і транспортування енергоносіїв з наступною їх переробкою і розподілом нафтопродуктів на європей-ських енергетичних ринках.

Значною мірою енергетична полі-тика Москви визначається ВАТ «Газпром» — «державою в державі». Так, «Газпром» встановив практично повний контроль над газовими магістралями з Центральної Азії до Східної Європи, таким чином перекривши можливість незалежних від російського монополіста поставок блакитного палива до Європи з Туркменістану і Казахстану. Під контролем російського концерну вже перебувають газо- і нафтопроводи у Вірменії, Білорусі, Молдові, в країнах Балтії і Фінляндії. Лише Україні, Грузії та Азербайджану вдалося зберегти контроль над своїми газотранспортними системами. Завдяки цій обставині поки що залишається потенційна можливість поставок газу для Грузії, України та інших європейських країн з Туркменістану, Узбекистану, Ірану.

Водночас існуючі негативні тенденції розвитку «Газпрому» в найближче десятиліття не дозволять цій російській монополії істотно посилити її позиції на світовому газовому ринку, перетворивши її енергетичний потенціал на політичні диві-денди. З-поміж основних чинників неефективної діяльності «Газпрому» слід назвати: монопольний характер компанії і низький рівень управління нею (тотальна корупція, перевитрати у фінансуванні розвитку проектів та невигідні капіталовкладення); відставання темпів зростання видобутку газу від темпів зростання його споживання; відсутність достатніх інвестицій у розробку нових родовищ; технологічне відставання у сфері видобутку і транспортування газу; падіння ринкової капіталізації «Газпрому» із 369 млрд дол. у 2008 році до 83 млрд дол. у 2013-му.

Для нарощування видобутку газу на шельфі Баренцового і Карського морів, на півострові Ямал, у Східному Сибіру, на Далекому Сході і на Сахаліні «Газпрому» потрібні величезні капітали. Якщо ще кілька років тому компанія могла обійтися без іноземних інвестицій, то тепер, коли її доходи стрімко падають (у першому кварталі 2014 року чистий дохід упав на 15%) внаслідок зниження цін і запровадження санкцій з боку США та ЄС через агресію Росії проти України, власних фінансових ресурсів монополії недостатньо, а шанси надходження іноземних інвестицій різко зменшилися.

У своїй політиці «енергетичного завоювання Європи» Росія тради-ційно робить ставку на особливі відносини з Німеччиною, намагаючись створити енергетичний альянс між двома країнами в рамках геополітичної вісі «Берлін—Москва». Для реалізації цієї ідеї в хід пускаються всілякі засоби. Побудувавши газопровід «Північний потік», Москва гарантувала Німеччині поставки енергоносіїв на багато десятиліть наперед. Однак поки що В. Путіну не вдалося домовитися з А. Меркель про створення російсько-німецького енергетичного альянсу і здолати опір Євросоюзу проникненню «Газпрому» на внутрішні ринки європейських країн. Ще у жовтні 2006 року за підсумками переговорів між А. Меркель і Ж. Шираком, Німеччина та Франція вирішили створити свій енергетичний альянс без участі Росії.

Наслідки російської
агресії для України

Енергетична зброя є головною в агресивній політиці Кремля проти України і в його спробах чинити тиск на східноєвропейські країни, критично залежні від поставок російських енергоресурсів, зокрема природного газу. Українсько-ро-сійська конфронтація, проявом якої стали анексія Криму і диверсії РФ у південно-східних областях України, вкрай негативно позначилася на енергетичній безпеці України. Здійснивши анексію Криму, а також підтримуючи сепаратистів на Донбасі, Москва водночас ставила завдання завдати максимальних втрат енергетичній безпеці України шляхом реалізації таких акцій:

— позбавлення України основної частини виключної економічної зони на шельфі Чорного й Азовського морів, де ініційована низка проектів розвідки і видобутку нафти та газу за участю провідних світових компаній — ExxonMobile, Shell, OMV, ENI, EDF та інших;

— блокування роботи компанії Royal Dutch Shell з освоєння Юзів-ського родовища сланцевого газу в Донецькій і Харківській областях;

— унеможливлення будівництва українського варіанту газопроводу «Білий потік» (GUEU — White stream), яким передбачалося прокладання підводного газопроводу від грузинського м. Супса до м. Феодосії;

— позбавлення України доступу до шельфових родовищ нетради-ційних перспективних запасів вуглеводнів (газогідратів) у Чорному морі;

