Переглядів: 994

Україна – Крим – Росія

Тисячоліттями різні народи приходили на територію Криму і будували, будували, будували. У давні часи Крим став перлиною античної цивілізації.

Мені було вже 56 років, коли я вперше відвідав Крим як пацієнт одного з санаторіїв. Я почувався зле. Вранішня зарядка, басейн, настільний теніс до обіду. Рюкзак на плечі і пішки світ за очі — після обіду. Пішохідні прогулянки поступово досягли 15 кілометрів на день. Пішки обійшовши Велику Ялту, почав використовувати маршрутний транспорт для поїздок за сотні кілометрів від санаторію. Таким було моє лікування. Додому повернувся фізично зміцнілою і позитивно налаштованою людиною. Розпочався новий етап мого життя з кращим розу-мінням його цінності і призначення.

Подорожуючи Кримом звернув увагу на вбогість його культурних пам’яток старовини, хоча серед інших земель України саме Крим мав би найбільше пишатися своїм минулим. Старовинні грецькі міста-колонії, що з’явилися тут задовго до початку нової ери, славне Боспорське царство, могутнє Кримське ханство. Де те, що мало б від них залишитися? Від Херсонесу — найбільшого з багатьох грецьких міст-колоній, де київський князь Володимир, що хрестив Русь, сам прийняв хрещення від грецьких церковних ієрархів, залишилися лише розкопані в останні десятиліття фундаменти будівель, хоча й вони справляли сильне враження. У колишній столиці Кримського ханства — Бахчисараї — про минулі часи нагадує лише ханський палац. І жодної іншої споруди давніх часів. За свідченням мого студента, що родом з Керчі, у столиці Боспорського царства — Керчі — про славне минуле не нагадує ніщо. Правда, є там гора, що зветься горою Митридата — іменем найславет-нішого з царів Боспорського царства, всіяна дрібними уламками кераміки і будівельного каміння.

Часи класичної Російської імперії краще відобразилися у пам’ятках архітектури. Втім, архітектурних шедеврів серед них нема, але до певної міри вони компенсують враження від убогих забудов радянських часів.

Відповідь на питання, куди ділися пам’ятки стародавнього Криму, я знайшов у біблії сучасного українця. Це — Юрій Липа: «Всеукраїнська трилогія. — Том 1. — Призначення України»: «Ось москаль приходить до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами». І далі він наводить спогади очевидця — професора Кембриджського університету Е.Д. Клерка:

«Руїни Херсонеса ще були тривалі, і скрізь були навіть двері. Як лише при-йшов москаль, все зразу було зруйновано. Ці варвари зайнялись своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише дотягнулись і що свідчило б до висвітлення старовинної історії країни.

Ось приходять до Бахчисарая, де були не лише арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі. Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було поділене на багато частин: грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не залишивши каменя на камені.

У Керчі, місті Митридата Великого, Карфагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росі-яни повелися найжорстокіше. Там, зу-стрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе. В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків.

Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зоставили б і корінця, який би показував, де було це місто. Порівняно з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними».

Далі — знову Юрій Липа. Росіяни мусили це робити. Адже століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів, веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам’ятках віру в себе, в свою власну велич і, передусім, у свою індивідуальність, у красу власного органічного життя. І це було небезпечно для Російської імперії, для її механістичності.

А що залишилося від Хаджибея? А що залишилося від Ізмаїла? Скрізь — те саме. Білгород-Дністровська фортеця вціліла лише через те, що занадто пізно потрапила до складу Російської імперії. А де могили наших гетьманів? І чому старовинні фортеці і храми вціліли лише на землях Західної України, що входили до складу Австрійської імперії або Польської держави? Російська імперія воліла починати відлік часу на завойованих землях від того моменту, коли туди вперше ступав чобіт російського солдата. Такою була ця унікальна і вкрай небезпечна імперія.

Питання про вік Одеси у науковій площині давно вирішене і не викликає наукових дискусій. Це приблизно шістсот років. А чому ж Одеса і досі святкує трохи більше ніж двісті років від свого народження? Тобто не історичну дату свого народження, а політичну, залишену нам у спадок новітньою Російською імперією — Радянським Союзом. Те саме у Севастополі, вік якого слід рахувати від віку Херсонеса. Те саме по всій Східній Україні.

