Завдяки мові минуле переноситься в майбутнє

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко), захищаючи рідну мову, писав про її прадавнє коріння, про її досконалість й обов’язки перед нею. 1879 року в Одесі польський учений-мовознавець Михайло Красуський видав книгу «Древность малороссийского языка», в якій зазначав: «Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов переконання, що українська мова не тільки старша від усіх слов’янських мов, не виключаючи так званої старослов’янської, але й санскритської, грецької, латинської та інших арійських. А проте українська мова не має досі навіть порядного словника! Ця обставина й завадила нашим і закордонним філологам відкрити справжнє джерело давніх мов». Прадавність ук-раїнської мови доводив у своїх працях про колядки й щедрівки і видатний філолог Олександр Потебня. Цього питання торкалася і Леся Українка у дослідженні «Стародавня історія східних народів». Учені Англії, Франції, США, Канади, Австралії, Литви, Чехії говорять про спорідненість і спільність української мови і санскриту, українців і далеких індо-аріїв. Директор Інституту охорони національних пам’яток Індії, доктор наук Арвінд Алок зробив такий висновок: «Пам’ятки в музеях і на землях Полтавщини переконують: арії виникли тут, в Україні!». Санскрит існував до того, як став індійським! Наше Минуле не минуло, воно живе й у сьогоденні, у нас, у нашій свідомості та підсвідомості, у нашій моралі, звичаях, традиціях, нашій душі, духові, в нашій мові — в духовній і матеріальній культурі. Завдяки мові наше Минуле переноситься в майбутнє.

Два десятиліття тому в одному з інтерв’ю професор ОНУ ім. І. І. Мечникова Григорій В’язовський зазначав: «Що вам сказати про Мову. Ситуація дуже складна. Уявімо собі, що в Москві в російському уряді — а там багато чиновників з України, мабуть, половина, починаючи з нашого Галушки, — раптом заговорили українською мовою. Що було б? Уявити такої ситуації ми з вами навіть не можемо. Чиновники і в облраді, і в президентській обласній адміністрації, і в міській раді (йшлося про Одесу. — Прим. авт.) — всюди мають обов’язково володіти, а тим більше в Одесі, принаймні двома мовами, але українською обов’язково, не виявляти до неї негативного ставлення. Не треба боятися української мови, не треба її ненавидіти, але ця тенденція є. Ясна річ, що це викликає відповідну реакцію… Є колишня постанова, але і в парламенті нашому почали розмовляти українською мовою — ну й що, ніякої гострої проблеми немає. А от в Одесі та ще на сході України ця справа пробуксовує. Процес надзвичайно складний, і конфліктна ситуація неминуча. Але кваліфікувати цю ситуацію як непримиримо антагоністичну, як таку, що не можна розв’язати, це значить бути поганим політиком».

За всіма канонами й по праву «Шевченко — основоположник і найвидатніший творець нової української писемної мови». Цей вибуховий літературно-мовний прорив «був творчим синтезом української літературної мови з живою народною мовою (і його) здійснив Тарас Григорович Шевченко» за всього-на-всього 17 років активного творчого поступу.

Вищою силою саме Шевченкові було призначено реалізувати нагальну й болючу потребу в єдиній загальнонаціональній літературній мові на народній основі, мові, яка була б дійовим засобом порятунку українського народу, засобом його культурного розвою саме тоді, коли заборонними актами йому завдавалося найбільших лінгвоцидних травм.

Поет з великим пієтетом ставився до рідної мови як до глаголу свого народу, його історії, правди, істини. Знаємо, що Шевченко прекрасно знав українські літописи, народні пісні, думи, легенди тощо. У своїй творчості він широко використав життєздатні традиції з історії української мови, відзначаючи її красу й силу, її здатність до витривалості й розвитку за нових умов, до природного засвоєння нею нових поняттєвих категорій, що постають у всіх сферах соціального, науково-культурного й духовного життя народу.

