Переглядів: 916

Сповідь у камері смертників

(Із розділу «Життєпис»)

Продовження. Початок у номері за 19 квітня.

Після XX з’їзду КПРС у московських бібліотеках у загальних залах з’явилося багатенно раніше закритої літератури: стенографічні звіти з’їздів партії, «Литературная энциклопедия», твори В. Плеханова, «Історія другої світової війни» за-хіднонімецького генерала Курта фон Тіпельскірха та багато творів інших західних авторів про Другу світову війну. Твори М. Грушевського теж почали видавати. Усе це розширювало обрії і підривало віру в набуті університетські знання як єдино правильні. У залі періодики бібліотеки імені Леніна з’явилися комплекти журналів «Гасло», що виходив у Чернівцях і 1901 року друкував матеріали до програми РУП (Революційної української партії).

Після чотирьох років професорської критики всіх інших, окрім КПРС, партій як буржуазних, антидемократичних і антинародних мене вразили матеріали до програми РУП демократичністю і соціалістичністю.

Загалом я боявся довіряти паперові не тільки свої думки, а й крамольні думки інших людей, того не робив конспектів з прочитаного, тут же не витримав і записав із «Гасла» на одному аркуші витяг з редакторськими словами до програми РУП, поставивши знизу дату «1957 р.» (1961 року цей аркуш приєднали до слідчої справи, а дата стала доказом початку моєї «ворожої» діяльності з 1957 року).

З наближенням закінчення університетської освіти треба було домогтися призначення на Україну і треба було розв’язати інше важливе питання; де краще починати боротьбу, на Східній чи на Західній Україні? Обміркувавши всі «за» і «проти» обох варіантів, я схилився до західноукраїнського.

У час останніх вакацій поїхав до Львівського обкому партії і домовився, щоб обком зажадав від державної комісії по розподілу молодих фахівців МДУ спрямувати мене в розпорядження Львівського обкому. Так і сталося.

Львівський обком запропонував мені до вибору кілька районів з посадою штатного пропагандиста райкому партії. Я обрав Радехівський, де й поселився з дружиною у вересні 1958 року.

Праця штатного пропагандиста райкому партії пов’язана з пос-тійними поїздками по селах району. Я із задоволенням їздив і розпитував у людей про умови життя і праці в сучасний час, до колективізації, за німців, за Польщі, за Австрії, розпитував про щойно затихлу національно-визвольну боротьбу та вивчав настрої народу. Ці настрої перевершили всі мої сподівання: усі люди, за винятком невеличкої жменьки лакуз у кожному селі, ставилися до повстанців та підпільників як до лицарів національно-визвольної справи і за всякої нагоди без кінця розповідали про їхні подвиги, про страждання селян та про брутальність і жорстокість москалів. У самому Радехові остання збройна сутичка відбулася 1954 року, і ще свіжі були могили вбитих. Мені показували місця хуторів, що їх москалі знищили геть, а потім примусили колгоспників переорати землю і обернули їх на колгоспні лани. Павловський хвалився, як за його наказом (1958 року він працював у райспоживспілці, в час боротьби був секретарем райкому партії) артиле-рійський полк розстріляв півсела, як знищили цілі села.

Московські газети проливали сльози над Орадуром та Лідіце, над Кортелісами та Клюсами, що їх знищили німці в час війни, а про те, скільки самі знищили українських сіл уже після війни для приборкання повсталого народу, ніхто й писнути не смів, бо це антисовітська агітація, за яку належало 10 років ув’язнення у далеких сибірських концтаборах.

Недавнє минуле дихало кров’ю, а сучасне сльозами: людей загнали силоміць до колгоспу, для колгоспів установили тверду кількість корів на 100 га землі, годувати під весну було їх нічим, і тоді корів підв’язували попругами попід черева, щоб вони не падали, а здихали стоячи (точніше, висячи на попругах). Жінки плакали над голими ребрами корів, над своєю долею, а чоловіки скреготали зубами.

А малюсінька жменька лакуз, спираючись на переможну збройну силу, бісилася у такий, наприклад, спосіб. До голови колгоспу велика черга людей. Вони чекають, коли голова дозволить зайти до його кабінету. А він паяльною лампою розпікає у себе в кабінеті залізну ручку дверей до синього кольору, температура по металу переходить на зовнішню частину ручки і потім гукає: «Заходь!» Жінка береться за ручку, обпікає долоню, від болю та несподіванки зойкає, а голова вибухає на всю колгоспну контору найвеселішим реготом. «Хто ще? — гукає до людей. — Що, ніхто не хоче? От і добре! Треба працювати на колгоспному полі, а не випрошувати коня для власного городу!» (Місце прикладу: с. Скварява Глинянського району на Львівщині, головний герой — голова колгоспу Ласка).

