«Людина з Місяця»

Треті відвідини Одеси М.М. Миклухо-Маклаєм у 1887-у були надзвичайно короткими. Про ці обставини ми можемо довідатися з листа мандрівника під назвою «На декілька днів до Австралії (з подорожніх нотаток)», надрукованих у «Новом времени» від 13 жовтня 1887 року та 22 квітня 1888-го.

«Прибувши до Одеси 21 березня вранці, — писав мандрівник, — я в той же день о 4-й годині пополудні відправився до Олександрії, потрапивши на судно Російського товариства пароплавства та торгівлі «Чихачов», і на восьмий день після відходу з Одеси, відвідавши Константинополь та Смирну, прибув 29 березня (10 квітня) в Олександрію. Я мав намір в Порт-Саїді пересісти на пароплав «Messageries Maritimes», котрий повинен був прибути в Порт-Саїд близько 12 квітня (н. ст.) на шляху до Австралії. Однак, дізнавшись, що наступного дня повинен відійти з Суеца пароплав Північно-Німецького Ллойда «Неккар», який також тримав напрям в Австралію, я змінив свій план і вирішив продовжити свій шлях останнім...»

Цікаві також його спостереження щодо обставин морської мандрівки: «Порівнюючи комфорт, який я відчув на «Неккарі», з тим, що я бачив на «Чихачові», — писав Микола Миколайович, — мені здалося, ніби я переселився в першокласний готель з цілком сучасним комфортом з хорошого готелю 50-х років з патрі-архальними порядками...» Адже до мандрівки трива-лістю 40—45 днів на судні в наявності була велика бібліотека, читальна зала, ванні кімнати, перукарня, пральна кімната, прекрасний ресторан та інші зручності, про які можна довідатися з надрукованих у газеті матеріалів.

Поспішав же Миклухо-Маклай до своєї австралійської сім’ї — дружини Маргарити Робертсон та малолітніх синів — Олександра і Володимира, яких невдовзі за-брав до Петербурга. Історія їхнього кохання така ж зворушлива, як історія надзвичайно короткого та яскравого життя самого Миколи Миколайовича (але то тема окремої публікації).

Здавалося б, усе, бо що іще додати? Ба ні! У книзі «Очерки истории Одесской киностудии…» (Книга 1. Одеса. 2010) відомий історик кіно, оператор і кінорежисер В.В. Костроменко пише:

«Не виявилася б Одеса попереду люм’єрівського паровоза, якби не відбулися, як мінімум, дві події. Перша: в сім’ї кріпака Андрія Тимченка в селі Окоп Харківської губернії 15 квітня 1852 року народився хлопчик. Друга: російський мандрівник та географ Микола Миколайович Миклухо-Маклай в 1870 році на корветі «Витязь» відправився в експедицію на острови Тихого океану, в Нову Гвінею.

Поки хлопчина підростав, кріпосне право відмінили, і він, досягши п’ятнадцятирічного віку, зміг приїхати до Харкова і влаштуватися учнем механіка до майстерні Харківського університету. То був Йосип Андрійович Тимченко.

Саме в університеті йому вдалося познайомитися із звітами Російського географічного товариства про подорожі М.М. Миклухо-Маклая. Це виявилось настільки захоплюючим, що Тимченко разом з однодумцями загорілися романтичною мрією повторити подвиг вченого, потрапити до Океанії, оселитись там серед дивовижної природи, жити серед простих і довірливих людей (саме так писав Маклай про аборигенів), жити комуною, вільно та безтурботно.

Саме ця мрія і привела друзів до Одеси, бо куди ж попливеш з Харкова? Місцева річка Лопань в океан не впадає. Щоправда, з’ясувалося, що з Одеси в Океанію потрапити також неможливо, оскільки пароплави туди не ходили. Друзі повернулися додому, а Тимченко влаштувався на роботу на судноремонтний завод Російського товариства пароплавства та торгівлі».

Отже, підсумовує автор, Миклухо-Маклай привів Тимченка до Одеси. То хіба після цього не погодишся, що Микола Миколайович, справді-таки, «людина з Місяця», яка мимоволі стала дотичною і до витоків історії світового кінематографа.

Хотілося б звернутися до публікації під заголовком «Миклухо-Маклай», надрукованої в «Одесском вестнике» за 19 квітня 1886 року. Її автор (а це, безперечно, мудрий одесит, прізвище якого залишилося невідомим) у передмові написав: «Ім’я, винесене в заголовок, користується популярністю в європейському науковому світі і знайоме кожній освіченій людині. Миклухо-Маклай належить до того типу благородних людей, котрих справедливо можна назвати «мучениками науки». Що, як не серйозна допитливість, як невтомна жага знання, спонукає відмовитися від усьо-го — від сім’ї, від рідних та знайомих — і вирушити у віддалені і невідомі країни, наперед прирікаючи себе на різноманітні обмеження та злидні, ставлячи своє існування у залежність від різних випадковостей? Такі особистості, серед яких наш мандрівник посідає почесне місце, завжди є предметом подивування. Життєпис їх повен цікавості і повчальності...»

І, наостанок. Варто нагадати, що у дворянського роду М.М. Миклухо-Маклая був свій родовий герб з девізом: «Чистий, як лебідь. Ось моя доля», який з чистою совістю він проніс протягом свого короткого, але надзвичайно насиченого подіями життя. Тому цілком слушно постає питання: чи можна дозволяти комусь із наших недолугих сучасників витирати ноги об це авторитетне й знане у всьому цивілізованому світі ім’я?

Антон ГРИСЬКОВ,
директор Одеського музею морського флоту.

Замість PS. Висловлюю щиру вдячність співробітникам Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького та Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова за надану можливість опрацювати дореволюційні видання для підготовки цієї публікації.

А.Г.