— можливої зміни маршруту газопроводу «Південний потік» з част-ковим прокладанням його через Кримський півострів і неглибоку шельфову зону Одеської затоки Чорного моря;

— блокування поставок скрапленого газу на СПГ-термінал, який планується побудувати поблизу порту Южний, неподалік від Одеси;

— підпорядкування ДАТ «Чорноморнафтогаз» нелегітимній владі Криму з метою його наступної передачі в розпорядження «Газпрому»;

— безпідставне збільшення у квітні цього року ціни на росій-ський газ для України із 268,5 дол. у першому кварталі до 485 дол. за 1 тис. м3.

Підтримка України з боку США і Євросоюзу в протистоянні з Росією в енергетичній сфері є визначальною. 24—25 травня цього року відбулися вибори до Європейського парламенту, який має сформувати новий склад Європейської комісії. Незважаючи на те, що майже третину депутатського корпусу Європарламенту нині складають так звані «євроскептики», ультраправі полі-тики і націоналісти, частина з яких має проросійські настрої, є всі підстави сподіватися, що загальний курс Євросоюзу на підтримку України залишиться незмінним. Імовірність такого прогнозу посилюється тим, що обидва основних претендентів на пост голови Єврокомісії — нинішній «лівий» очільник Європарламенту німець Мартін Шульц і «правий» екс-прем’єр Люксембургу Жан-Клод Юнкер, судячи з їхніх публічних заяв, налаштовані дати відсіч агресивній політиці Кремля.

Законодавство Євросоюзу
у сфері енергетики

Енергетичне законодавство Євросоюзу значною мірою спрямоване на обмеження залежності країн ЄС від російських енергоносіїв. Головним документом, що визначає основи політики європейської безпеки у сфері енергетики, є Європейська енергетична хартія з низкою доповнень, що регламентують діяльність у сфері енергетики. Договір до Енергетичної хартії (ДЕХ) встановив систему міжнародних правил, які торкаються п’яти основних напрямків: захисту і заохочення іноземних інвестицій в енергетику; вільної торгівлі енергетичними матеріалами; свободи енергетичного транзиту трубопроводами і мережами; зменшення несприятливої дії енергетичного циклу на навколишнє середовище; механізмів розв’язання суперечностей між державами або між інвестором і державою. 51 європейська держава, включаючи Україну, є членами Хартії, 18 країн і 10 міжнародних організацій мають статус спостерігача.

Росія дотепер утримується від ратифікації Енергетичної хартії і протоколів до неї. Колишній радник президента В. Путіна з економічних питань, а нині співробітник Центру з глобальної свободи і процвітання Інституту Катона (Cato Institute) А. Ілларіонов, вважає, що підписання цього документа «йде врозріз з особистими інтересами правлячої російської еліти, націленої на створення монополій в усіх сферах енергетичної галузі — транспортної, видобувної і торговельної».

ЄС послідовно вживає термінових заходів для мінімізації статусу Росії як монопольного постачальника енергоносіїв до Європи. У березні 2006 року Єврокомісія оприлюднила узгоджений документ «Євростратегія сталої, конкурентоздатної і стабільної енергетики», що визначає сучасні параметри енергополітики ЄС. У січні 2007-го ЄК ухвалила декілька послань (Commu-nications): «Енергетична політика для Європи», «Дорожня карта відновлюваної енергетики» та низку інших документів, які містять положення про те, що Євросоюз має виступати єдиним фронтом на переговорах з постачальниками енергоресурсів. У європейських столицях вважають: щоб примусити Кремль і «Газ-пром» грати за договірними правилами, Європа має стати більш консолідованою шляхом делегування додаткових повноважень Брюсселю та спрощення процедури ухвалення рішень у ЄС.

25 жовтня 2005 року в Афінах Європейський Союз та дев’ять країн Південно-Східної Європи підписали угоду про створення Енергетичного співтовариства

(ЕС), яка набула чинності 1 липня 2006-го. Договір має на меті узгодження комерційних, політичних і соціальних інтересів усіх його учасників. Завдання ЕС — організація взаємодії між сторонами і створення правових та економічних засад співпраці у сфері енергетики. Обов’язковою умовою членства в ЕС є внесення відповідних змін у національне енергетичне законодавство відповідно до основних директив Євросоюзу в енергетичній сфері. Ключові цілі Енергетичного співтовариства — створення стабільної основи для інвестицій в енергетику; розвиток регіонального енергетичного ринку; підвищення безпеки енергопостачання; поліпшення екологічних показників енергетичного сектора. Україна стала повноправним членом ЕС 1 лютого 2011 року.

