Вартісні критерії мистецької свободи

У тих, уже легендарних, 60-х роках минулого століття зовсім невелика — порівняно з армією конформістів, котрих завжди чомусь більше — когорта митців, а до того ж — сміливців (риса, притаманна лише істинному талантові) власною творчістю почала висловлювати свою незгоду з існуючими правилами в образотворчості. То був їхній мовчазний опір всім обмеженням та заборонам, встановленим партійно-совєтською системою. У них наче відкрилися очі на світ, на європейський культурний простір, та з’явилися перед ними нові обрії, невтримне прагнення втілювати свої ідеї — бажання, підперте новими знаннями про світ поза табірною «залізною завісою». Цьому сприяла так звана «хрущовська відлига», яка лише ледь-ледь піднесла ту завісу. І сміливці кинулися у той пролом. Ці молоді люди, як пише у своїй вступній статті «Погляд у минуле» один з цих митців Валерій Басанець, «не мали бажання змарнувати свій талант «героями соціалістичної праці», бо відчували інше. Правдиве, сакральне, що існувало в самій суті мистецтва, несвідомо, інтуїтивно штовхало їх в обійми творчості». Не тратити безцінний час на нікому не потрібні вправи в стінах Художнього училища задля гарної оцінки. «Художником треба ставати негайно» — таким було гасло молодих одеських митців, об’єднаних не лише новими ідеями, а й щирою дружбою, збереженою донині. І вони ставали. Творчі пошуки вилилися у неофіційні так звані «квартирні виставки», бо ж показати відкрито підсумок своїх роздумів про мистецтво та призначення художника, тим більше — свою творчу незалежність, ніхто з них, звісно ж, не міг.

Певна річ, нонконформізм зародився у великих культурних центрах тодішньої країни — Москві, Ленінграді, в Україні ж — у Львові, а передовсім — в Одесі. «На відміну від домінуючих у середовищі столичних центрів рефлексій на мистецтво «соцреалізму» та тогочасні політичні реалії, — пише у своїй вступній статті «Модерністи Одеси. 1960—2013» народний художник України Володимир Цюпко, — одеським художникам були близькі проблеми сучасного європейського мистецтва, орієнтованого передусім на вирішення естетичних завдань». Цьому сприяли яскраві барви та саме повітря Причорномор’я, тутешні мистецькі традиції, а насамперед — близькість та безсумнівний вплив Європи, контакти з вільним світом.

Звісно, за ними наглядали, їм створювали різні штучні перепони, на них тиснули… Не всі витримали. Дехто змушений був покинути Одесу, інші опинилися за межами країни. Ті, що залишилися, щоби зберегти себе, творчу індивідуальність, йшли у монументальне мистецтво, де ще були можливості висловити те, що вони прагнули сказати суспільству. Відтак перебудова дала їм новий імпульс та можливість увійти у нову добу, що починалася наприкінці 1980-х — початку 1990-х, уже з певним творчим набутком. При цьому, незважаючи на всі перипетії другої половини ХХ століття, вони зберегли ідеали юності, вірність тій дружбі та щирості, творчих стосунків, що були започатковані в часах їхньої молодості, неспокійної у всіх відношеннях та насиченої добуванням знань про те, що категорично замовчувалося під час їхнього навчання, виповненої дружнім творчим суперництвом, дискусіями та єдністю думок про мистецтво.

«Одеські нонконформісти витримкою, стійкістю, чуттям колективної творчої родинності і, найголовніше, силою духу довели власне право на мистецьку свободу і вказали її вартісні критерії. Вони звикли триматися разом, не гнути спину і стояти рівно». Вступною статтею доктора мистецтвознавства (м. Київ) Олександра Федорука «Нонконформізм — душа одеського модернізму» (звідки цитата) відкривається книга. А ще — й це так само важливо й тому мусить бути наголошене — своєю заглибленістю, закоріненістю в національну традицію.

Тож, без перебільшення, альбом «Модерністи Одеси» є унікальним виданням та єдиним у своєму роді. Кожен з 27 художників представлений, окрім власних робіт, короткою біографічною довідкою з портретом. Розділ цей так і називається: «Модерністи Одеси». Ще одна, дуже цікава з мистецького погляду, частина — період нонконформізму 1960—1980 років. А не менш цікавий (передовсім тим, що це все збереглося в часі) і розділ «Монументальне мистецтво 1970—1990». Важливим і вельми пізнавальним доповненням є «Фотоархів 1960—2013», наданий самими художниками для цього видання, а також хронологія вибраних виставок за той самий період. І, звичайно ж, бібліографія основних публікацій. Вказано й колекції, твори з яких використано у книзі.

Роман КРАКАЛІЯ.