Лицарка поетичного слова

Не применшуючи в жодному разі таланту і значущості кожного імені у поетичному сузір’ї Одещини, зазначу, що саме її творчість найповніше увібрала в себе таке розмаїття щиро інтимних («Шлюбна ніч», «Бажання», «Ніч любові», «Переплелися пальці, мов лоза» тощо) та глибоко патріотичних почуттів, які, вирвавшись назовні, вразили читача незвичною як для жіночої поезії відвертістю.

Якщо взяти до уваги тільки назви її поетичних збірок — «Батькова тополя» (1997), «Над річкою-журавкою» (1998), «Золотокрилі ранки» (2000), «Сонячне коло» (2003), «Мелодія осінньої просині» (2004), «Василинка-веселинка» (2008), за яку авторка одержала літературну премію імені Степана Олійника, то вже цей, далеко не повний, перелік — свідчення того, що перед нами яскрава представниця української жіночої поезії, в якій, як і годиться, переважають сонячні кольори материнства, кохання, любові, родинної вірності. А щоб ми, бува, не заблукали у ювілейних пошуках її творчого місця в українському поетичному світі, вона визначила його сама в одному із віршів:

Я спершу жінка:
Земне прийшла єднати.
Я мати спершу:
Життя давати мушу.
Тому така натхненна.

Її поетична натхненність, як бачимо, має не загальний початок, а суто жіночий, у якому превалюють святі й споконвічні обов’язки жінки-матері. Адже зберегти цей початок, навіть за наявності жіночої рими у віршах, вдається далеко не кожній поетці. Добре це чи не зовсім — вирішує читач, але відверто скажу, що значна частина українців сьогодні психологічно потребує не стільки «крутих» телевізійних сюжетів, скільки спокійного і теплого, насиченого материнською любов’ю, слова, мовленого нею наодинці зі своїм заблудним сином. І таке слово ми знаходимо у поетичних книжках Надії Мовчан-Карпусь. Бо земне єднання для неї — це єднання україн-ських поколінь, а першість материнства — відповідальність за дітей та їхню долю:

О рідні діти!
Моя ви радість, втіха,
Тремтливі зорі...
Летіть у світ широкий,
Та хто ви — пам’ятайте.

На мій погляд, саме цей п’ятирядковий вірш є своєрідним кодом, ключем, який в уявній простоті своєї доступності містить аж ніяк не прості речі для розу-міння сучасного буття, історії та моралі українців. Я б назвав його «серединним» у розумінні творчості Надії Мовчан-Карпусь, як і всю книжку «Золотокрилі ранки», бо ранок, як кажуть люди, мудріший за вечір. Саме в цій збірці були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, — історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів, різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, а також вплив філософії східної поезії, який вона сповна втілила у написання «Золотокрилих ранків».

Використовуючи незвичні для україн-ської поезії східні форми віршування (танка, хоку, рубаї та інші), поетка викликає читача на щиру, довірливу розмову про минувшину, сучасне та майбутнє народу, яке вона бачить тільки в його єд-ності:

Веселка рання
З’єднала чисті води
Містком чарівним.
О! чарування січня:
Це — ЗЛУКА УКРАЇНЦІВ.

Час підтвердив актуальність теми єдності народу України як запоруки миру та спокою у ній.

Згадаймо, як часто у суперечливих ситуаціях пошуку істини, ми говоримо про «золоту середину» як про «золоте правило» моралі. Адже людина — істота дуалістична: і духовна, і матеріальна . Й одне не виключає інше. Тому й спокус навколо неї так багато. І скільки талановитих чоловіків та жінок не впоралися з ними й трагічно полишили нас у пік своєї слави. Не думаю, що наша поетка не стояла в житті перед спокусами. Та йти на компроміс із власним сумлінням непросто. Чи не тому зірки багатьох поетів згасали, так і не набравши своєї яскравості через легкодухість їхніх носіїв, які відступилися від твердого і мужнього Тарасового: «Караюсь, мучуся, але не каюсь»?

