Переглядів: 991

Перші пам’ятники Одеси, їх винуватці та творці

Історія міста живе у пам’ятниках. Пам’ятники — свічадо міського життя, яке, немов спалах фотокамери, увічнює його метушливих носіїв, виокремлюючи з-поміж них найдостойніших — тих, хто є взірцем і натхненником для нинішнього покоління і будуть такими для прийдешніх. Утім, історія Одеси з плином часу зазнає переоцінок, відсіваючи зерно від полови…

Одеса, попри імперське трактування її історії деякими нинішніми міськими можновладцями, — одне з найдавніших міст України. Проте, шпацеруючи її вулицями й площами, відчуття старовини далі за ХІХ сторіччя не сягає. Мабуть, тому дехто з владних кабінетів, через свою недалекоглядність, а можливо, через особливі симпатії до сусідньої держави, кордон з якою пролягає за сотні кілометрів, повторює завчену від колоніяльних часів мантру про заснування міста 1794 року. На жаль, у питанні визначення віку Одеси досі забагато політики, часом відверто українофобської, аніж правди та просто здорового глузду, обґрунтованого істориками та археологами. Втім, мова зараз не про це.

Починаючи писати цю статтю, я не ставив за мету ані порушувати питання про вік Одеси, ані надто заглиблюватись у цю тему, тому й не робитиму цього. Однак без розуміння історії неможливо зрозуміти, чому Одеса виглядає саме так, а не інакше. Попередник Одеси — Гаджибей, забудований халупами, перебував під владою турків, які були далекими від европейських культурних впливів. Тому нічого вагомого, з огляду на малочисельність та низький культурний рівень його мешканців, Гаджибей і не міг залишити. Відтак зі зміною назви, і насамперед господарів, поселення отримало суттєвий поштовх до розвитку. І цей розвиток забезпечив Одесі Арман Еммануель дю Плессі Рішельє, пам’ятник якому й постав першим у місті.

Загалом, говорячи про скульптурну спадщину Одеси і передовсім ту, що присвячена пам’яті видатним світським особам, слід відзначити, що саме набуток ХІХ сторіччя, як, зрештою й у галузі будівництва, належить до найціннішого спадку з погляду мистецької вартости. Одначе, порівнюючи спадщину ХІХ сторіччя та початку ХХІ, ловиш себе на думці: чому за сотню років ХІХ віку у середмісті постало лише чотири монументи, а протягом кількох років ХХІ — в рази більше? І це при тому, що Одеса позаминулого століття бурхливо розвивалась і розбудовувалась.

Напевно, відповідь потрібно знову шукати в історії. Хто був увічнений у бронзі у ХІХ сторіччі? Рішельє, Воронцов, Пушкін та Катерина ІІ — герої тих часів. Герої здебільшого політичні, герої, на яких трималася імперія. Включно з Пушкіним, який для росіян після моди на все французьке став поверненням до своїх джерел, поверненням для себе і наверненням для інших. З точки зору імперської політики справді було складно втиснути ще когось у цей перелік — про це вже потурбувались і ще потурбуються наступні покоління. А ще — нікуди правди діти — раніше до встановлення пам’ятників ставилися куди серйозніше, вимогливіше і відповідальніше. Це сьогодні можна відкрити пам’ятник помаранчеві, тіні чи навіть самому собі, але не двісті років тому.

Одначе невелика кількість встановлених у ХІХ сторіччі пам’ятників пояснюється не стільки браком «героїв», скільки фактично слабким розвитком цієї галузі мистецтва — монументального різьбярства — в Україні у попередні століття, а також відсутністю замовників.

Історії не шкода переоцінок, і мало кому вдається витримати мірило часу. Не витримала його й Катерина ІІ, простоявши тільки перші двадцять років ХХ століття. Про наступне безглуздя з Катериною писатиму нижче…

А пам’ятник герцоґові Рішельє став не лише першим у місті, а й одним з перших на теренах України, якщо не рахувати давніх ідолів та надгробків — після відкритого на початку XVIII сторіччя пам’ятника гетьманові Станіславові Яблоновському у Львові, нині неіснуючого, пам’ятника на честь повернення Києву маґдебурзького права з 1808 року та монумента Слави 1811 року у Полтаві. І якщо пам’ятники у Львові й Полтаві постали за звитягу поляків над татарами та росіян над шведами відповідно, то одеський монумент — на знак вдячности за небувалий розвиток міста. Творцями першого па-м’ятника Одеси стали видатний український різьбяр Іван Мартос та російський будівничий Аврам Мельников. Встановлена на Приморському бульварі 1826 року спижова постать Рішельє, одягнена за давньорим-ським звичаєм у тогу, вирішена у русі з опущеною лівицею, в якій стиснуто сувій з хартією, та піднятою правицею — жестом своєї долоні герцоґ гостинно зустрічає подорожніх, що спромоглися подолати Потьомкінські сходи, які, щоправда, з’явились на кільканадцять років пізніше.

