Праведна дикість

Каламутні хвилі Дніпро-Бузького лиману похитують наше суденце, а стрімкий вітер пронизує до кісток. Саме тут, коло невеличкого Очакова, що в Миколаївській області, величезний лиман з’єднується з Чорним морем. Повз містечко водами лиману й далі морем проходять величезні судна, що прямують з Миколаєва та Херсона до Одеси. На щастя, наш «Гермес» не зустрівся з цими гігантами.

На борту нас небагато — до десятка. Двійко молодих і, певно, закоханих містян з величезними валізами — вони, очевидно, планують довгий відпочинок. Чолов’яга в сонцезахисних окулярах та з барсеткою, що діловито розмовляє по телефону. Мабуть, їздив на Велику Землю у справах. Повна жіночка з фарбованим у чорне волоссям. Вона тримає на руках міцненького світловолосого малюка. Малий дивиться за борт з цікавістю, але й з повагом. Очевидно, це вже далеко не перша його мандрівка на «Гермесі». Виявляється, що мама з хлопчиком їхали до міста, щоб відвідати стоматолога, але безрезультатно — того на місці не виявилося.

Квиток на катер в один кінець коштує 30 гривень, плисти треба близько сорока хвилин. Мандрівка міським транспортом для багатьох жителів мегаполісів займає більше часу. На борту «Гермеса» розумієш, що підвищення цін на проїзд у маршрутках до трьох гривень — не така вже й трагедія. Мешканці невеличких поселень на півострові платять вдесятеро більше, щоб дістатися до благ цивілізації.

Врешті-решт ми наближаємося до берега, де на катер вже чекають місцеві з різномастими сумками та клумаками. Хиткою драбинкою вибираємося на сушу, а «Гермес» завантажується охочими потрапити на материк і зникає в далині. Зв’язок з Великою Землею втрачено. Катер приходить сюди тричі на день за відсутності шторму. За поганої погоди на можливість повернутися до Очакова можна чекати й кілька днів.

На березі нас зустрічає Провідник. Старенький, але засмаглий і життєрадісний дід веде нас присілком під дивною назвою Римби. Кілька хат і магазин — це, власне, і все. На картах такого топоніма не знайти (є лише село Покровське, за декілька кілометрів звідси), але назва живе на устах у місцевих.

— Багато вас тут зимою лишається?

— Десь до ста чоловік, — каже дідусь.

За рекомендацією старого ми поселяємося у місцевої господині, яка здає кілька кімнат у двоповерховому будинку край села. Кімната коштує 60 гривень з особи. У широкому порослому травою дворі бігає рудий кіт, а за символічним парканом уже починається ліс. Ідеальне місце для затурканого глобалізацією містянина. Благословивши нас на гарний відпочинок, Провідник зникає на власному обійсті, що складається з кількох халуп.

Загублені в пісках

Ми — в одній з найвужчих частин Кінбурнського півострова, ближче до його кінця на заході. Цей клаптик суші довжиною до 40 кілометрів тягнеться в межах Херсонської та Миколаївської областей, ширина його — 8—10 кілометрів. На заході півострів завершується вузькою Кінбурнською косою. Поблизу Римбів ширина півострова становить всього півтора кілометра, але побачене тут вражає.

Піщані польові дороги петляють поміж соковитого різнотрав’я. Проїхати тут можуть лише позашляховики. Їх колеса залишають на піску чудернацькі орнаменти. Шляхи звиваються, чарують і зваблюють вигадливими рельєфами, відбитками, формами. Мов кобра, загіпнотизована музикою факіра, ми так само звиваємося услід за цими дорогами. Усе далі й далі…

Міське вухо дивується від несподіваної тиші, лише ніжне шелестіння трави заколисує й лоскоче слух. Ландшафти в межах одного квадратного кілометра можуть змінюватися до непізнаваності. Звернеш трохи на схід — почнуться соснові ліси, що займають велику площу півострова. Якщо повернути в інший бік, можна потрапити до справжнісінької африканської савани. Береги невеличких солоних озер вкриті дивними червонуватими чагарниками. Поодиноке розлоге дерево при дорозі здалека можна сплутати з баобабом.

Але головною метою залишається море. Воно з’являється якось несподівано, так, ніби ми його застали зненацька. На березі видніється кілька дерев’яних халуп із залишеними поруч джипами. Здається, там розмістилися рибалки або й прості мандрівники. Поруч вбитий поржавілий стовп з оголошенням про обіди та пасажирські перевезення. Оце, власне, і все. Ніякої тобі шаурми і нічних клубів.

Про існування людей у цій дикій місцині нагадують ще кілька техногенних пам’яток: довжелезний закинутий причал, іржавий, із таким привабливим нагадуванням про заборонений вхід. Та й дивна конструкція, схожа на башту. Ці речі лише роблять місцевість більш таємничою.

Минаючи цих залізних чудовиськ, ми рухаємося узбережжям на південний схід. У затінку під соснами розкладено кілька наметів, усього навколо можна нарахувати з десяток осіб. Любителям поштовхатися та поковзатися на спітнілих тілах співгромадян, шукаючи місце під сонцем на комунальному пляжі, тут буде нудно. А далі… нікого!

