Переглядів: 1365

«Поки смерть не розлучить нас...»

Ось уже впродовж 28 років ми згадуємо трагічні події ночі 26 квітня 1986-го, коли на Чорнобильській АЕС сталася найбільша техногенная катастрофа XX століття, наслідки якої торкнулися мільйонів людей. Цього дня, починаючи з 2003-го, рішенням Генасамблеї ООН, з подання України, Росії і Білорусі, щороку дня відзначається День пам’яті загиблих у радіаційних аваріях і катастрофах.

І, поза сумнівом, багато статей до цієї дати буде присвячено тим пожежникам, які, рятуючи нас, першими гасили вогонь на Чорнобильській АЕС і, перейнявши на себе смертоносне дихання реактора, померли від гострої променевої хвороби. Серед них і Василь Ігнатенко — командир відділення 6-ї воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять. Йому було лише 25. Він був одним із перших, хто в ніч на 26 квітня пожертвував собою, кинувшись гасити пожежу на зруйнованому реакторі. Це він установлював пожежну машину між 3-м і 4-м енергоблоками, проклав рукавну лінію на перекриття машинного залу і, як пишуть у характеристиках, працюючи із стволом на великій висоті, в умовах високого рівня радіації, особистим прикладом надихав відділення на сміливі і рішучі дії. Василь Ігнатенко отримав високу дозу радіаційного опромінення. Помер у 6-й клінічній лікарні Москви. Похований на підмосковному Митинському кладовищі. Посмертно нагороджений: у 1986 році — орденом Червоного Прапора; у 1996-у — відзнакою Президента України, хрестом «За мужність», а в 2006-у указом президента йому присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Від задуму написати детальніше про життя і смерть героя я відмовилася, можна сказати, враховуючи побажання багатьох громадян, — розповім про фільм «Голос Людмили». Не поспішайте докоряти в недооцінці значення подвигу, вчиненого ним та іншими ліквідаторами. Як і всі, розумію, що вони врятували тисячі життів. Та чому тоді віддала перевагу, на перший погляд, іншій темі? Вона не інша: «Голос Людмили» — це голос жінки, яку він дуже кохав, яка була для нього у найважчі хвилини стимулом до життя, ангелом-охоронцем.

Але спочатку про сам фільм. Його зняв шведський журналіст і кінорежисер, директор Гетеборзького кінофестивалю Гуннар Бергдал. Історію Людмили він прочитав у книзі Світлани Алексєєвич «Чернобыль: хроника будущего». До речі, фільм «Голос Людмили» визнано найкращою документальною стрічкою Швеції у 2001 році. Ну, а тепер, хоча б коротко, про його героїню.

...Людмила народилася на Івано-Франківщині, в невеликому містечку Галич на березі Дністра. У Прип’ять її направили відразу після закінчення Бурштинського кулінарного училища. Працювала кондитером у їдальні на атомній станції. У цьому місті вона зустріла й покохала Василя Ігнатенка. Одружившись, вони були надзвичайно щасливі. Ось один з її монологів, використаних у фільмі: «Я любила його! Я ще не знала, як я його любила!.. Йдемо вулицею. Схопить мене на руки і закружляє. І цілує, цілує. Люди йдуть мимо, і всі посміхаються... Він засинав уночі тільки тоді, коли візьме мене за руку. У нього була така звичка: уві сні тримати мене за руку...»

Далі, не вдаючись до подробиць аварії та її причин, Людмила згадує ніч, коли сталася та страшна катастрофа. «Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе немов світилося... Усе небо... Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. Кіптява від того, що бітум горів, дах станції був залитий бітумом».

Її розповідь підтверджує: жодних подробиць того, що сталося, Анатолій та інші пожежники спочатку не знали: «Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу... Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в одних сорочках, так і поїхали».

Уже потім вона дізналася, як її Василь боровся з вогнем, піднявшись вгору, до позначки 70, як збивав полум’я, як допомагав товаришам, скидав ногами палаючий графіт. А коли пожежники почали втрачати свідомість, їх усіх забрали до лікарні.

Їй тоді правдами і неправдами, незважаючи на заборону, вдалося прорватися до палати, в якій він лежав. «У мене нічого серйозного, не хвилюйся», — заспокоював її Василь. Але в той же час дуже наполегливо просив: «Від’їжджай звідси! Від’їжджай! У тебе буде дитина. Рятуй дитину!» Але Людмила навіть думки не допускала, щоб залишити чоловіка.

Почувши, що потерпілих пожежників відвозять до Москви, згадувала вона, «дружини збилися всі в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до наших чоловіків! Не маєте права! Билися, дряпалися. Солдати, вже стояли солдати, нас відштовхували. Тоді вийшов лікар і підтвердив, що вони полетять літаком до Москви, але нам треба принести їм одяг, — той, в якому вони були на станції, згорів. Автобуси вже не ходили, і ми бігом через усе місто. Прибігли з сумками, а літак уже полетів... Нас навмисно обдурили... Щоб ми не кричали, не плакали».