Загалом ансамбль, створений у дусі класицизму, сходами, забудовою бульвару і безумовно, пам’ятником Рішельє, був покликаний вразити гостей з боку моря, адже головна брама міста була саме морською, вікном Одеси у світ, крізь яке йшли люди й капітали.

«У кінці XVIII — першій половині ХІХ століття на Україні на зміну бароко приходить класицизм, що вимагав докорінних змін і переосмислення пластичних засобів у монументальному мистецтві. Високий громадянський патос, прагнення до строгої й карбованої виразности пластичної форми, звернення до античности й сприйняття її як вищого зразка мистецтва — такі ознаки, властиві класицизму. Якщо раніше скульптурні твори виконували переважно народні майстри, то тепер потрібні були професійно підготовлені художники, яких на Україні в той час майже не було. Тому більшість зведених у цей період пам’ятників виконані іноземними скульпторами й архітекторами», — характеризує добу класицизму Дмитро Янко.

Тож на тлі такого становища Іван Мартос (1754—1835) виглядає однією з першорядних особистостей в українському різьбярстві доби класицизму. Уродженець невеликого містечка Ічня, що на Чернігівщині, свої перші кроки у різьбярській справі з великою вірогідністю зробив ще вдома, переймаючи досвід свого дядька, який був скульптором та творцем іконостасу для ічнянської церкви. 1773 року Мартос закінчив із золотою медаллю академію мистецтв у Петербурзі й подався вдосконалювати свій талант до Рима, де завзято займався обраною справою та вправлявся, опріч того, у малюванні в майстрівнях Помпео Батоні та Антона Менґса. Повернувшись 1779-го до росій-ської столиці, він одразу приступив до викладацької діяльности в академії й сумлінною працею 1831-го став заслуженим ректором різьбярства. За понад півсторічну працю Іван Мартос залишив по собі чималий спадок різьблених у мармурі та відлитих у бронзі скульптурних творів, що поділений нині між Україною та Росією. Поміж його творінь найбільшої уваги, окрім вже згаданої постаті Рішельє, заслуговують цвинтарні надгробки у Києві, Москві та Петербурзі, пам’ятник Мініну і Пожарському у Москві, пам’ятники Михайлові Ломоносову у Холмогорах та Архангельську, пам’ятники князеві Потьомкіну у Херсоні та Олександрові І у Таганрозі. Помер видатний українець 17 квітня 1835 року й був похований за понад тисячу кілометрів від батьківської землі на Лазаревському кладовищі у Петербурзі.

Але опріч скульптурного спадку різьбяр Мартос віддав Україні ще дещо — один з його синів, Олексій, будучи письменником та істориком, став автором п’ятитомової історії України, яка, хоч і була високо оцінена фахівцями, все ж не була цілком опублікованою через цензурні заборони.

Співтворець одеської візитівки — архітектор Аврам Мельников (1784—1854) походив з міста Оранієнбаума (тепер Ломоносов). Його життєпис має багато спільних сторінок з Мартосовими: він також протягом 1795—1806 років був вихованцем Петербурзької академії мистецтв, а по її закінченні із золотою медаллю подався до Рима вивчати стародавні пам’ятки, де за чудову реставрацію капітолійських лазень був обраний членом академії святого Луки. А повернувшись 1811 року до Петербурга, почав викладацьку діяльність в академії мистецтв, в якій 1851-го, також за кілька років до смерти, зайняв посаду заслуженого ректора. За своїм архітектурним напрямом Мельников належить до останніх представників пізнього класицизму, або, точніше, ампіру. До його найважливіших мурованих творінь, що сьогодні прикрашають міста Росії, України, Білорусі і Молдови, належать Микільська єдиновірська церква та будівля училища правознавства у Петербурзі, семінарія у Мінську, собор Казанської Богоматері у Казанському монастирі Ярославля, катедра Преображення Христового у Рибинську та катедра Різдва Христового у Кишиневі. На теренах України Аврам Мельников брав участь у проектуванні армійських лазаретів у Луцьку і Бердичеві, в конкурсі на проект будинку київського університету, у виконанні генерального плану розбудови Херсона й проекту монумента на полі Полтавської битви 1809 року, який, утім, так і не був втілений. Російському будівничому приписують також авторство Преображенської катедри у Болграді. В Одесі, крім співучасті з Мартосом у створенні пам’ятника Рішельє, Мельников запам’ятався проектуванням двох будинків, що увігнутими фасадами обрамляють площу навколо цього монумента.

