Президентські перегони: лідерів знову троє

Лідери Майдану — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок — хоч і отримували на горіхи за те, що не могли принести країні «все і негайно» — однак разом з народом домоглися повалення режиму. Із трьох лідерів Майдану у президентських виборах бере участь лише Олег Тягнибок. Відтак його політичну вагу та рейтинги політологи занадто тенденційно применшують. Адже Тягнибок був одним із трьох лідерів опозиції, хто очолив переможну боротьбу проти режиму з початку правління Януковича.

До слова, це єдиний із «нової трійці», хто має реальну політичну структуру із ідейною (а не платною) сіткою активістів по всій країні. Це ключовий людський та революційний ресурс, на який спиралася кампанія «Вставай, Україно!» — акція, яка пришвидшила революційні процеси в країні. «Батьківщина» ж спирається не на народну підтримку, а на армію політичних кадрів — функціонерів, які займають чиновницькі посади ще від радянських часів. Такий кадровий ресурс дуже корисний, але чи може він, будучи багато років у системі (з її неод-мінною корупційною складовою), змінити її? За Петром Порошенком хоча і значиться політична партія, але її наявність є номінальною. Порошенко навіть посоромився балотуватися від «Солідарності», а зареєструвався кандидатом у президенти як самовисуванець.

Політичне минуле

Усі троє фаворитів виборчих перегонів не є новачками у політиці. Однак це не завжди козир. Адже Петро Порошенко встиг двічі побувати міністром, головою Ради Нацбанку, секретарем РНБО, також членом політбюро медведчуківської СДПУ(о) та засновником Партії регіонів. Теперішні розкішні стартові позиції йому принесли поглинання партії УДАР, а також підтримка скандального проросійського олігарха Дмитра Фірташа та колишнього голови Адміністрації Януковича Сергія Льовочкіна. На Майдані він був епізодично і намагався уникати асоціації з її лідерами — як наслідок і відповідальності. Непостійність Порошенка (чого не закинеш Тягнибоку) змушує запитувати: чи можна сподіватися, що у критичні моменти він так само не буде відсутнім за кермом держави?

Юлія Тимошенко веде і бізнес, і боротьбу за найвищі державні посади з часів Кучми. Двічі була прем’єр-міністром, її політсила брала участь у 4 парламентських виборах. Як результат — звинувачення її урядів у корупції, кримінальні справи (контрабанда валюти, ЄЕСУ, кабальні газові угоди), «тушки» у парламенті та місцевих радах і найбільший антирейтинг серед кандидатів у президенти. «Друге пришестя» Юлії Володимирівни відбулося у перші сонячні дні, після падіння режиму Януковича. Вона не брала участі у революції, тому Юлії Володимирівні важко усвідомити, що електорат повірить радше обіцянкам Яценюка про важкі часи, ніж у солодкі популістичні промови. Найперше для здобуття довіри Тимошенко мала би почистити ряди своєї політсили від багатотисячного війська корупціонерів.

У Тягнибока політична біографія струнка — від студентського братства медінституту до голови другої владної партії в країні (УДАР відмовився від такої відповідальності). Для такого результату не довелося змінювати партії та займатися ідеологічною акробатикою, але шлях до вищої політичної ліги зайняв 20 років. Не дивно, що саме Тягнибокові належить ідеологема Революція Гідності. На загалом брудному політичному тлі він виглядає полі-тиком із незіпсованим почуттям честі. Це важливо, якщо ідеться про потребу докорінних змін у країні та реальну війну корупції. Хоча і його репутація не без плям.

Так, Тягнибока і «Свободу» звинувачують у зв’язках з олігархами (серед «спонсорів» називають і Коломойського, і Пінчука, і Клюєва). Закид циркулює медіа-просторами давно, а доказів — катма. Кампанія «Свободи» по всій Україні на парламентських виборах коштувала менше, ніж кампанія одного мажоритарника-олігарха. Партія не приховує своїх донорів (так звана «Економічна рада») — це бізнесмени-партійці на чолі з нардепом-ресторатором Ігорем Кривецьким. Іще в грудні (?) на бізнес «свободівського олігарха» було вчинено напад — підпалили його готельно-ресторанний комплекс. У цей же час заводи Порошенкового «Roshen» у Росії продовжували функціонувати та примножувати його статки. Ще один поширений закид на адресу Тягнибока — «антисемітизм». Однак цілий рік парламентської діяльності з ним регулярно зустрічаються дипломати (серед них і посол Ізраїлю), а голова Асоціації єврейських організацій та общин України Йосиф Зісельс (який стежить за ідеологічними напрямними «Свободи» 20 років), відзначає, що у програмі політсили відсутні антисемітські чи ксенофобські позиції. Зісельс стояв на одній сцені з Тягнибоком, отже, претензій до нього не має. Плями на репутації Тягнибокових суперників значно сер-йозніші.

