На граніті. Не на колінах
Минулої неділі на Другому Християнському цвинтарі Одеси відбулася жалобна церемонія пам’яті жертв комуністичних репресій. Поминальне слово виголосили очільник обласної ради Микола Тиндюк та в.о. міського голови Олег Бриндак, а також керівник Товариства жертв комуністичного режиму Павло Отченашенко. Після спільної молитви за упокій душі кожного з невинно убієнних до символічного місця перепоховання було покладено квіти.
Панахида, відправлена священиками лише однієї конфесії — православної церкви Московського патріархату, відсутність державної символіки, червоні гвоздики… Квіти не винні… Та все ж використання символу радянщини на державні свята й у дні всенародної скорботи має в собі щось таки непевне та неприродне. Воно й зрозуміло, адже перезавантаження влади поки що не відбулося.
Наша пам’ять, звісно ж, не в квітах і не в красивих словах — хоча і в цьому також. Ті очільники влади, котрі так гарно говорять про безневинні жертви тоталітаризму, — чи знають вони про те, що в Одесі гибіє унікальний музей товариства «Постраждалі від політичних репресій»? Громадський, до речі, музей, хоча міг би й державним бути. Мінялася влада, впродовж 23 років не один раз чинних керівників змінювали інші, але нікому з одеських владоможців не потрібні були ці клопоти. Хоча ті з колись репресованих, що мучилися по концтаборах та «психушках» і котрі з Божої ласки ще топчуть ряст, а головним чином — нащадки розстріляних та винищених за весь час існування комуністичної імперії, багато разів зверталися до влади з проханням про допомогу. Бодай музеєві, і передусім — таки ж музеєві, коли вже не їм самим (хоча держава, котра назвала себе незалежною, мусила б це зробити одразу). Просили бодай якогось фінансування, бо ж кожен музей, як відомо, потребує утримання в належному стані своєї експозиції, поповнення її новими матеріалами, певної дослідницької роботи, потрібно записувати свідчення ще живих — про ті страшні часи, про те, як держава морила своїх громадян голодом, як винищувала їх за національною, релігійною, мовною ознаками та за підозрою в нелояльності… Вже не кажучи по те, який потенціал, які можливості для патріотичного виховання молоді містить у собі такий музей!
Просило Товариство у влади й іншого, трохи таки престижнішого, приміщення для свого музею… Запрошували чиновників на свої заходи. Представники влади — не перші особи! — зрідка приходили, щось обіцяли і… забували про ті обіцянки-цяцянки. Та й справді: ну скільки ще років проживуть ці хворі та немічні люди, ці недобитки совєтської влади, з котрої, і це всі ми знаємо, вилонилася більшість того чиновництва незалежної України?..
Ми заклинаємо у такі дні: це не повинно повторитись! Ми кажемо: у найкращих мріях своїх вони бачили свій народ вільним та щасливим, інші — наївно сподівалися змінити жорстоке обличчя влади… Вони не скоролися, не пішли на «співпрацю»… Не ставали на коліна… «Це була війна проти свого народу, — сказав у своєму слові колишній політв’язень Павло Отченашенко. — Вона продовжується і в наш час, але вже в інших формах. Маємо зробити все, щоби ніщо подібне вже не повторилося». І щоби за українську мову, символіку чи вишиванку ніхто не погрожував життю людини…
Вулиця Піонерська, 24, вхід з двору, круті сходи кудись униз, під будинок, до підвалу… Чи не в таких підземеллях колись допитували та катували незламних борців за майбутню незалежність України, як і наївних мрійників про якесь «удосконалення» системи?.. Саме тут розмістився музей Товариства. Діти розстріляних — так називають вони себе. Сюди кожен приніс якусь родинну реліквію. Усе це вкупі склало багатющу експозицію. Цей музей мав би бути
об’єктом показу в екскурсійних маршрутах Одесою. Щоб не лише архітектурні та ландшафтні красоти показувати, і не тільки про царський та совєтський періоди в історії Одеси виспівувати, а й трохи таки історичної правди вповідати, про те, що не такими вже й величними були ті часи… Але ж хтось без міри допитливий може спитати: а чого це такий музей — та у вогкому підвалі, в тісняві, мовби на глум, наче нікому він тут не потрібен?.. І ще немало незручних запитань можуть задати гості міста. Бо таки ж не потрібен цей музей поки що нікому — хоча насправді він потрібен тут всім… А передовсім — для виховання нового покоління українських патріотів.
Сором «культурній столиці». Сором — і це ще дуже м’яке слово! — тим «зодчим» дитячих майданчиків, щедрим обіцяльникам напередодні всіляких виборів у країні чи в місті.
От про що також спімнулося того дня під час того урочистого, з молоденькими вояками почесної варти, покладання традиційних квітів. То був ще й Міжнародний день музеїв, що віднедавна перетворився на своєрідну «ніч музеїв». У музеї, що на Піонерській, 24, ніч триває постійно. Та є надія, переміни вже недалеко.
Роман КРАКАЛІЯ.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