Ініціятором збирання коштів на встановлення спижової статуї був генерал-лейтенант Іван Інзов, котрий керував південноукраїнським краєм після Ланжерона та перед Воронцовим — з липня 1822-го до травня 1823 року. Пам’ятник, що став одним з кращих зразків монументальної скульптури України, встановлювала комісія під керівництвом запрошеного з Сардинії звісного будівничого Франца Боффо, того самого, що став проектувальником і сходів, і багатьох будівель на Приморському бульварі. Виливанець Рішельє став втіленням сукупности рис, притаманних пізній творчості Мартоса, коли стають помітними схильність до ригоризму та надмірної узагальнености форм та тлі дріб’язковости деталей. Відлита у дещо більшу за натуральну величину статуя встановлена на квадратовий у плані постамент із ґзимсом з рожевого полірованого ґраніту, узятого з-над берегів Південного Бугу. Три грані постаменту оздоблені відлитими у бронзі горорізьбами із зображенням Деметри, Гермеса і Теміди, алегоріями, що позначають землеробство, торгівлю та правосуддя. Цікаво, що Теміда, богиня права й законного порядку у давньогрецькій мітології, зображена без типового для себе символу неупереджености — пов’язки на очах. Вочевидь, це той аспект діяльности Рішельє, який свідчить про заснований в Одесі за його часів комерційний суд. Темідові шальки терезів як колись, так і тепер схиляються від ваги далеко не завжди правосудної…

Око пильного глядача обов’язково помітить кулю, вмуровану у ріг постаменту. Жодної згадки чи бодай підказки, що б це могло означати, на пам’ятнику нема, але кожен одесит знає, що ця куля — не що інше як ядро, яким був уражений монумент під час обстрілу англо-французькою ескадрою 1854 року. Ядро й було залишене тут як нагадування прийдешнім поколінням про події Кримської війни. Як і корабельна гармата, знята з англійської фреґати «Тигр» і встановлена біля ратуші на дерев’яній лафеті.

Четверта, чільна грань п’єдесталу зайнята спижовою позолоченою плитою з написом, на якій (у перекладі з російської) викарбовано: «Герцоґові Еммануїлові де Рішельє, що керував з 1803 року до 1814 року Новоросійським краєм і заклав підвалини добробуту Одеси, вдячні до незабутньої його праці мешканці усіх станів цього міста та губерній Катерининської, Херсонської і Таврійської встановили цей пам’ятник 1826 року за новоросійського генерал-губернатора Воронцова». Розлога присвята, яку не часто зустрінеш. Тож чим заслужив Рішельє такої пошани?

Народжений у Франції 1766 року Рішельє, нащадок стародавнього французького роду, після буржуазної революції у Франції 1789-го перейшов на російську військову службу, а 1803-го був призначений міським головою Одеси, заступивши еспанця Йосипа де Рибаса на цій посаді. За одинадцять років керування містом та дев’ять — ввіреною йому губернією Рішельє встиг чимало зробити для заселення й загосподарення південноукраїнських земель. В Одесі на час його правління припадає справжній розвій будівництва, коли руками архітектів та інженерів Вікентія ван Резанта, Андрія Шостака, Томи де Томона, Аврама Мельникова, Франсуа Шаля, Жуста Гаюї, Франца Фраполлі та інших закладаються класицистичні основи міста зі зведенням першого міського театру, лікарні, величної православної катедри тощо. Рішельє дозволив також приватне будівництво вздовж прямих і широких вулиць за умови, що кам’яниці будуть зведені впродовж двох років. В іншому разі, парцеля, відведена для будівництва, поверталася урядові. Це сприяло швидкому збільшенню поселення, коли за 11 років правління француза кількість будинків зросла у 6,5 раза: від близько 400 до 2600, а чисельність мешканців — уп’ятеро: од 7 до 35 тисяч. Поза тим він сприяв зростанню ролі Одеси у зовнішній торгівлі країни, залученню купецького капіталу у місто, розвитку шкіл та культурницької діяльности, а також домігся різних пільг для містян та встановлення для порту режиму порто-франко.

Павло ШУБАРТ,
публіцист, світляр, дослідник архітектури.

Від редакції: на прохання автора збережено деякі особливості правопису.

(Далі буде).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net