Євросоюз vs «Газпром»

Упродовж останніх років Європа неухильно зменшує свою залежність від російського газу (із 40% у 2006-му до 25% у 2014-му). Є всі підстави вважати, що після агресивних дій Кремля проти України навесні 2014-го ця тенденція суттєво посилиться, і вже через 3—5 років російська частка в балансі споживання газу в Європі не перевищуватиме 10—15%, що, з одного боку, негативно позначиться на російському енергетичному комплексі та російській економіці загалом, а з іншого — істотно обмежить геополітичні амбіції Кремля на європейському континенті.

За деякими прогнозами, впродовж найближчих п’яти років пропозиція нафти і природного газу на європейському ринку зростатиме, оскільки Європа зможе імпортувати енергоносії з багатьох джерел, що призведе до суттєвого зменшення цін на нафту та газ і як наслідок — до зникнення енергетичної монополії Росії в регіоні. Десь у ближчі 3—5 років у рамках Південного газового коридору планується до реалізації низка енергетичних проектів, а саме газопроводів TANAP-TAP; ТКГП, Іран—Туреччина—Європа; Ізраїль—Кіпр—Кріт—Європа, а також започаткування постачання СПГ з Азербайджану до Румунії (проект AGRI) та нарощування постачання із Катару і США в Європу, що істотно послабить монопольні позиції «Газпрому» на європейському енергетичному ринку. Не виключена також можливість реанімації проекту газопроводу Nabucco за умови наповнення його туркменським та іранським газом.

Спроби використання Москвою «енергетичної зброї» проти України та європейських держав спонукали ЄС вдатися до розробки нових колективних заходів протидії. Так, зараз у європейських столицях обговорюється ініціатива Польщі щодо створення «Європейського енергетичного союзу» у складі 28 країн ЄС та України. Головна мета — спільне протистояння енергетичному тиску Москви на споживачів російських енергоносіїв. Ця ініціатива нагадує ідею створення «Енергетичного НАТО», яку Варшава висунула ще у 2006 році, проте на той час Захід виявився неспроможним підкріпити цю ідею конкретними механізмами її реалізації.

Основні положення і принципи нинішньої ініціативи Варшави зводяться до наступного:

— ЄС загалом, а не окремі держави, має вести переговори і підписувати контракти із зовнішніми постачальниками енергоносіїв, зокрема з «Газпромом»;

— російські енергоносії мають поставлятися до всіх країн Євросоюзу за однаковою ціною;

— ЄС має зміцнити механізми захисту («механізми солідарності») на випадок обмеження або припинення постачання газу і нафти із Росії для будь-якої країни Євросоюзу;

— ЄС має максимально про-фінансувати розвиток енергетичної інфраструктури в Європі, зокрема в рамках Південного газового коридору;

— країни ЄС мають максимально активізувати політику диверсифікації зовнішніх джерел енергоносіїв;

— країни ЄС мають сповна використовувати доступні власні джерела енергоносіїв;

— ЄС має забезпечити енергетичну незалежність сусіднім країнам, зокрема Україні та Молдові.

На наш погляд, усі ці завдання можна було б реалізувати в рамках чинного Європейського енергетичного співтовариства, не створюючи нової структури, але за умови посилення його інституційної спроможності, обмеженої сьогодні консультативними і моніторинговими функціями.

26 травня цього року Єврокомісія оприлюднила «Комплексний план зі скорочення енергозалежності ЄС», який передбачає зменшення залежності лише від одного постачальника — Росії. Основна увага приділена поставкам газу, оскільки він займає 42% в імпорті і 27% у споживанні цього палива в ЄС. У середньостроковій перспективі план передбачає збільшення поставок газу з альтернативних джерел, а також прискорений розвиток інтерконекторів, що дозволило б вільно переміщати газ всередині ЄС. До короткострокових заходів належать розробка планів екстреного скорочення споживання газу та створення його стратегічного резерву на національному рівні. Цей план передбачається затвердити на саміті ЄС 27 червня. Крім цього, впродовж ближчих тижнів буде розроблено план екстреної підтримки енергетичних потреб України на той випадок, якщо Росія відключить газ від української ГТС уже в червні.

