Над Дніпром на кручі

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Народна шана поета не знала меж. Ось лише один, але промовистий факт. У 1883 році в маленькій хатинці на Чернечій, що вже стала називатися Тарасовою, горі оселився Іван Ядловський. Він добровільно почав доглядати за могилою Шевченка. Півстоліття старався чоловік на совість. Пропагував творчість поета серед людей аж до самої смерті. У затишному куточку Тарасової гори можна бачити останній його притулок з написом вдячних нащадків: «Тут похований Іван Ядловський, який доглядав могилу Т. Г. Шевченка з 1883 по 1933 рік».

У 1923-му на могилі Великого Кобзаря було встановлено тимчасовий пам’ятник. За проектом скульптора К. М. Терещенка його виготовили робітники Городищенського цукрового заводу. Медальйони нижньої частини розповідають людям про життя Т. Г. Шевченка. Верхня частина має погруддя поета, зображеного в зимовому кожусі і смушевій шапці. Таким зафіксував його на своєму знімку, який ви тут бачите, фотограф А. І. Деньєр в 1858 році. А 20 серпня 1925-го уряд України оголосив територію навколо могили народному велетню державним заповідником. Йшли роки. На честь 125-ліття від дня народження Кобзаря могилу прикрасила на величезному гранітному постаменті бронзова фігура Т. Г. Шевченка роботи скульптора М. Г. Манізера, відкрито літературно-меморіальний музей.

У період тимчасової окупації фашисти опоганили могилу, пограбували цінні експонати, пошкодили монумент, знищили майно, спалили бібліотеку. Територію заповідника перетворили на концентраційний табір, де мучилися захоплені в полон важкопоранені радянські бійці.

21 травня 1961 року на Тарасовій горі відбувся траурний мітинг, приурочений до століття перепоховання тут великого поета. До могили Кобзаря було покладено тисячі вінків.

А 150-річчя від дня народження великого генія українського народу вилилось у велике свято. Від потужних «Заповіту» і «Реве та стогне Дніпр широкий...» дрижало скло у будинках жителів Канева, хиталися віти дерев — пісні виконував об’єднаний хор складом дві з половиною тисячі осіб. Разом з жителями нашої країни у цих урочистостях взяли участь представники 43 держав світу. За широку пропаганду творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка Канів-ський музей-заповідник Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 вересня 1975-го було нагороджено орденом Дружби народів.

Велика шана народна Великому Кобзареві. Його іменем названі міста і села, вузлова станція, яка з’єднує своїми сталевими нитками північ, південь, захід і схід нашої України. Нема такого райцентру, де б не було вулиці імені Шевченка, а у великих містах — парку культури і відпочинку чи театру. Йому споруджено тисячі пам’ятників. І в Україні, і за кордоном.

Й ось початок 90-х минулого століття. Ледве домовився з керівником колгоспу імені Щорса Ніколенком та директором Маловисківського спиртового комбінату Альбою, щоб повезти школярів до Канева. Перший пообіцяв переказати підприємству гроші, другий — виділити комфортний автобус.

Згодом завітав до директора заводу повідомити день і час виїзду. Помітив на стіні за кріслом господаря якийсь плакат, на якому зображено дівчисько східної зовнішності в розкішному халаті.

— Чи не президент, бува, нашої незалежної, самостійної та ще й соборної України? — запитав у нього.

Той відразу ж знайшовся:

— А що?! Де я тобі знайду портрет Шевченка чи Лесі Українки? У наших магазинах в продажу нема…

Щоправда, того ж дня на місці заокеанської красуні з’явився у рамі під склом великий любовно вишитий портрет Тараса Григоровича Шевченка. Його подарували молодому директору наші учні.

Володимир ЩЕРБАК.
Кіровоградська область,
м. Мала Виска.