Іван Франко писав про «Кобзар» 1840 року: «Ця маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Сучасний дослідник професор Юрій Барабаш з цього приводу відзначає: «Шевченківське поетичне слово в усіх жанрових модифікаціях (дума, пісня, посланіє, подражаніє) й образно-алегоричних утіленнях (правда, діти, серце, нива… мова…) — це самодостатня мистецька вартість, кульмінаційний пункт і кінцевий результат художнього творення».

Молодий Шевченко, свідомо виконуючи свою програмову мовну місію, дає вчасно нищівну відсіч всіляким титулованим хулителям і нападникам, які із шо-віністичних позицій заперечували будь-яке право на існування української мови й нізащо не визнавали права на творчість українських письменників, мовляв, даремно ці автори витрачають сили, «пишучи по-малоросійському», адже «немає малоросійської мови, а є обласна малоросійська говірка». У своєму «літературному маніфесті», зокрема у поемі «Гайдамаки», Шевченко рішуче відкидав «раду лукаву» і послідовно плекав материнську мову, що було доленосним явищем для України. Тоді він мав за приклад Роберта Бернса, який писав рідною шотланд-ською.

Тарас Шевченко заклав в українській літературній мові науковий і публіцистичний стилі. Він успішно розробляв по-літичну, наукову і публіцистичну лексику, вводив синтаксичні конструкції вислову політичної думки. Поет вніс в українську мову бойову суспільно-політичну термінологію і фразеологію. Високе мистецтво слова Тараса Шевченка, його виняткову роль у піднесенні престижу україн-ської літературної мови в колі літературних мов світу відзначали зарубіжні дослідники Е.-А. Дюран, Л.-П.-М. Леже, К.-Е. Францоз, А. Єнсен, Г. Грабович, З. Неєдлий, Т. Лер-Сплавінський, В. Оркан та інші.

Мова Шевченка мала вирішальне значення для всієї подальшої історії україн-ської літературної мови, для вдосконалення її нормативного словника, граматичного упорядкування, вироблення правопису тощо. Надалі видатні майстри українського красного письменства в своїй мовній майстерності, в розумінні народності мови спиралися на новаторські принципи, які виробив Шевченко, творчо розвивали їх.

Літературно-художня мова Великого Кобзаря стала «…новим етапом в розвиткові української літератури, новим кроком вперед по шляху піднесення суспільної свідомості й подальшої боротьби за свободу і щастя трудящих. Життя і діяльність Т.  Г. Шевченка настільки міцно були поєднані з життям покріпаченого селянства і його боротьбою проти гніту…, що поет з повним правом писав: «Історія мого життя становить частину історії моєї Батьківщини» («Тарас Григорович Шевченко. Біографія». За ред. Г. В’язовського. — К.: КДУ. 1963).

Починаючи відтоді, коли у Миколаєві в 1916 році була видана найперша в шевченкознавстві робота з дослідження лексики творів Кобзаря — «Словничок Шевченкової мови», автор якої — Нестор Малеча, і по сьогодні в українському мовознавстві створено науковий масив монографічних досліджень про мову й стиль Шевченка, про його чільне місце в історії української літературної мови. Видано солідний «Словник мови Шевченка» в двох томах, який укладений в Інституті мовознавства імені О. О. Потебні (Київ, 1964). А мові творів поета присвячено багато спеціальних статей та наукових збірників. Домінуюче місце характеристиці мови Шевченка відводиться в академічних курсах і підручниках з історії української літературної мови для вишів.

Мова Шевченка — це одна з найважливіших частин самої основи складу сучасної української літературної мови, що далі творчо розвивається, удосконалюється як мова української суверенної нації, наголошується у «Шевченківському словнику».

Мова Тараса Шевченка в часи неймовірної задухи була оздоровчим озоном для всієї української нації і стала рятівним киснем для всього нашого народу, мовою якого є і буде мова генія.

Дмитро ШУПТА,
письменник,
заслужений працівник культури України.