Вона встояла, не зрадила, не розпорошила свою цілісність у безкінечному чолобитті та уклінстві. І не тому, що боялася людського осуду (хоча й не без цього), а тому, що її власне сумління спалило б їй душу, без якої звичайна людина ще може якось існувати, а от поет — ні.

Сьогодні, говорячи про «золоте правило» моралі, ми розуміємо, що воно є основою нової для нас демократичної моралі, до якої ми ще не звикли (і це засвідчив час), моралі, де велике значення мають такі чесноти, як людяність і справедливість, пристойність, доброзичливість і делікатність, гідність і благородство, скромність і привітність. Ще давні греки неодноразово переконували, що краще пережити несправедливість, ніж вчинити її.

Розглядаючи творчість пані Надії під цим кутом зору, розумієш, що поетка, не впадаючи в істерику крайнощів совкової моралі, вела цілеспрямований пошук такої точки зору, яка максимально давала б їй можливість, не зраджуючи своє сумління, бачити й поважати його в інших.

У сьогоднішньому громадянському протистоянні (братів?) джерело нової для України демократичної моралі поетка бачить у козацькому минулому Батьківщини, яке одночасно несе в собі й ознаки майбутнього:

Тут мій початок.
Тут, під хрестом козацьким...
Блакитні очі —
Це погляд у майбутнє.

Саме цією поезією, в якій родинно переплелися козацьке минуле і майбутнє сучасної України, Надія Мовчан-Карпусь розпочала величну поему «Стаю на прю», присвячену складній, але героїчній долі одного з перших морських адміралів Січі — Самійлові Кішці.

«Коли я почув, що Надія Мовчан-Карпусь задумала писати поему про Самійла Кішку, я подумав — чи зможе така лірична і жіноча поетеса проникнути в душу Самійла, проникнутися турботами козаків, передати лицарську душу наших захисників?» — риторично запитав у передньому слові до книги український поет Олекса Різників, генерал-хорунжий Чорноморського козацького війська.

Так, вона змогла це зробити. І в основі цього успіху лежить не крицевий передзвін шабель, а жіночий початок поетичної творчості пані Надії, на який вказує і пан Олекса. «Надія Мовчан-Карпусь, — поділився він своїми спостереженнями у передмові, — пропустила усе життя Самійла через своє жіноче і материнське серце, через душу. Авторка проявила себе у цій поемі і як кохана дружина, і як матір, і як донька цієї землі».

«Не маю сумніву, що цей літературний твір стане помітним явищем в українській літературі», — передбачав його успіх один з найвідоміших письменників України Юрій Мушкетик.

Які ж художні особливості поеми дали корифею української літератури передбачити такий успіх твору? Героїзація Самійла Кішки? Дотримання авторкою історичної колізії? І те, безумовно, і друге. Але, крім цього, що не менш важливо для розуміння поеми як літературного явища, Юрій Михайлович звертає увагу читача на те, що авторка «...оспівує рідний край, рідну природу, відданість лицарству, красу подружньої вірності, як то здавна ведеться в нашому народові, в народних піснях», простіше — у цілісному поєднанні української ментальності із сучасною демократичною мораллю. Тому в її поезії ми не знайдемо велемовності, сентиментальності, надмірного пафосу та тієї легкості, з якою поезія потрапляє під вплив тієї убогості, яку часто витлумачують за патріотизм:

Свободу не підносять, як дарунок.
Від неї не хмеліють. Це — не трунок.
Вона освячує, веде тебе за руку
До щастя через жертву, через муку.

Художня і громадянська зрілість творчості Надії Мовчан-Карпусь, кавалера міжнародного козацького ордену Лицарської звитяги, ставить її поруч з кращими майстрами слова України і примушує нас з нетерпінням чекати кожної нової книги талановитої поетеси. Бо її поезія — справжня і неповторна в най-глибшому розумінні цього слова.

Юрій СИСІН,
член Національної спілки письменників України.
м. Ананьїв.