Але Людмилу зупинити було неможливо. Для неї «світ звузився до однієї точки... Зменшився... Він... Тільки він». І незабаром вона опинилася у Москві, приховавши від лікарів, що вагітна (інакше б до Василя не пустили), добилася дозволу постійно бути з чоловіком. «Я все хотіла йому робити сама. Якби я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожної хвилинки було шкода... Хвилинку і то шкода... Приїхав мій брат і злякався: «Я тебе туди не пущу!». А батько говорить йому: «Таку хіба не пустиш? Да вона у вікно влізе! По пожежних сходах!» Незважаючи на усі заборони, попередження «перед вами вже не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт із високою щільністю зараження. Ви ж не самовбивця. Візьміть себе в руки», — Людмила залишалася з ним, боролася за його життя. «Хтось умовляє: «Ви повинні не забувати», а я як божевільна: «Я його люблю! Я його люблю!» Він спав, я шепо-тіла: «Я тебе люблю!» Йшла по лікарняному двору: «Я тебе люблю!» Несла судно: «Я тебе люблю!» Вона вселяла йому віру, що він переможе страшну недугу, що вони разом порадіють своєму первістку (дівчинку Василь хотів назвати Наталкою, хлопчика — Василем), що в них буде багато дітей.

Але доза радіації, яку отримали пожежники, виявилася дуже високою. Ось уривок із розповіді Людмили про останні дні життя коханого: «Він став мінятися — щодня я зустрічала іншу людину... Опіки виходили назовні... У роті, на язиці, щоках — спочатку з’явилися маленькі виразки, потім вони розрослися... Пластами відходила слизова оболонка... Плівочками білими... Колір обличчя... Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке усе моє, таке кохане! Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити... Рятувало те, що все це відбувалося миттєво; ніколи було думати, ніколи було плакати... Коли я перевертала Васю, його шкіра залишалася у мене на руках. Він кричав від болю. Одяг на нього вже вдягнути було неможливо: він увесь розпух, шкіра стала синьою, рани тріскалися, кров сочилася... Ніхто з медсестер не міг підійти, доторкнутися, якщо що-небудь треба, кличуть мене... Останніми днями це було дуже важко: у нього була блювота, назовні виходили шматки легенів».

Василь Ігнатенко помер 13 травня, коли вона вперше залишила його, поступившись проханню Тані Кібенок бути присутньою на похоронах її чоловіка. Коли дізналася, що спізнилася і що він звав її перед смертю, кричала страшно, по-звіриному, на всю лікарню. До неї боялися підійти... Після похорону рідні її відвезли додому. Але через два місяці вона приїхала до Москви. З вокзалу відразу ж до нього — на кладовище, там у неї почалися перейми. Викликавши «швидку», її доправили до лікарні. Дівчинка народилася на два тижні раніше терміну...

«Мені показали... Дівчинка. Наталочка, — покликала я. — Тато назвав тебе Наталочкою». На ви-гляд здорова дитина. Ручки, ніжки... А у неї був цироз печінки... У печінці — двадцять вісім рентгенів... Вро-джена вада серця... Через чотири години сказали, що дівчинка померла... І знову, що ми її вам не віддамо». Заплакавши, вона попросила покласти її біля ніг Василя.

«Я приходжу до них завжди з двома букетами: один — йому, другий — на куточок кладу їй. Повзаю біля могили на колінах... Завжди на колінах... Я її вбила... Я... Вона... Врятувала... Моя дівчинка мене врятувала, вона перейняла увесь радіоудар на себе, стала мов приймачем цього удару. Така маленька. Крихітка. Вона врятувала... Але я любила їх двох... Хіба... Хіба можна убити коханням? Таким коханням!.. Чому це поруч? Любов і смерть...»

Здавалося, таке пережити неможливо. Але Людмила вистояла... Але це вже інша історія, про яку також знято фільм. І нарешті, процитую кілька відгуків на фільм «Голос Людмили» і на статті про цю жінку.

«Людмила Ігнатенко, велична жінка, стільки пережила, що я вклоняюся перед нею. Нехай Господь дасть їй здоров’я і щастя, як би дико це не звучало. І нехай її чоловік, герой Василь Ігнатенко, і їхня донечка, покояться з миром! Вічна пам’ять». «Господи, дай сил, здоров’я і щастя цим жінкам і їхнім сім’ям!!! Ми всі зобов’язані цим людям, які там загинули. Цим жінкам — вони заради нас, живих і здорових, залишилися без чоловіків, повноцінних сімей, здоров’я... І Бог суддя тим людям у великих кабінетах, які допустили таке...»

Додам і свій відгук: історія Людмили і Василя Ігнатенків, напевно, це і є підтвердженням справжнього кохання і вірності клятві подружжя — бути разом «...і в радості, і в біді, поки смерть не роз’єднає нас».

Людмила ШЕРШЕЛЬ.
«Укрінформ».

Прим. авт.: у публікації використані матеріали інтернет-видань, газетні статті.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net