Я розмірковував так. Коли ти, чоловіче, бачиш цю дійсність і не розумієш її несправедливості, тоді ти дурень. Коли ти бачиш дійсність і розумієш усю її несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз. Бачити, розуміти і не повстати супроти такої безмежної несправедливості — значить, бути не людиною, а слимаком. То хто ж ти: слимак чи людина?

У мене батько козацького роду і мати (дівоче прізвище Скойбедо) теж козацького роду. Діди-прадіди були людьми, а не слимаками. Невже я буду гіршим пагоном на дереві свого роду?

За півроку в Радехівському райо-ні дійшов порозуміння зі Степаном Віруном та Василем Луцьковим про створення підпільної партії під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Для географічного розширення УРСС в середині 1959 року перейшов до Глинянського району. Написав програму УРСС. Щоб усунутися від пар-тійної роботи і мати більше вільного часу, перевівся з райкому партії до адвокатури і дійшов порозуміння з адвокатом Іваном Кандибою та інженером-землевпорядником Олександром Любовичем зі Львова.

Для розширення географії УРСС Кандиба перевівся до адвокатури м. Перемишляни.

7.11.1960 р. у Львові І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, Ващук і я відбули першу фундаторську зустріч, обговорили програму і через її гострість вирішили її знищити і доручили мені написати до наступної зустрічі, що мала відбутися 22.01.1961 року, іншу програму, м’якшу.

Я написав проект нової програми, що в слідчих матеріалах про-йшла під назвою «нотатки».

20 і 21 січня у справі УРСС арештували Івана Кандибу, Степана Віруна, Олександра Любовича, Василя Луцькова і мене, а трохи згодом Івана Кіпіша та Йосипа Боровницького.

У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив мене до страти, Кандибу до 15 років, Віруна до 11 років, Луцькова, Любовича, Кіпіша і Боровницького до 10 років ув’язнення кожного.

Позаяк перший проект програми не знищили, КДБ і суд усе звинувачення побудували на цьому першому проекті програми УРСС. Верховний суд УРСР замінив мені страту на 15 років ув’язнення, а Кіпішу і Боровницькому замість десяти присудив по сім років ув’язнення.

Політична платформа програми УРСС становить грань поміж двох етапів наших визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби ідуть в основному під гаслами збройної боротьби. Навіть ті групи, що зброї не мали, розглядали її як головне знаряддя своєї тактики. Вони були відлунням минулого етапу боротьби. УРСС — новий етап.

У програмі УРСС записано: «Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні». Агітація і пропаганда — ось способи діяльності УРСС.

Перехід до агітації витікав не із ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості її: з історії-бо знаємо, що після поразки народу у всенародній війні та широкому масовому русі наступає період суму й розчарувань завдовжки в ціле покоління. Всяку нову сер-йозну війну починає нове покоління. Таким чином, славне покоління бандерівців виконало свою історичну місію і більше від нього чекати нічого не можна було. Завдання ж діячів проміжних стадій, коли попередній масовий рух за-знав поразки і видихнувся, а до нового масового руху ще далеко, в тому й полягає, щоб боротися супроти апатії, зневіри в свої національні здібності, супроти розчарувань та трактування поразки як вироку невблаганної долі. Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних народів над імперією. Тому

Сміле слово — то наші гармати,
Світлі вчинки — то наші мечі...

(П. Грабовський)

Я не боюся тюрми і ката —
Вони для мене не страшні.
Страшніше тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.

(В. Кониський)

20.10.1961 року мене привезли конопляною поштою до 7-го концтабору, що в с. Сосновці Мордовської АРСР. На стінах у бараках висі-ли правила режиму, що привернули мою увагу незаконністю; на них не було позначено, хто їх ухвалив і хто санкціонував. Отже, документ, що визначав юридичний статус в’язнів, не мав юридичної чинності.

Концтабір нараховував близько 1800 осіб, з них близько половини українці, що переважно були повстанці, — живе джерело інформації для вивчення національно-визвольного руху в післявоєнне десятиріччя. Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище.

