«Тополенько моя у білій хустинці...»

Пов’язавши з перших кроків медичної практики свою долю з військовим, Людмила Вікторівна спізнала всі крутизни хвиль житейського моря, яке покидало її по білому світі. А це були куточки і Середньої Азії, і Росії... Але чи не найпам’ятнішим у серці молодого на ту пору лікаря залишився край лебединого прихистку на звабливих і чарівних плесах синьоокого озера Іссик-Куль.

Свого часу, з огляду на службу чоловіка, потрапила до тодішньої столиці Киргизії — міста Фрунзе (нині Бішкек). Тамтешні мешканці по-справжньому оцінили талант молодого лікаря. А чи не найвищою оцінкою її служби і вірності клятві Гіппократа були слова, сказані великим майстром прози, легендою Киргизстану, письменником світової величини Чингізом Айтматовим. Під опікою Людмили Антіпової проходила курс лікування його дружина. Коли прийшов день закінчення курсу, Чингіз Торекулович, вручаючи Людмилі разом із букетом гірських квітів свій томик «Повісті гір і степів» з дарчим написом, промовив лагідно: «Тополенько моя у білій хустинці, спасибі тобі, україн-ська красуне, за вправні руки, світлий талант лікаря й душевну доброту... Буде з тебе прекрасний лікар». У цих словах Чингіз Айтматов вдався до перефразування своєї повісті «Тополенька моя в червоній косинці». Людмила Вікторівна свято тримає на карбу ті слова похвали видатного літератора.

З отої стрункої дівчини-тополеньки виросла з роками високоповажна й шанована лікарка, під чиєю орудою нині трудяться мало не триста людей у білих халатах. Це ті, хто присвятив себе благородній справі рятувати життя, стояти на варті здоров’я кожного з нас. За багаторічними спостереженнями самої Людмили Вікторівни, сімейний лікар — це неодмінно майбутнє української медицини. Сьогодні клініка № 6, що розташована у живописному куточку Приморського району Одеси, заслужено належить до найкращих медичних закладів України. Кажу це щиро, висловлюючи думку численних пацієнтів цього лікувального закладу.

Вона йде до кожної людини з Богом у серці, і Бог спрямовує її вчинки й задуми на користь людям. Завдячуючи її ентузіазму і творчим зусиллям зорганізований Центр медико-соціальної реабілітації ветеранів війни і праці, створений Фонд милосердя Приморського району, де й перебуває очолювана нею поліклініка. На першому плані повсякденних клопотів Людмили Вікторівни — люди одинокої долі, малозабезпечені, важко хворі. Так у неї вже виробилося з роками, що в кожному з пацієнтів вона бачить своїх рідних і служить їм усім талантом, усіма фібрами душі. Щоденними найпершими її помічниками є такі ж розсудливі й уважні до людей колеги — високопрофесійні лікарі Тетяна Іванівна Бурданюк, Лідія Гаврилівна Швець, Лариса Сергіївна Павлова...

Свого часу великий Маестро світу Людвіг ван Бетховен сказав, що нема більшого щастя в нашому житті, як робити когось щасливим. І це твердження витязя музики вельми ідентичне діям і помислам Ан-тіпової. Добротою і праведністю сповиті щоденні клопоти всієї родини цих відданих людей у білих халатах. Людмила Вікторівна, її чоловік Ігор Анатолійович, їхні славні діти — Ірина та Дмитро — всю снагу душі й серця віддають щоденно людям, не рахуючись ані з власним часом, ані зі святами та родинними торжествами, коли йдеться про чиєсь життя, про збереження здоров’я. І ці слова, котрими пересотую свій невеличкий сюжет, не заради похвали чи пишномовності сказані, а тим паче не з нагоди професійного свята медиків, а йдуть вони з глибини душі кожного, кому випадало спілкуватися з берегинею людського життя Людмилою Антіповою.

...Тополенька в білій хустинці... Доброчинна і світла Людмила Ан-тіпова роки-крізь-роки залишається взірцем справжнього лікаря, поборником справедливості й честі, відданості раз і назавше обраній дорозі в житті...

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст.

м. Одеса — м. Погребище над Россю-рікою.