Сім етнографічних чудес України

Водночас регіональні відмінності стали болючою темою. До певної міри те, що ми переживаємо, — це боротьба нової культури гармонії в різноманітті з радянською монокультурою.

Через культивування одноманітності ми не так уже й багато знаємо про те, які ми. Що є особливого в подолянах, що найкраще виходить у культурі чернігівців-сіверян та як ми можемо діяти разом?

Тож складання списків див — це спосіб дізнатися трохи більше про себе.

Диво перше.
Україномовні сибірські німці

Любителі української етнології знають, що білоруси половини

Брестської області в першій половині ХХ століття ще говорили укра-їнською мовою. Та й зараз, якщо ви потрапите туди на сільське весілля, то почуєте питомий український суржик від старших людей. А коли справа дійде до пісень, то не буде чого нітитися — слова всіх пісень ви добре знатимете.

Хвиля творення націй, що розійшлася Центрально-Східною Європою в середині ХІХ століття, так і не дісталася Берестейщини. Й аж до моменту, коли Радянський Союз вирішив, що «бути поліщукам — білорусами», вони звалися просто — «тутешніми». Та й мову свою називали «простою». Те саме — і по іншу сторону Бугу: у прилеглих районах Польщі ті, кого називають білорусами, говорять мовою, яку ви не відрізнили б від української.

А от над самим Західним Бугом, трохи північніше Шацьких озер, ще в XVI чи XVII століттях оселилися лютерани з Німеччини, які рятувалися від релігійних переслідувань. Голендри, як їх тут назвали, заснували села Нейдорф та Нейбров. За два століття співіснування з тутешніми вони встигли перейти на місцеву «просту» — себто українську — мову, а мовою освіти стала для них польська.

ХХ століття було нещадним до українських національних меншин. У німців не було шансів залишитися в Україні: спочатку за домовленістю між СРСР та нацистською Німеччиною радянських німців заохочували переселятися на історичну батьківщину; потім, з початком Другої світової, совєти виселяли німців у Сибір. Під час німецької окупації фолксдойче також запрошували жити в старій Німеччині, а з наближенням лінії фронту їх просто евакуювали на захід.

У результаті в Україні залишилося тільки одне німецьке село — Павшине під Мукачевим.

Бузьких голендрів переселили до Німеччини, де вони асимілювалися. Але їхня культура була до певної міри врятована завдяки тому, що частина з них на початку ХХ століття, під час столипінських реформ, переселилася до Сибіру. Там вони живуть у трьох селах — Піхтинську, по-голендрівськи Замустече, Среднєпіхтинську та Дагнику.

Важко повірити, що існує така глушина: від облцентру до голендр-ських сіл громадським транспортом можна дістатися чи не за тиждень. Спочатку від Іркутська треба доїхати електричкою до райцентру Заларі. Потім автобусом треба їхати до тайгового села Хор-Тагна, а звідти кілька разів на тиждень ходить автобус до голендрівських сіл.

У жодному з них навіть немає крамниці. Однак нещодавно в Среднєпіхтинську відкрили музей голендрів. Чекають на туристів.

Диво друге.
Чадецькі гуралі Буковини

Вони живуть у гірських селах Буковини, куди переїхали зі Словаччини, але вважають себе поляками, а говорять — на своєму наріччі.

Гуралями поляки та словаки звуть різні етнічні групи своїх горян — на кшталт наших гуцулів та лемків. До Буковини гуралі переселилися на початку ХІХ століття з району міста Чадця, що на словацько-польсько-чеському помежжі. Вони жили в кількох селах Західної Буковини, займалися лісорубницвом та склодувством.

Польські шкільні вчителі та ксьонд-зи, які надсилалися до Буковини з Галичини, переконали гуральських переселенців у тому, що вони — поляки, а їхні родичі, що залишилися в Чадці, тим часом стали вважати себе словаками.

Більшість українських поляків, у тому числі й гуралів із Буковини, виселили до Польщі після Другої світової. Буковинських гуралів поселили в Ястров’ї на північному заході Польщі, але частині з них якимось дивом удалося залишитися.

Тепер у Чернівецькій області є одне гуральське село — Стара Красношора, й один хутір — Аршиця в Нижніх Петрівцях.

«Звичайні» ж польські села є ще у Львівській, Хмельницькій та Житомирській областях. Найбільше їх — у Мостиському районі Львівщини.

Олександр ДЕМЧЕНКО.
«УП.Життя».