Як армію України робили недієздатною

За всієї риторики про євроатлантичну інтеграцію агресії чомусь чекали із Заходу, а не зі Сходу, війська зосереджували на тому напрямку, а на Сході була порожнеча, бо там же «стратегічний партнер». Кажуть, що на Луганщині було дислоковано аж 93 солдати Збройних сил України…

Усій країні навіювали, що ніякої мілітарної загрози для України не існує, а тим більше її геть нема з боку «братньої держави», хоча будь-яка людина, що здатна тверезо й адекватно мислити, не могла не розуміти, що нема для України небезпечнішого ворога, ніж колишня метрополія, де як верхівка, так і загал мріють про імперський реванш.

Щоб мати про це уяву, треба було лише дивитися російські телеканали і читати російські газети, тим більше, що дефіциту всього цього в Україні не було. Від початку було ясно: рано чи пізно Росія спробує напасти на Україну, питання полягало лише в тому, коли саме.

Яка ідеологія?

Силові структури України перебували в полоні ідеології «дружби з Росією», хоч в Росії переважали недоброзичливі щодо України суспільні концепти і масові настрої, а антиукраїнська пропаганда набирала обертів ще з часів Кучми і конфлікту навколо острова Тузла. Ця ідеологія протягом тривалого часу була духовною зброєю Кремля, але цікаво, що вона ніколи не заважала йому діяти проти України, проте завжди заважала Україні захищатися.

Влада України всупереч фактам всіляко насаджувала цю ідеологію в армії і на флоті, змушуючи, наприклад, у ВМС українських адміралів обійматися з ро-сійськими і зображати те, чого насправді не було, адже від самого початку формування українських ВМС у 1992-му російські колеги демонстрували переважно ворожість. Українських військових ідейно виховували на «непорушному братерстві», «російсько-українській єдності», «спільному корінні» та інших витворах політичної міфології. Навіть спецслужби надто тісно співпрацювали, настільки тісно, що за часів Януковича і шефа СБУ Якименка патріотична громадськість України почала єхидно називати СБУ так: ФСБ (У). Однак одна розумна людина справедливо зазначила: «Можуть бути дружні держави, але не може бути дружніх спецслужб». На відміну від українського, російський офіцерський корпус на цю «дружню» демагогію не купувався, і його поведінка під час агресії проти України в 2014 році це засвідчує.

Збройним силам України нав’язувався культ «великої вітчизняної війни» — останній міф кремлівської великодержавності, що й досі всіляко охороняється верхівкою Росії навіть засобами кримінального переслідування. Треба розуміти, що міф «ВВВ» працює винятково на імперські інтереси Кремля, а на Україну, Молдову, Балтію, Закавказзя він ніколи не працював і не буде працювати, адже він уже повністю використаний Москвою на створення потужної ідеологічної машини геополітичної експансії і поділу Європи на сфери впливу. Тому україн-ське військо виховували на ідеології іншої держави, а не своєї власної, тому формувався у ЗС України насправді росій-сько-радянський, а не український пат-ріотизм, не розуміння того, що українці мають свою власну історію, своє власне місце в Європі та світі і є самостійною нацією, а не доважком до росіян.

Що це було?

Уся система виховання силових структур України з огляду на ідеологічну стратегію була хибною. Чимало військових частин України зберегли радянські бо-йові нагороди і назви, прапори, що мало нагадувати про воєнну звитягу армії іншої держави і зберігало ідейну наступність з нею. Глорифікація сталінських маршалів, генералів та адміралів, найменування на честь них військово-навчальних закладів незалежної України також відіграло свою роль у процесі деукраїнізації Збройних сил. Саме вже за часів незалежності на будівлі Міністерства оборони з’явилися нагруддя сталінських полководців Жукова і Ватутіна. Для погрудь полководців УНР і УПА там місця не знайшлося…

Українських військовиків переконували, що радянська історія — то їхня історія, що радянська армія — то їхня армія, відповідно і правонаступники тієї армії є братами і союзниками. Саме таке ідеологічне навіювання практично унеможливило опір українських військових з’єднань у Криму в лютому—березні 2014-го. Армію України було ідеологічно розкладено насамперед примарами «непорушної українсько-російської дружби». Ідеологічно розкладена армія не здатна воювати.

Тому нині треба робити фундаментальні висновки, насамперед щодо докорінної зміни системи виховання особового складу армії та інших силових структур. У цій сфері усе має будуватися на вихованні українського патріотизму, а це не можна зробити на основі комплексу меншовартісної нації, держави і війська, на комплексі молодшого партнера, помічника старшого російського «брата». Таке виховання неминуче формує той людський матеріал, який Василь Стус називав «нацією сержантів».

Армія України сьогодні виявилася саме такою, якою її всі роки незалежності виховувало вище політичне керівництво держави, — з офіцерами-заробітчанами, паркетними генералами, голодними солдатами і цілковитим нерозумінням того, для чого вона, ця армія, існує…

Ігор ЛОСЄВ,

кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА.

(Джерело: http://www.radiosvoboda.org. «Copyright © 2014 RFE/RL, Inc.
Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»)