26—27 травня у Берліні відбувся другий саміт з питань енергетичної безпеки, організований постійним секретаріатом Мюнхенської конференції з питань безпеки. У його роботі взяли участь переважно представники урядових і бізнесових енергетичних структур. Україну представляв прем’єр-міністр А. Яценюк. Чимало учасників Са-міту у своїх доповідях підтримали ідею створення Європейського енергетичного союзу, підкреслюючи, що енергетика є важливим фактором для міжнародної безпеки, про що свідчить «українська криза», яка ілюструє виняткову важливість питань енергетики і демонструє перетин енергетики та геополітики.

Найважливішою і концептуальною була доповідь на Саміті єврокомісара з питань енергетики Гюнтера Еттінгера, який виклав узгоджену позицію Євросоюзу і Європарламенту щодо проблеми енергетичної безпеки в Європі. Головна теза його виступу — це необхідність зменшення залежності не тільки 28 країн Євросоюзу, а й України, Молдови, Грузії та деяких балканських країн від російського газу, який використовується Москвою як «енергетична зброя». Г. Еттінгер нагадав, що Єврокомісія виступає посередником на переговорах з урядом Росії, «Газпромом», «Наф-тогазом України» та українським урядом щодо запобігання потенційній кризі постачання природного газу в Україну та Європу.

За словами Г. Еттінгера, із 28 країн ЄС 18 задовольняють свої потреби російським газом на 10—80%, шість (Фінляндія, Словаччина, Болгарія, Литва, Естонія і Латвія) — на 100% і лише чотири держави обходяться без російського газу повністю. Єврокомісар ще раз наголосив, що «Європа має говорити з Росією в один голос». Як приклад цього він нагадав, що тоді, коли президент Росії В. Путін 14 травня 2014 року направив листи лідерам 18 європейських країн щодо умов постачання російського газу в Європу, відповідь він отримав лише від однієї людини — президента Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу.

Гюнтер Еттінгер підкреслив, що ближчим часом ЄС має намір активізувати реалізацію газотранспорт-них проектів у рамках Південного газового коридору, зокрема сприяти спорудженню газопроводів з Азербайджану, Туркменістану, Узбекистану, Іраку та Ірану, а також те, що після того, як Україна невдовзі почне отримувати близько 15 млрд м3 реверсного газу через Угорщину, Словаччину і Польщу, при цьому маючи щорічно 20 млрд м3 газу власного виробництва, її залежність від російської сировини значно зменшиться.

Сьогодні Україна розробляє реверсні маршрути поставок газу з Польщі, Угорщини, Словаччини та Румунії. Відкриття всіх чотирьох маршрутів дозволить нашій країні збільшити щорічні поставки газу до 30 млрд м3. Саме стільки Україна купує зараз у Росії. Найперспективніший маршрут поставок газу в Україну — словацький. Виступаючи 6 червня перед журналістами у французькому Довілі, В. Путін заявив, що Росія може скоротити постачання газу до Європи в разі реверсних поставок російського газу в Україну.

Боротьба навколо газопроводу
«Південний потік»

Енергетичні проекти в чорноморсько-каспійському регіоні завжди були занадто політизовані, але після агресивних дій Росії проти України рівень їх політизації з ре-гіонального піднявся на світовий, оскільки використання Росією енергетичних ресурсів як інструменту реалізації своїх геополітичних планів стало вкрай неприйнятним для всієї світової спільноти. Найбільш політизований енергетичний проект Росії — газопровід «Південний потік», реалізація якого призвела б не тільки до зменшення газотранзитного статусу України і до зміцнення монополії «Газпрому» у постачанні російського газу в Європу, а й до посилення імпер-ських амбіцій нинішнього росій-ського керівництва.

Нагадаємо. Проект газопроводу «Південний потік» («South Stream») був оголошений у 2007 році для транспортування росій-ського природного газу по дну Чорного моря з м. Анапа в Росії до м. Варна в Болгарії і далі до Сербії, Угорщини, Словенії, Австрії, Греції, Італії, Македонії та Хорватії. Протягом 2008-го—2009-го Росія підписала з цими країнами двосторонні міжурядові угоди про реалізацію проекту газопроводу, потужність якого на завершальному етапі має становити 63 млрд м3. Вартість проекту — від 50 до 60 млрд дол. Період реалізації — 2010—2017 роки. Будівельні роботи вестиме створений у січні 2008-го консор-ціум «South Stream Transport AG» у складі ВАТ «Газпром», італійського концерну «ENI», німецької компанії «Wintershall Holding» та французької «EDF». Введення в експлуатацію першої гілки газопроводу планується на грудень 2015-го. Джерелом газу для «Південного потоку» визначені родовища на півострові Ямал.