А що сталося з населенням Криму? Тисячоліттями Крим вбирав у себе різні етнічні групи, як губка воду, нікого не випускаючи за свої межі. Таври, греки, скіфи, сармати, русини, татари — це далеко не повний перелік найголовніших народів, що прийшли і залишились тут назавжди, ставши кримськотатарським народом. Переселення людей тисячоліт-тями йшло лише в бік Криму. Надто приваблива і благодатна була кримська земля. Аж ось уперше в історії Криму напрямок міграції населення різко змінився. Причиною цих змін стали дві російсько-турецькі війни у 1768—1774 та 1787—1779 роках. У ході першої з цих воєн росіяни повністю заволоділи Кримом. Із самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України на боці Росії. Підсумком російсько-турецької війни 1768—1774 років було підписання Кючук-Кайнарджійського договору 1774-го, за яким Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Ця війна завершилась поразкою не тільки для турецько-татарської коаліції, але й для української сторони. Після повернення запорожців з війни Запорозька Січ була оточена російськими військами (на чолі з генералом П. Текелієм, що теж поверталися з турецького фронту) та зруйнована. Скидалося на те, що стосовно Криму у росіян був певний план і незалежне українське козацтво заважало реалізації цього плану. Підтвердженням такого припущення є і той факт, що в ході війни, точніше у 1780 році, у Криму були звільнені 120 тисяч українських невільників, але звільнення супроводжувалося їх примусовою депортацією з території Криму на територію материкової України.

У 1783 році Росія, порушуючи тільки що підписаний договір з Туреччиною, приєднала Крим до себе. Важко точно визначити чисельність населення Криму тих часів. Різні автори наводять різні числа. В книжці Миколи Галичанця «Наш український Крим» наводяться такі дані. У цей час на території Кримського ханства мешкали 1 мільйон 235 тисяч українців, 650 тисяч татар і 36 тисяч представників інших національностей. У тому числі на самому півострові проживали 900 тисяч українців і 110 тисяч татар. Зауважимо, що чисельність кримського населення відновилася у зазначених числах лише на кінець двадцятого сторіччя. Депортація українців почалася у 1784 році. Саме вони були першим депортованим з території Криму народом. Російські військові загони прочісували територію півострова, вимагаючи від мешканців українських сіл залишати півострів. Великі валки українців — село за селом — хто на конях, хто на волах, хто на коровах, а хто і тягнучи за собою візки з майном, — посунули до Перекопу у су-проводі російських солдатів.

Цікаво, що разом з українцями з території Криму почалася депортація й іншого населення Криму: греків, вірмен, арабів, караїмів тощо. Це були переважно ремісники, торговці та купці.

Більше трьохсот років татари гнали полонених українців на територію півострова. Попри всі поневіряння українців, Крим став для більшості полонених новою батьківщиною. Тепер уже росіяни силоміць зганяли українців із землі, що стала для них рідною. Протягом 1784—1785 років було депортоване майже все сільське українське населення Криму. Степи, передгір’я, долини гір перетворилися в незаселені пустки, заростали бур’яном необроблені ниви, запустіли сади і виноградники. У 1786—1788 роках депортували решту українців з міст, містечок, портів.

У 1785-у, слідом за сільським українським населенням, почалася депортація кримських татар. Татар депортували не тільки за межі Криму, а і за межі України. Їх мазанки просто спалювали. У 1786 році росіяни взялися за депортацію татар з-поза меж півострова. Це Буджацький, Єдисанський, Джамбойський, Едичкульський улуси. Депортація татар закінчилася практично за рік.

Замість депортованого корінного населення Криму його почали заселяти етнічними росіянами. На кінець вісімнадцятого сторіччя новітнє населення Криму вже становило понад 100 тисяч включно з солдатами і чиновниками.

Початок дев’ятнадцятого сторіччя Крим зустрів економічним занепадом. Рівень життя населення був нижчим рівня бідності. Скрізь були руїни міст і сіл та цілковите запустіння.

