Таїна звуків

«Моя сьогоднішня лекція, так сталося, відбувається саме в «чистий четвер», коли більшість православних намагаються навести чистоту в своєму домі. Але мені здається, що в «чистий четвер» важливіше навести чистоту, перш за все, в наших душах. Ми знаємо із Біблії, що цей день пов’язаний з молитвою, із звуковим зверненням до Бога, і наша зустріч присвячена темі звучання звуків у нашому житті, тій нитці, яка пов’язує дохристиянську античність із сучасною наукою», — такими словами розпочала свій змістовний кількагодинний виступ Наталія Бардіна.

Йшлося про фоносеміотику — новий напрямок у науці (про неї ви ледве знайдете щось в Інтернеті), яка досліджує найбільш універсальний спосіб спілкування між людьми — мову. В новій науці теоретичний момент поєднується з практичним, прикладним, що посилює зацікавленість загалу. Як наголосила промовець, ми живемо в світі звуків, який осягаємо лише на тлі тиші, мовчання, і це одна із значущих проблем, яка вирішується не лише в нашій культурі.

«Ми знаємо, що таке семантика — наука про те, що означає кожний конкретний звук чи вираз, — продовжила мовознавець. — На відміну від неї, фоносеміотика відповідає й на інші запитання: як це влаштовано, як взаємопов’язано, що ці знаки означають для нас, особисто для мене?» Лектор по-стійно наголошувала на взаємо-зв’язку античної філософії із сучасністю, підкріплювала свої тези висловлюваннями Сократа, Аристотеля, Платона, Геракліта, Мар-тіна Хайтлера, посилалася на праці Павла Флоренського та Олексія Лосєва, знайомила з ідеями Піфагора, Володимира Лефевра, Романа Якобсона та інших мислителів давнини та новітнього часу.

Фоносеміотика постала завдяки появі нових підходів у науці. «У дев’яності роки ХХ століття виник новий підхід щодо вивчення людини і її мислення — психонетика, яка виходить з того, що ми переробляємо інформацію, зберігаємо її в нашій пам’яті не лише завдяки розуму, але й діяльності усіх органів почуттів. Фоносеміотика має три складові: семантика (що це означає), синтактика (як це влаштовано) і прагматика (що це означає для людини)».

Лекція професора Бардіної побудована на трьох основних тезисах: звук з’єднує людину із всесвітом, космосом, Богом; звук за-кріплює в нашій свідомості поняття про річ; звук впливає на людину, визначаючи її поведінку, бажання, характер. «Ім’я, яке дали людині при народженні, визначає її долю, і це не езотерика, не містика, і не міфологія», — уточнила вчений.

«Щодо першої тези, то слід за-значити, що в першому тисячолітті до нашої ери вона одночасно з’явилася в різних культурах на різних континентах… У ведійській культурі вважалося, що звернення до Бога можливе лише за умови чітко вимовлених певних звуків при правильному положенні язика, відкривання рота. Усім відоме поняття «мандри» (мантри), яка змушує діяти нашу свідомість. Її пишуть по-різному. Один із варіантів: «а-а-а-у-у-у-м-м-м». Це священний звук, з якого, на думку древніх, народилася земля і після якого встановлюється тиша. Це символ наро-дження… У Піфагора існує вичислена музикально-числова структура космосу, яка символічно виражалася в сумі перших чоти-рьох чисел (10). На думку музикознавців, саме в цих числах знайшли вираження музичні інтервали — октава, квінта і кварта…»

Щодо другої тези. В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. вчені звернулися до дискусії між Платоном й Аристотелем, чи дійсно звучання відображає природу предмета? (Показовим у цьому сенсі є наукове протистояння між т.з. ім’яславцями та ім’яборцями). «Не ставиться питання, як виникла мова, а лише як називати речі, які ми бачимо, — наголошує Наталія Бардіна. — Або звуки відображають сутність речей, або ці слова взяті за домовленістю між людьми. Є поняття «ономанотепи» — це люди, що народжуються дуже рідко і які дають слова, назви після того, як осягли сутність речей, визначаючи їх за допомогою звуків («відчуття істини предмета», згідно з ученням Сократа). Наприклад, звук «р» активний, динамічний, який ви-значає зміну, течію — «ріка», «море», «струмок» тощо; звук «л» м’який, означає щось слизьке (сльози, лід і т.п.). Отримавши назву, ми розглядаємо слово як інструмент і дивимося на предмет через дзеркало назви».