Їхні активи

До активів Порошенка (крім кондитерського, транспортного та будівельного бізнесу) належить впливовий 5-й канал. А заручившись підтримкою Фірташа і Льовочкіна Петро Олексійович, за твердженням «Телекритики», отримав на свою підтримку і найрейтинговіший «Інтер». У своїй програмній промові Юлія Тимошенко заявила про необхідність боротися проти олігархату при владі. Про це говорить і Тягнибок (цей пункт в його програмі називається демонополізацією та ліквідацією олігополій), але Тимошенко прозоро натякнула на свого конкурента-мільярдера. Петро Олексійович зловив пас і зазначив, що у разі перемоги на виборах — продасть кондитерський бізнес. Хоча ще нещодавно він констатував: Батьківщина і «Roshen» не продаються…

Про статки Тимошенко можна робити хіба припущення. В декларації екс-прем’єр-міністра, срібного призера виборчих перегонів 2010 року, людини, політсила якої привела у парламент чимало олігархів, — річний дохід у 16,3 тисячі доларів та квартира на 60 квадратних метрів. За Леді Ю не числяться медіа-імперії, однак вона вміє працювати зі ЗМІ. Гроші роблять дива — деяких політиків можуть згадувати у винятково позитивному світлі і часто, а діяльність інших — замовчувати. Щодо олігархів, які в тій чи іншій мірі готові підтримати боротьбу Юлії Володимирівни проти Фірташа та Льовочкіна, — їхні одвічні суперники Ахметов і Коломойський.

Фактор війни

І Тимошенко, і Порошенко мають зв’язки у Кремлі. Левова частка Порошенкового бізнесу знаходиться у Росії (це неможливо без лояльності Путіна). А підтримка Фірташа (власність якого за-кладена у трьох російських банках та в Криму) — означає ставку на прогнозовану поведінку кандидата у питанні побудови відносин із Росією. Тимошенко показово називає Путіна ворогом №1. Разом із тим важко забути про її зв’язки з Медведчуком (колись він допомагав писати їй нову Конституцію). Крім того, вона вже вдруге намагається створити «широку коаліцію» з «регіоналами», зрештою, її «кабальні» газові домовленості 2009 року були явно в інтересах Газпрому (отже, є підстави вважати, що від Путіна вона отримала особисті гарантії). Хоч як по-літсилу Олега Тягнибока намагаються звинуватити у «підігруванні на руку Москви», але жоден ана-літик не здатен уявити, що Олег Ярославович домовлятиметься про «вигідне партнерство» із Кремлем. Націоналіст Тягнибок активно просуває ідею (відому ще з часів УПА) антиімперського блоку народів та побудову політико-економічної співдружності із природними союзниками України — країнами Балто-Чорноморської геополітичної осі. Після анексії Криму мало в кого залишається уявлення про Росію як про братню країну. І стратегія дистанціювання від будь-яких відносин з нею — це і є політика майбутнього для президента, який хоче очолювати нову Україну, а не догниваючу колонію Росії.

Ці вибори ставлять перед нашими громадянами незвичну та несподівану перспективу. У лідерах — троє проєвропейських політиків із виразною державницькою риторикою, а маріонетки Кремля — на маргінесах. Уперше українці мають можливість здійснити справді усвідомлений вибір, а не ставити галочку навпроти «меншого зла». Малоймовірним є застосування владою адмінресурсу. Однак полі-тики навряд чи у найближчій перспективі відмовляться від промивання мізків. Народ має навчитися аналізувати самотужки.

Олександр Баланович,
політичний аналітик.