Зустріли мене дуже привітно. Познайомився з В. Горбовим, В. Юрковим, О. Польовим, М. Костевим, П. Струсом, П. Долішнім, Т. Шинкаруком та багатьма-багатьма іншими лицарями національно-визвольного руху. Вони розповідали мені про боротьбу, а я прагнув піднести теоретичний рівень української молоді, намагаючись підняти їх із рівня стрільців до рівня командирів. Приблизно три роки цих зусиль показали марність праці і правоту Клаузевіца. І тоді, обговоривши проблему з Трохимом Шинкаруком, я перейшов до добору людей для цілком певного місця в структурі.

Через багато років я побачив, що життя суспільства, і особливо життя людини, — занадто динамічне й мінливе явище, щоб можна було створити життєспроможну незмінну структуру з розрахунком на кілька десятиріч уперед. І справа не так в тому, що члени структури — звичайні люди, живуть кожен у своєму мікросередовищі і зазнають його впливу, справа ще більше в тому, що людина не може жити тільки минулим. Вона перебуває в сучасному, як у річковому руслі, а воно постійно, немов омиваючись водою, ставить перед людиною нові й нові завдання, затягує її в свою сучасну течію, відводячи її все далі й далі, від минулого та взятого нею тоді на себе завдання.

Виняткові люди не піддаються впливу мікросередовища. Вони за-знають впливу ширшого суспільного тла і самі впливають на мікросередовище. Проте структуру не можна розраховувати на виняткові індивідуальності. Того й рішення проводу ОУН 1943 року про створення запасної мережі на Східній Україні практично майже нічого не дали. І мої кроки звелися нанівець.

Та ж плинність життя робить безплідною й політику економії сил. Людина (знову кажу не про виняткові індивідуальності) — змінна величина. Сьогодні вона — завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Минає п’ять років, і в неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього затишку. Таким чином, ті, що їх керівництво хотіло заощадити для майбутнього, перестали бути такими, якими колись були, і, отже, виявилися непридатними. Вони зів’яли, не давши плоду. А коли б загинули у боротьбі, своєю кров’ю зросили б ґрунт, що неминуче породив би нових борців за волю. Важлива перемога, але ще важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона живе. І якщо не сьогодні, то завтра вона неодмінно здобуде собі волю.

У сосновському концтаборі провів соціологічне дослідження на тему еволюції світогляду молодих російських політв’язнів. Позаяк закономірність виявляється у великому числі, я розпитав про зміну політичних поглядів у доволі великої кількості молодих росіян. Свідчення показали, що у табір вони приходять з демократичними ідеалами (вимагали права висувати по кілька кандидатів у депутати, багатопартійної системи, незалежних профспілок тощо), а років за три ставали шовіністами і палкими захисниками імперії Романових. За той же строк молоді українці зі Східної України засвоювали державницьку ідею і розв’язували собі дилему: включитися у боротьбу за свою державу і згноїти усе своє життя в тюрмі чи, розуміючи шляхетність боротьби за інтереси народу, пошкодувати самого себе, потихеньку відійти від активних діячів і спокійно прожити решту життя в сімейному затишному кубельці. У такому винятково активному плюралістичному середовищі для прозріння забамбулених офі-ційною пропагандою потрібно аж три роки!

Великим джерелом натхнення в табірному житті було спілкування з литовцями, естонцями та латвійцями. Особливо з литовцями. Від першого дня табірного життя до останнього року ув’язнення (коли 20 квітня 1987 року провів Б. Гаяускаса на заслання) я постійно мав їх собі поруч як добрих союзників і друзів.

1966 року до мордовських концтаборів привезли нову генерацію українських політв’язнів. Від 1966 року починається нова сторінка в історії політтаборів. Доти всі напрямки політв’язнів орієнтувалися на підпільні методи праці. Генерація 1966 року привезла орієнтацію на легальну працю. Доти зв’язків із закордоном боялися і не мали, нова генерація привезла зв’язки з демократичним Заходом і цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в’язні відстоювали й обгрунтовували відкрито свою «антисовітську» платформу, нова генерація відкрито й сміливо доводила свою правоту.

Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з адміністрацією, якого доти не було політв’язні збирають факти грубого порушення законів і прав в’язнів і передають їх до світової демократичної громадськості, а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору. Дух в’язнів ожив, і навіть старі люди підняли голови. Висока освіченість та інтелігентність нової генерації українських політв’язнів наповнювала гордістю всіх українців, навіть поліцаїв, і створювала дуже незатишну атмосферу для малоосвіченої адміністрації. Аби придушити пожвавлення, ЧК влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка, а також кількох із раніших політв’язнів (Святослава Караванського, Михайла Луцика та мене).