У таких же пропорціях міграційні процеси відбувалися і на Північному Кавказі за результатами перемоги Росії у Кавказькій війні. Російська імперія завжди прагнула захопити землю, не вміючи і не бажаючи її обробляти. Місцеві мешканці їй були при цьому не потрібні. До речі, так було і у часи новітньої Російської імперії — Радянського Союзу. Мільйони українців знищувалися на батьківщині або виселялися у віддалені регіони СРСР, а на їх місце потужним потоком переселявся імперський народ. Захоплення нових територій Російською імперією для населення цих територій завжди була руїна — цивілізаційна й етнічна.

Навіть на кінець дев’ятнадцятого сторіччя населення Криму не наблизилося до своєї чисельності за часів Кримського ханства. За першим всеросійським переписом, у 1897-у на півострові мешкало лише 268 тисяч осіб. З них — 130 тисяч офіційних переселенців, насамперед етнічних росіян. Решта — залишки корінного населення Криму, яке всіма правдами й неправдами повернулося на свою землю. Це були передусім українці. Відсотковий склад населення був таким: 85% росіян, до яких зарахували всіх українців, 6% німців, 4% євреїв, 3% греків, 1,5% вірмен та 0,5% татар.

Нарешті, у 1918 році, постала Українська держава. Найефектніше вона ви-глядала за часів гетьмана Скоропадського, підтриманого всією міццю Німецької імперії. Тоді Крим був у складі Української держави. Щоправда, тривало це менше року. Такою була доля України гетьмана Скоропадського, тісно пов’язана з долею Німеччини.

Після періоду гетьманату надалі ніхто вже не згадував про Крим і Кубань як частини української території. Але влада новітньої Російської імперії пам’ятала про таку можливість і зробила все можливе, щоби черговий раз перетворити Крим на пустелю і почати його нове заселення імперським народом.

Україну і Крим залила хвиля кривавого більшовицького терору. Особливого розмаху він набув від моменту, коли 14 листопада 1920 року останній пароплав з військовиками Врангелівської армії залишив Крим. Крим остаточно став червоним. Багато хто з військових і службовців, які повірили оголошеній радянською владою амністії, залишився у Криму. 17 листопада 1920-го Кримревкомом був виданий наказ про обов’язкову реєстрацію в триденний термін іноземців, осіб, що прибули у Крим за період відсутності там радянської влади, офіцерів, чиновників і солдатів армії Врангеля. Далі були забуті всі обіцянки про амністію. Роз-стрілювали і тих, хто не пройшов реєстрацію, і тих, хто пройшов. У результаті розстріляли кілька десятків тисяч осіб (різні дослідники називають від 50 до 120 тисяч, а останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч). Фактично розпочалося полювання на представників інтелігенції, незалежно від роду їхньої діяльності. За свідченням Максиміліана Волошина — відомого російського поета, з кожних трьох інтелігентів вцілів лише один.

Як і Голодомор 1930-х, голод 1921—1923 років був наслідком людиноненависницької політики радянського керівництва. Літо 1921 року для Криму видалося посушливим, але посуха в окремо взятому регіоні будь-якої країни ніколи не є приводом для голоду в цьому регіоні. Для того й існує держава, щоб у критичний момент допомагати одним регіонам за рахунок інших. У Криму все склалося не так. Однією з головних причин майбутньої катастрофи був режим надзвичайного стану, встановлений у Криму відразу ж після приходу більшовиків восени 1920-го, внаслідок чого населенню не дозволяли залишати місця постійного проживання, що прирікало його на неминучу загибель.

Тільки 16 лютого 1922 року, коли від голоду вже померли десятки тисяч, на засіданні президії ВЦВК Кримську РСР визнали ра-йоном, охопленим голодом. Але навіть після цього Наркомат продовольства РРФСР встановив для кримського села продподаток на 1,2 мільйона тонн зерна, тобто здати було потрібно все вирощене збіжжя. Причому селянам забороняли навіть засівати поля, оскільки посівне зерно також підлягало вилученню.

Інформаційні зведення тих років рясні-ли повідомленнями про самогубства на ґрунті голоду і масове людоїдство. Дитяче засолене м’ясо знаходили всюди. У Карасубазарі міліція виявила склад, на якому було знайдено 17 засолених трупів, переважно дітей. 18 лютого 1922 року «Правда» писала: «...  в Криму: повністю з’їдено всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. На шосейних дорогах Севастополь — Сімферополь — Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи... та залишені матерями діти». «У різних частинах міста Севастополя, — повідомлялося в добовому зведенні НК від 18 лютого 1922-го, — лежать трупи, яких не прибирають до двох діб. Обивателі, що проходять повз трупи, посилають прокльони Радвладі. Мертвих ховають без жодної реєстрації і без обрядів». На літо 1923 року кількість жителів півострова, які загинули голодною смертю, перевищила 100 тисяч осіб.