Можна йти цим берегом багато кілометрів і не зустріти жодної живої душі. Відстані сприймаються інакше: іноді видається, що безлюдним піскам не буде кінця, а подекуди кілометри тануть непомітно. Здається, навіть ті, хто любить годинами лежати на піску і засмагати, не зможуть утриматись від захоплюючого руху. Посидіти з півгодини, скупатися у прозорих прохолодних водах, а потім іти й іти, не зупиняючись. Напевно, саме такий рух робить людину вільною.

Берегова лінія рівна, немов проведена під лінійку гіпотенуза гігантського трикутника. Ноги ковзають білосніжними пісками цієї гіпотенузи все нижче і нижче, далі і далі. Тут хочеться загубитися і ніколи не повертатися назад.

Краєвиди вздовж берега стрімко змінюються, змушуючи продовжувати рух. Спочатку з піску виростають розлогі сосни, наповнюючи повітря терпким хвойним духом. Кажуть, подібні краєвиди можна зустріти у країнах Балтії. Далі високі дерева поступаються низьким чагарникам, дивним зеленкуватим кущам з жорстким листям, що ростуть просто на піску. Над узбережжям виростають вкриті травою піщані пагорби, між якими без перешкод ганяє вітер.

Але справжнім господарем тут почувається дике птаство. Над морем постійно пролітають цілі хмари чапель і качок, а здалеку можна побачити, як берег густо обсідають чайки. При наближенні людини вони починають злітати у повітря у чітко визначеному порядку, мовби відпрацьовували подібні маневри роками. Після птахів залишається сильний і густий запах сирої риби. П’янкий риб’ячий дух заповнює тебе зсередини, від нього не сховатися. Напевно, птаство це усвідомлює.

Про вовків та бездоріжжя

Місцеві люблять байки. Одна знайома, що виросла на півострові, розповідала про пунктуальність місцевих комарів. Їх, мовляв, не видно протягом усього дня, але рівно о 19.00 комарі вилітають на полювання. Кривава вакханалія триває десь із годину, а потім комахи зникають так само раптово, як і з’явилися. Уже вночі можна хоч голяка ходити — ніхто не вкусить. Але в тривожну годину досвідчені люди надворі не з’являються або замотуються в одяг з голови до п’ят.

Після боязкого очікування Тієї Самої Години ми переконалися, що то була лише красива розповідь. Та й наприкінці літа комарі вже не надто активні.

«Нам розповідали про вовків, то ми йшли повз ліс і боялися-боялися-боялися», — згадує одеситка, яка з чоловіком відвідувала Кінбурнську косу. Розповіді про вовків тут одні з найулюбленіших. Кажуть, у тутешніх лісах повно сіроманців, а взимку вони підходять усе ближче до людських осель. Повідомлення про вовків, які взимку хазяйнують на півострові, з’являлися навіть у центральних новинах. Усе це не додає впевненості при прогулянках лісом, але зустрітися з сіроманцем нам, на щастя, не довелося.

Натомість підтвердилися розмови про нахабність тутешніх перевізників. Після восьмикілометрової прогулянки ми опинилися в селі Покровка. Школа, церква, лікарня — справжнісінький мегаполіс! З дорогами гірше — суцільний пісок. Коло іржавої «наливайки» зібралася купка засмаглих чоловіків. Вони задоволено попивали пиво біля припаркованих поруч позашляховиків. «До Римбів доїдемо?» — сил на ще одну пішу прогулянку зовсім нема. «О, це ж далеко!» — місцеві бадьорішають і починають навперебій хапатися за голови. На слова, що ми прийшли звідти берегом, вибухають реготом і кажуть, що це взагалі неможливо. «То треба спортсменом бути», — кидає головний. Врешті-решт за 10 кілометрів поїздки через ліс з нас захотіли 300 гривень. Довелося бувалим аборигенам і далі пити пиво. А ми скористалися автостопом, який працює навіть у такій глушині.

Та бездоріжжя не засмучує. Навпаки, ці піщані дороги, що петляють між пралісами та задумливими пагорбами, є одним із найбільших скарбів півострова. Без сумніву, асфальтовані шляхи зроблять з Кінбурн-ського півострова ще одну Затоку — зі штовханиною на пляжах, цілодобовими дискотеками та іншими радощами масового відпочинку. Кінбурн обороняється своєю дикістю, і цим він прекрасний.

…Охочих пливти на Велику землю зібралося багатенько. Купка туристів з новітнім обладнанням, аборигени з різноманітним крамом — усі завантажуються на борт «Гермеса». Є серед подорожніх навіть чорно-білий кіт на ймення Елвіс, який разом з господарями відвідував історичну батьківщину, а тепер прямує до Миколаєва.

Усі ми ще не підозрюємо, що за півроку в нас буде на один — найбільший — півострів менше. Але Кінбурн — наш, дикий і неприборканий.

Марія ГЕНИК.
Одеса — Кінбурнський півострів — Одеса.