1968 року у Володимирському централі я познайомився з фактичним керівником Українського національного фронту (що його роз-громила ЧК 1967 року) Зиновієм Красівським, одним із кращих синів сучасної України.

1970 р. у вересні з володимирської в’язниці мене перевезли до 3-го концтабору в село Барашево Мордовської АРСР.

10 грудня провели голодівку протесту проти порушення загальної декларації прав людини, поставили організовано вперше перед московською владою вимогу надати політв’язням окремий юридичний статус та вимагали перевести українців для подальшого відбування кари на Україну.

Адміністрація мордовських концтаборів виявилася неспроможною перетяти канали виходу інформації, і тому в липні 1972 року КДБ транспортував 500 найактивніших по-літв’язнів на Урал, щоб там повністю ізолювати їх від світу.

Змагання тривало.

На Уралі в Кучині 1973 року мав задоволення познайомитися з росіянином Єгором Давидовим, демократом послідовним аж до такої міри, що визнавав право України на відокремлення від Росії. Він належав до нового російського дисидентства. Воно відрізняється від попередніх російських політв’язнів значно більшою демократичністю, і це всіх неросіян дуже радувало.

1974 року Чусовський райнарсуд Пермської області засудив від українців мене, від литовців Є. Кудорку і від євреїв Д. Чорноглаза до ув’язнення у закриту володимирську тюрму за організацію страйку в кучинській 3-й зоні, до якого нас примусило побиття політв’язня українця С. Сапеляка.

У Володимирі я познайомився з чудовими росіянами Володимиром Буковським та Володимиром Балахановим. Згодом вдруге зустрівся з нашим краянином з Лондона Миколою Будулаком-Шаригиним, що не втрачав гумору навіть тоді, коли тиск крові підіймався за 220 і все його обличчя аж синіло. Поталанило сидіти з Анатолієм Здоровим, Олесем Сергієнком, євреєм Яковом Сусленським.

Життя з такими чудовими людьми в будь-яких умовинах стає цікаве і змістовне.

Ми розробили доволі докладний проект закону, що мав окремо від карних злочинців регулювати умови утримування в ув’язненні по-літичних в’язнів, і підписали разом з іншими (всього 72 чол.) та спрямували в день політв’язня СРСР 30.10.1974 р. до Комісії законодавчих передбачень Верховного Совіту СРСР.

У тюрмі мене зустріли знайомі з першого разу адміністративні особи: начальник підполковник Зав’ялкін, упириця в образі начальниці санчастини Олена Миколаївна Бутова, підступний кадебіст М. О. Обрубов, Рогов та ін. Запеклі шові-ністи, вони люто ненавиділи українських патріотів, а розмови про неминучість виходу України з-під Москви перетворювалися в суцільний натиск зла, і все робили для того, щоб нас покалічити і вивести з лав противників імперії.

Першого разу вони покалічили мене. Цього разу вирішили знищити морально і спрямували до рибінської психлікарні для дослі-дження психічної повноцінності. І хоч начальник корпусу, де я був, і головний лікар психлікарні казали, що мені нічого в них робити, під тиском КДБ через місяць мене виписали з діагнозом іпохондричний синдром і визнали за інваліда ІІІ групи. Коли ж, звільнившись 1976 року, я хотів скористатися з цієї інвалідності для одержання пенсії, з Рибінська надіслали до-відку, що я не інвалід, а інвалідність вони дали мені тимчасово для відпочинку — які добродії знайшлися!

21 січня 1976 року минав термін ув’язнення. Щоб не дати можливості заїхати в Москву до матері

В. Буковського та дружини В. Балаханова та інших знайомих із свіжою інформацією про тортури у Володимирському централі, мене схопили в день голодівки 10.12.1975 року і повезли до Чер-нігова, протримали у в’язниці до 21 січня 1976 року і звільнили.

Чернігів як географічне місце мені подобається, але як місце людей справив на мене жахливе враження; старше покоління знає українську мову і вміє нею розмовляти (хоч послуговується нею лишень принагідно), середнє поколін-ня розуміє українську мову, але розмовляти вже не вміє, молодше покоління майже не розуміє української мови. Значить, за теперішнього стану справ, за теперішніх темпів русифікації мине ще одне покоління, і Україна в Чернігові пропала!

Що ж робити? Допустити загибель України? Нехай згинуть наші чудові пісні, наші звичаї, традиції, наша культура і оці чернігівські безтямні нащадки козацької крові і слави нехай зацвенькають по-московському та утнуть про «Дуню-тонкопряху» на крутих деснянських берегах?!