Лектор також нагадала про внесок у цю царину поетів-символістів, їх аналогії між звуком і кольором (Рембо), адже прояви звуку і випромінювання кольору можуть мати певну частоту коливань, яка збігається: «і» — синій, «у» — жовтий, «о» — білий, «а» — червоний, «и» — коричневий. Як правило, голосні звуки, на переконання науковця, викликають у нас асоціації з хроматичними, а приголосні — з ахроматичними, «сірими» кольорами. Принагідно зазначимо, що саме на цьому ґрунті на початку ХХ ст. виникла ідея синтезу мистецтв, зокрема музики та живопису (Чюрльоніс, Скрябін). За Рембо, такі звуки, як «а», «і», «о» втілюють поняття три-єдності всесвіту, відповідно — матерії-індивіду-космосу. Звук «о» в контексті різних культур у різні епохи вважався універсальним вираженням центру всесвіту, еволюції світу, «символом Христа космічного», точки, що в майбутньому, щось глибинне. «Лінгвісти нічого не оцінюють, а говорять, перш за все, з наукових, фонетичних позицій — упереджуючи можливі закиди, — додала Наталія Бардіна, — але якщо порівняти українську мову з російською… В українській немає «акання», говорять: «молоко», «голова», а в російській — «малако», «глава». Зовсім інше забарвлення. В українській мові збережене «о» — символ всесвіту, тож загалом вона справляє враження більш глибокої в звучанні. Мені абсолютно не зрозуміло, коли образливо вживають українське слово «мова» — прекрасне слово! За забарвленням — світле, а «язык», що закінчується на «к», — швидше, коричневого забарвлення. Цей звук означає рухливість, швидкість, спритність, але в даному випадку він замкнутий на самому собі».

Зрозуміло, особливий інтерес у присутніх викликала третя частина лекції, пов’язана з тлумаченням імен. «Років з тридцять тому в одній сім’ї народилися дівчатка-близнята, яким батьки дали однакове ім’я — Людмила, але щоб їх розрізняти, одну в дитинстві називали Людою, а другу — Люсею. За двадцять років дівчатка, яких у дитинстві було неможливо відрізнити зовнішньо, стали між собою абсолютно не схожими. Люда — з короткою стрижкою, рішучим поглядом, вольовим підборіддям; Люся — таке собі ефемерне створіння із навитими локонами, томним поглядом, витончена, зовсім інших характеру і статури. Чому? Ім’я Люда має достатньо чоловіче закінчення, звук «а», відкритий світові, а в імені Люся звук «я» — дієзно високий, тональний, м’який. Вона — су-цільна ніжність і розбещеність. Професор навела й багато інших цікавих прикладів. Щодо транскрипції імен, то Наталія Бардіна залишається прибічником їх незмінності, недопустимості вживання мовних замінників, адже француз Жан-Жак Руссо не стане Іваном Яковичем і т. п.

У пленарній частині запитання ставили переважно люди старшого покоління, які, можливо, не сповна реалізувались, або ж молоді люди, які ще мають реалізуватися в житті. Яке враження залишилося після прослуховування згаданої лекції? На мій погляд, ти в більшій мірі переймаєшся відповідальністю за кожне сказане тобою слово, адже послана через мовлення звуко-смислова вібрація може ранити чи піднести, посіяти безлад чи встановити гармонію, зрештою, визначити чи скорегувати нашу власну і навіть чужу долю. Кожен із нас, у тому числі батьки, родина, мовознавці, депутати ВР, священики, вчителі чи працівники РАГСу, люди, з якими ми щоденно спілкуємося на побутову рівні, певним чином відповідальні за нашу енергетичну ауру, навіть долю, бо «як корабель назвеш — так і попливе». Варто не нав’язувати особі речі противні її вродженій природі.

Володимир КУДЛАЧ.