Для виконання своїх договірних зобов’язань щодо поставок природного газу в Європу «Газпром» не потребує додаткових трубопроводів, тим більше, що «Північний потік» із самого початку свого функціонування через обмеження з боку Євросоюзу залишається напівзаповненим. Спорудження «Південного потоку» має, передусім, політичну мету — мінімізувати роль України в постачанні російського газу до Європи. Однак Росія не зможе повністю відмовитися від транспортування газу через українську територію, оскільки українська ГТС включає 13 унікальних підземних газосховищ ємністю понад 32 млрд м3, яких нема в системах газопроводу «Північний потік» і не буде в газопроводі «Південний потік». За підрахунками експертів, у разі повної відмови від транзиту газу через українську ГТС Росія може втратити Україну як основного споживача російського газу, тобто десь 12—14 млрд дол. доходу щорічно (при цінах минулих років).

Однією з причин дестабілізації Росією політичної й економічної ситуації в Україні у 2014-му було бажання Кремля довести європейським партнерам необхідність реалізації проекту «Південний потік» з метою гарантованого постачання російських енергоносіїв у Європу. Москва намагалася переконати функціонерів Євросоюзу в «хибності» їхніх спроб заблокувати реалізацію проекту «Південний потік» через його невідповідність європейському енергетичному законодавству. Завдання Кремля полягало також у тому, щоби вмовити ЄС вивести «Південний потік» з-під дії Третього енергопакета ЄС, згідно з яким власник енергоресурсів не може мати у власності інфраструктуру для транспортування і розподілення цих ресурсів на території країн-споживачів.

Однак Москві не вдалося схилити Євросоюз на свій бік. Уже в грудні 2013-го Європейська комісія заявила, що проект «Південний потік» не можна втілити на території ЄС, якщо він не відповідатиме енергетичним законам ЄС, зокрема Третьому енергетичному пакету, і що держави-члени ЄС мають переглянути свої двосторонні угоди з Росією щодо «Південного потоку» та привести їх у відповідності із законодавством ЄС. Втім, на думку деяких експертів, ЄС не має реальної можливості заборонити будівництво «Південного потоку», але суттєво обмежити використання цього газопроводу, зробивши його роботу низькорентабельною, Єврокомісія цілком зможе. Зараз у рамках робочої групи ведуться консультації між «Газпромом» та Єврокомісією щодо врегулювання ситуації навколо реалізації проекту «Південний потік».

17 квітня цього року Європей-ський парламент ухвалив резолюцію, в якій закликав Євросоюз зупинити будівництво газопроводу «Південний потік». У цій резолюції ЄП підкреслює нагальну необхідність проведення Євросоюзом єдиної політики енергетичної безпеки з метою зменшення залежності від російських енергоносіїв шляхом диверсифікації поставок енергоресурсів, повної імплементації Третього енергетичного пакету і в разі потреби — призупинення імпорту російського газу. Виступаючи 25 травня перед учасниками Петербурзького економічного форуму, президент Росії В. Путін припустив можливість зміни маршруту «Південного потоку» у разі, якщо ЄС продовжить «вставляти палки в колеса».

Після завершення неформального саміту ЄС у Брюсселі 27 травня президент Єврокомісії Ж. М. Баррозу заявив, що домовленості між Болгарією і Росією з будівництва болгарської ділянки газопроводу «Південний потік» загрожують енергетичній безпеці Європи і самої Болгарії. Він також зазначив, що деякі угоди, які були досягнуті в рамках проекту «Південний потік», суперечать законодавству Європейського Союзу. За його словами, ЄС реагуватиме на порушення правил свого енергетичного ринку.

8 червня на вимогу Єврокомісії прем’єр-міністр Болгарії П. Орешарський прийняв рішення призупинити будівництво газопроводу «Південний потік» на території країни до завершення розгляду питання в Європейській комісії, яке може тривати кілька місяців, а то й навіть років. За прикладом Болгарії пішла Сербія. Очікується, що Угорщина й Австрія також заявлять про призупинення реалізації проекту «Південний потік» на територіях своїх країн. Болгарія надала право на будівництво болгарської ділянки «Південного потоку» компанії, що належить російському підприємцю Г. Тимченку, ім’я якого — в американському списку санкцій. Росій-ська сторона заявила, що «енергетичний шантаж» Євросоюзу пов’язаний з російсько-українським газовим конфліктом.