О, ні! Хай краще я помру в тюрмі, аніж дивитися спокійно, як тут плюндрують Україну, — скільки маю сили, чинитиму опір русифікації! Не можна допустити, щоб ворог подужав!

І я почав діяти. Спочатку сам. А у вересні 1976 р. Микола Руденко запропонував створити українську Гельсінкську групу. Я пристав на пропозицію, побачивши в ній сміливий і політичне вельми прозорливий крок. Після початкової акції фундаторами групи захотіли стати й молоді люди М. Матусевич та М. Маринович, а також мої давні побратими Олекса Тихий та Іван Кандиба, таким чином, усього нас стало 10 осіб: Бердник, Григоренко, Кандиба, я, Матусевич, Маринович, Мешко, Руденко, Строката, Тихий.

5 лютого 1977 року арештували Руденка і Тихого, у квітні — Матусевича і Мариновича. Мене дуже радувало, що знаходяться все нові й нові люди, готові вступити до групи і заповнити прогалини в її рядах. Бачачи, що йдуть сатані в пащу — просто в тюрму, вони все-таки йшли — справді взірцева жертовність за справедливість і волю!

12 грудня 1977 року арештували мене. 10 грудня я закінчив звернення до Белградської наради 35 держав про дискримінацію українців у сфері права і передав молодиці, що щасливо довезла його до Києва.

Під час слідства я добре знав, який строк ув’язнення чекає на мене і які умови ув’язнення. Оголосив голодівку протесту проти несправедливого арешту, показання давати відмовився, відмовився від совітського громадянства і вперше прийняв душею думку про смерть як не найгірший поворот долі. За десять років (від 50 до 60-річного віку) зумів би написати щось путяще, а так... це 10 років суцільної інтелектуальної деградації, після якої якщо й залишиться фізична змога водити по паперові писалом, то не залишиться достатнього об’єму пам’яті для створення синтетично цільної праці. Чи варто мучитися 10 років, щоб потім вийти ні на що неспроможним калікою?.. Єдина думка, що втримала на світі, була: я сам господар свого життя і завжди, незалежно ні від якої влади, можу припинити його, якщо воно стане не вартим продовження. Того поспішати не варт.

Чернігівський обласний суд у м. Городні (де жив брат Віктор, а Хрипівка з батьками лишень за два кілометри) визнав мене за особливо небезпечного рецидивіста і засудив до десяти років ув’язнення та п’яти років заслання.

20.10.1978 року мене привезли до тої ж самої Сосновки Мордовської АРСР, в якій 17 років тому почав був своє в’язенське життя. Тільки тоді була то велика зона, а тепер через дорогу від неї маленька в’язниця. Йдучи в прокляте місце, не раз згадував Шевченка:

Далекий шлях, пане брате,
Знаю його, знаю —
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю...

І їхав. (Хоч можна було і не їхати).

Зустрів мене Олекса Тихий, Іван Гель та інші знайомі українці та неукраїнці.

З тюрми вдавалося відправляти інформацію у світ широкий і таким чином розкривати перед демократичним світом безправність совітських громадян та деспотичну сутність брежнєвського режиму.

Позаяк перетяти канал виходу інформації адміністрації також не вдавалося, в лютому 1980 року нас усіх перевезли на Урал до спеці-ально збудованої тюрми у с. Кучині, що метрів за 200 від суворого концтабору.

Незабаром через агентуру поширили чутку, що ніхто із зони не вийде живий, якщо не розкається у своїй діяльності. З роками брутальність посилювалася, і вже уповноважений КДБ сам казав: «Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися. Ви ж продовжуватимете боротися проти нас. Ні, таких людей ми не випускатимемо живими».

Поступово ми зжилися з думкою, що чесна смерть у Кучині, либонь, і буде нашою останньою послугою Україні.

1981 року із суворої зони взяли Андрія Турика до пермської тюремної лікарні майже дужим і за місяць відправили на тамтой світ — так він заплатив за свій підпис під документом 19-х!

1982 року помер Михайло Курка (із генерації бандерівців).

1983 року 5 травня помер Олекса Тихий. Для мене цей рік був особливо важкий. Окрім власного балансування на грані життя і смерті, я втратив кращого побратима, а в жовтні померли батько і за 10 днів після батька помер брат Віктор.

Левко Лук’яненко.

(Далі буде).

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net