Штучно створений голод 1921—1923 років мав для Криму воістину катастрофічні наслідки. Населення півострова зменшилося із 719531 до 569580 осіб. Але ще до початку голоду Крим уже втратив близько ста тисяч осіб. У запустінні опинилися багато населених пунктів. У Карасубазарі чисельність жителів упала на 48%, у Старому Криму — на 40,8, Феодосії — на 35,7, у Судацькому районі — на 36. Багато сіл гірського Криму, населені кримськими татарами, вимерли повністю. Найбільше постраждали українські селяни і татари. Наскільки процесом вимирання кримчан можна було керувати, настільки він спрямовувався, передовсім, на винищення українців і кримських татар. Голод у Криму став такою собі генеральною репетицією майбутнього Голодомору 1932—1933 років у всій Україні, а Крим — лабораторією червоного терору для тої ж України і не тільки.

Фізична ізольованість Криму від решти країни, інформаційна блокада, висока концентрація військ, режим надзвичайного стану і терор чека — стали цінним набутком для подальшого використання цього досвіду в масштабах всієї України. На першому етапі знищення інтелігенції і деморалізація решти населення, а потім — сокира пролетарського терору вже рубає самий корінь людської спільноти — селянство.

Крим завжди був ідилічною мрією російської душі. Мабуть для народу, що зростав у суворому кліматі півночі на неродючій і непривітній землі, де обрій завжди обмежувався верхівками най-ближчих дерев, Крим здавався раєм. Теплий клімат, родючі землі, простори степів і тепле море навкруги. Понад триста років він знову і знову намагається колонізувати кримську землю, але крім горя органічним мешканцям цієї землі і самим завойовникам це не призводить до жодних інших наслідків.

Між двома світовими війнами Крим переживав стагнацію. Прогресу не спо-стерігалось у жодному сенсі. Каральні акції початку двадцятих років у Криму виявились настільки ефективними, що у нових потреб поки що не було. Голодомор 1932—1933 років Крим майже обминув. Каральні органи слідкували в першу чергу за тим, щоби продовольство з Криму не вивозилось у сусідні регіони України, оскільки Крим належав до Російської Федерації і, як тоді думалось, назавжди. Але навколо Криму почалась ще одна гра.

Єврейські націоналісти зіграли провідну роль у здійсненні в Російській імперії пролетарської революції. Вони мріяли про багато чого, але і про власну етнічну державу також або хоча б автономію у складі іншої держави. Одним з таких привабливих варіантів міжнародний єврейський рух вбачав у створенні якщо не незалежної держави, то хоча б автономної республіки у складі Радянського Союзу на території Криму. До революції євреї володіли на півдні України і на півночі Криму 1 млн 200 тис. гектарів землі, в т.ч. 208 тис. в Криму. Позитивно оцінила цей проект практично вся правляча верхівка Радянського Союзу. Сталін вів складну гру з міжнародними єврейськими організаціями. Йому була потрібна їх матеріальна й інформаційна підтримка. Цю підтримку він отримував майже протягом всього свого життя. Проте в практичному плані з цієї ідеї нічого не вийшло. За переписом 1926 року національний склад населення Криму був такий. Населення Криму (разом з Севастополем) складало 713,8 тис. (у тричі менше, ніж зараз): росіяни — 301,4 тис. (42,2%); татари — 179,1 тис (25,1%); українці — 77,4 тис. (10,8%); німці — 43,6 тис. (6,1%); євреї — 39,9 тис. (5,6%); греки — 16,0 тис. (2,3%); болгари — 11,4 тис. (1,6%); вірмени — 10,7 тис. (1,5%); кримські євреї — 6,0 тис. (0,8%); караїми — 4,2 тис.(0,6%). Попри великі зусилля центральної влади відсоток євреїв у Криму так і залишився невеликим. Активно протидіяли єврейській колонізації Криму кримські татари. Саме по них і прийшовся наступний потужний удар репресивного апарату Новітньої російської імперії.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.

(Далі буде.)

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net