Вибір із примусу чи вибір із принципу?

Хочу нагадати, що у виборах беруть участь не двоє кандидатів, а майже два десятки. Є технічні, є ті, що намагаються під вивіскою «кандидат у президенти» сховатися від кримінального переслідування, є ті, що силяться втримати своє ім’я на слуху або ж заробити додаткових електоральних балів. Деякі борються за владу, а деякі ведуть боротьбу з ідейних міркувань. Про останню категорію говорити зараз найцікавіше.

Коротко — про те, як «прохідні», тобто ті, хто нібито реально претендує на титул «Гарант Конституції», стали такими «прохідними». Соціологи та політологи, які зараз малюють їм захмарні рейтинги, ані в січні, ані в лютому навіть не розглядали їх у числі реальних претендентів на президентство. Ми ж на них не зважали тому, що вони не брали участі у боротьбі з режимом — один із них працював в уряді Азарова, друга — планувала підписувати «широку коаліцію» з ПР, а тепер тисне руки путінським убивцям у Донецьку. Чомусь зараз наше ставлення до цих двох змінили не реальні вчинки цих кандидатів, а вкрай підозрілі дані про їхні на диво високі рейтинги.

Згідно з дослідженнями, у суспільстві є великий запит на лідера з такими якостями, як патріотизм, рішучість, безкомпромісність, здатного провести люстрацію, декомунізацію, вигнати з нашої землі окупантів. Чи відповідають ці двоє полі-тиків вимогам часу? Ні. То що ж сталося з нашими переконаннями?

Націоналістичний Майдан вимагав націоналістичного лідера. Ним був Олег Тягнибок. Він єдиний із трьох лідерів опозиції, хто був присутній там цілодобово, і єдиний з трьох, хто постійно спілкувався з роз’ятреним, мов вулик, народом. Виборці, які на парламентських виборах проголосували за «Свободу», були дуже вимогливими. Хотіли бачити цю політичну силу в авангарді революції, а не лише парламентським «заградотрядом» опозиції. Так і сталося. На барикадах Революції Гідності саме «Свобода» під проводом Тягнибока виявилася найбільшою організованою силою. Тому, на жаль, зазнала й найтяжчих втрат — 19 загиблих і 123 поранених... Без сумніву, тисячі свідомих активістів мають підстави і моральне право висувати свого провідника на пост Президента України. Бо хто у скрутних обставинах проявив себе більш ефективним і відповідальним лідером, здатним гуртувати патріотів, а не олігархів, спроможним підняти з руїн окрадену країну?

Чи з’явився цей лідер лише зараз чи під час Майдану? Ні, він проявив себе у політиці безкомпромісною боротьбою та з появою українофобського режиму став у першій лаві боротьби. За ним стежили, погрожували його життю, а на сотні членів ВО «Свобода» було заведено карні справи. Більше трьох тисяч «свободівців» працюють в органах місцевого самоврядування, і з 2008 року серед них не з’явилося жодної «тушки» (на жаль, цим не можуть похвалитись інші проукраїнські сили). Вони не давали просувати «оптимізацію» Януковича — перешкоджали закриттю шкіл і лікарень, ухвалювали місцеві бюджети в інтересах громади, а не бездонної кишені «сім’ї».

Зрештою, президентська програма Тягнибока — це незмінна (ще один прецедент у вітчизняній політиці!) ідеологічна платформа ВО «Свобода» — «Програма захисту українців». Її писали не партфункціонери і не наймані піар-технологи. Цю програму творили впродовж сотень і сотень зустрічей Олега Тягнибока з людьми по всій Україні, починаючи з липня 2004 року. Десятки тисяч українців взяли участь у її створенні, вносили поправки та доповнення. Жодна програма не зазнавала такого широкого обговорення, що на ділі означає юридичне оформлення прагнень і болю українців. Не дивно, що головні ідеї програми — європейський україноцентризм, люстрація, декомунізація, повалення олігархічної системи, пряме народовладдя, національна гідність — це ті ж вимоги Майдану. З початком прямої агресії Москви (про яку постійно попереджав Тягнибок!) вмить стало очевидним, що саме ті кроки у зовнішній політиці, обороні, питаннях енергетичної незалежності, інформаційній безпеці, проблемі автономії Криму, на яких роками наполягали «Свобода» та її лідер, є єдино можливими рецептами порятунку України. Хто ще з політиків, які від виборів до виборів міняють гасла і програми, проявив таку ідейну послідовність і стратегічне державницьке мислення?

Дивімося правді у вічі: неможливо закликати почути твій голос, не висловлюючи при цьому своєї думки. Отже, якщо ми прагнемо провести докорінні зміни у владі, якщо хочемо, щоби президент був безкомпромісним до ворога, рішучим у боротьбі за соборність держави (а не за приватні інтереси), ухвалював рішення, виходячи з національних інтересів, а не з інтересів певних олігархів — необхідно сказати своє слово на найближчих президентських виборах. Тільки тоді, хто би не виграв ці вибори, він змушений буде зважати на нашу думку. І що більше буде таких свідомих голосів — то більше зважатиме.

І навпаки: якщо ми, всупереч власним принципам, погодимося віддати свої голоси за того, кому рейтинги малюють, чиї «біґморди» на кожному розі, знову за «менше зло» і т. п. — не слід потім нарікати, що нашу думку не враховують. Її просто не почули. Бо ж ми її навіть не висловили!..

Тому принциповість має бути в усьому. І в голосуванні також. Тож голосуймо згідно зі своїми переконаннями і переконуймо інших. Бо таких свідомих голосів потрібно якомога більше. Тільки тоді можемо сподіватися — майбутній президент, хто б ним не став, не посміє зневажити наш гідний вибір. Бо пам’ятатиме, чому і за що піднялася нація на Революцію гідності.

Натомість можемо бути певні: коли главою держави врешті стане Тягнибок — від принципів, які обстоює роками, він не відступить. І лише тоді близькі нам ідеї можуть здійснитися сповна. Обираючи Олега Тягнибока, ми в будь-якому разі надійно інвестуємо свій голос у майбутнє.

Андрій КРИЩЕНКО,
аналітик.