Китайський фактор
в енергетичній політиці Кремля

Візит президента РФ В. Путіна 20—21 травня ц. р. до Китаю, під час якого було підписано контракт між «Газпромом» і китайською державною компанією CNPC про експорт до Китаю російського газу, слід розглядати як один із способів політичного тиску на ЄС, щоб примусити євроспільноту піти на поступки щодо проекту «Південний потік». Росія вже не вперше «лякає» Європу перенаправленням газових потоків із Заходу на Схід. Підписуючи політичний контракт з Китаєм, Москва хотіла продемонструвати Євросоюзу, що у разі непоступливості ЄС вона може цілком обійтися без європейського ринку, перенаправивши свої газові потоки на Азійсько-Тихоокеанський регіон. Проте насправді газ для Китаю буде поставлятися із Східного Сибіру і Далекого Сходу, що ніяк не пов’язано з Європою, оскільки цей газ не призначався для Європи взагалі.

Хоча переговори про постачання газу з російського Далекого Сходу до Китаю велися більше 20 років (через розбіжності щодо ціни на російський газ), саме зараз, коли напруження у відносинах між РФ і Заходом сягнуло критичного рівня, Москва вирішила все ж підписати цей контракт навіть на невигідних для себе умовах: за деякими даними, 350 дол. за 1 тис. мі. Загальна ціна контракту становитиме 400 млрд дол. Згідно з цим контрактом Росія зобов’язалася постачати газ до Китаю в обсязі 38 млрд мі упродовж 30 років. Обсяг російських інвестицій для реалізації цього проекту складе 55 млрд дол., китай-ських — 22 млрд. дол. Російський газ до Китаю, у кращому разі, почне надходити лише у 2019 році.

На сьогодні ціна газу 350 дол. за 1 тис. мі є на межі рентабельності, зважаючи на високу собівартість його видобутку в Якутії і на Далекому Сході, зумовлену важкими кліматичними умовами і відсутністю інфраструктури за маршрутом майбутнього газопроводу «Сила Сибіру» довжиною близько 4 тис. км від Чаяндинського родовища до Владивостока. Отже, як і «Південний потік», майбутній газопровід «Сила Сибіру» — це знов-таки більше політичний контракт, ніж економічний, оскільки еконо-мічного зиску для Росії від нього зовсім небагато.

Пекін міг дозволити собі спокійно чекати 20 років, поки Москва «дозріє» і погодиться на прийнятну для нього ціну, оскільки сьогодні має можливість отримувати газ з багатьох країн світу, при цьому видобуваючи на власній території близько 117 млрд мі газу і маючи перспективу видобувати до 100 млрд мі сланцевого газу до 2020 року. Зокрема, Китай почав імпортувати газ трубопроводом з М’янми (Бірми), а також уклав угоди на поставку зрідженого природного газу з Катару, Австралії, Індонезії та Малайзії.

У значних обсягах Китай отримує газ з центральноазійських республік — Туркменістану, Казахстану й Узбекистану. Після завершення у 2016 році будівництва четвертої лінії газопроводу Туркменістан—Китай з метою поставки додаткових 25 млрд. мі газу на рік Китай купуватиме у Туркменістані близько 65 млрд мі газу на рік — на 70% більше, ніж розраховує продавати Пекіну «Газпром». На даний час АТ «КазТрансГаз» будує магістральний газопровід «Казахстан — Китай» протяжністю 1,3 тис. км, пропускна потужність якого становитиме 40 млрд мі на рік. З 2012-го Узбекистан експортує 10 млрд мі газу до Китаю газопроводом «Середня Азія — Китай». Після введення в дію у 2014 році третьої гілки газопроводу Узбекистан планує збільшити експорт природного газу до Китаю до 25 млрд мі на рік. Таким чином, уже в 2016-му згадані країни експортуватимуть до Китаю загалом до 120 млрд мі — утричі більше, ніж Росія перекачуватиме з 2019 року майбутнім газопроводом «Сила Сибіру».

На наш погляд, газовий контракт між Москвою і Пекіном має полі-тичний характер головним чином ще й тому, що, опинившись «всер-йоз і надовго» майже в повній по-літичній ізоляції в Європі через свою агресивну політику щодо України, Кремль намагається усіма засобами підняти рівень відносин з Пекіном до рівня стратегічного військово-політичного союзу, спрямованого проти США. Але виникає великий сумнів: чи потрібна Китаю конфронтація зі США? Скажімо, у 2013 році товарообіг між США і Китаєм склав майже 600 млрд дол., тоді як з Росією — лише 89 млрд дол. (Для порівняння: товарообіг між Росією і США у 2012-му становив усього 28,3 млрд дол.) Якщо Китай посідає перше місце серед торговельних партнерів США, то Росія — лише 20-е. Таким чином, наведені факти переконливо свідчать про те, що рівень відносин Китаю із США набагато вищий порівняно з Росією, тому Китай не має жодного сенсу створювати військово-політичний союз з Росією проти США.

Проти кого спрацює
«енергетична зброя»?

Відродження Російської імперії у версії, наближеній до сталінської, — стратегічна мета Кремля. Головною перешкодою на шляху реалізації цієї мети є незалежна, самодостатня і європейська Україна, тому згідно з планами Кремля вона має стати частиною імперії. Ос-кільки традиційна широкомасштабна війна з метою приєднання України до складу імперії може призвести до третьої світової війни з руйнівними наслідками для самої Росії, Кремль застосовує цілий набір так званої «м’якої сили» для реалізації своїх стратегічних амбіцій: інформаційно-пропагандистські операції, русифікацію, підкуп і залякування української правлячої еліти, дестабілізацію ситуації в країні шляхом підтримки сепаратистів, посилення контролю над економікою України, зокрема енергетичне узалежнення.

Оскільки економіка Росії на 3/4 базується на доходах від енергоресурсів, то й головний театр «бо-йових» дій розгортається саме в енергетичній сфері. Починаючи з 2006-го енергетична галузь стала полем битви Кремля проти України. Впродовж останніх восьми років Росія послідовно та агресивно застосовувала проти України «енергетичну зброю». У цей період відбувалися газові конфлікти, коли Росія перекривала Україні газ, безпідставно підвищувала ціну на нього, блокувала спроби України диверсифікувати джерела постачання енергоносіїв. Оскільки міжнародна спільнота практично не засуджувала такі дії Росії, та відчувала повну безкарність у своїй енергетичній агресії. У цей же період залежність Європи від Росії в газовій сфері послабила енергетичну безпеку континенту, а Україна, по-суті, залишалася наодинці в енергетичній конфронтації з Росією. Саме через поступливість і недалекоглядну корисливість деяких європейських лідерів стало можливим будівництво газопроводу «Північний потік» і початок будівництва газопроводу «Південний потік».

Але сьогодні ми бачимо, що спроби застосування Росією «енергетичної зброї» проти пострадян-ських та європейських країн призводять до результату, зворотного бажаному, а саме — до активізації співпраці та інтеграції між пострадянськими і європейськими країнами, які в результаті агресивної російської енергетичної політики опинилися «в одному човні». Сьогодні ми є свідками формування загальноєвропейського енергетичного ринку і посилення єдності серед країн ЄС на шляху забезпечення енергобезпеки, яка дедалі більше набуває інтернаціонального характеру, оскільки жодна країна світу, якою б могутньої вона не була, не в змозі вирішувати самостійно проблеми своєї енергетичної безпеки.

Сьогодні лідери пострадянських і європейських держав дедалі більше усвідомлюють, що Росія завжди виграватиме в двосторонніх форматах розв’язання енергетичних конфліктів, оскільки вона сильніша за кожну окремо взяту державу. Тому нині в Європі формується альянс країн — споживачів енергоресурсів і транзитних держав за участю інститутів Європейського Союзу, і це є запорукою того, що енергетичні війни Кремля приречені на поразку. З іншого боку, економіка («путіноміка») Росії є вельми вразливою, оскільки тримається в основному на експорті енергоносіїв. Якщо ж монополія Росії на енергетичному ринку Європи і світу буде обмежена і, відпо-відно, ціни на російські енергоносії знижені, то «енергетична зброя» РФ буде застосована проти неї самої, що матиме вкрай негативні наслідки для російської економіки, а відтак, і для імперських амбіцій Кремля.

Олексій ВОЛОВИЧ.
м. Одеса.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net