Чим нахабніша брехня...

Запланована вакханалія в Георгіївському залі Кремля могла і не відбутися. Якби жителі півострова бойкотували незаконний референдум. Якби жителі півострова не хотіли до Росії. Та вони хотіли.

Населення Криму боялося неіснуючих фашистів, про яких із запалом розповідали російські телеканали в Україні. Пропагандистська машина Кремля виграла за старим перевіреним принципом — «чим нахабніша брехня, тим більше народ у неї вірить».

Тож Крим став Кримським федеральним округом в результаті інформаційної війни.

Посилення пропаганди в РФ було закономірним. Після провалу інформаційної кампанії під час бійні в Грузії 2008 року Путін зробив ви-сновки. Він почав будувати закритий інформаційний простір — за-критий через те, що російськомовне населення навряд чи дивитиметься Bі-Bі-Cі, нехай там навіть об’єктивніша інформація.

Уже в червні 2009 року тодішній президент РФ Медведєв затвердив перелік загальнообов’язкових телеканалів і радіоканалів, які мали бути поширені по всій території Федерації. Звісно, в переліку є канали, які не раз були зловлені на брехні медіа-експертами: «Перший канал», «Росія» та «НТВ».

Інформаційна експансія не обмежилася кордонами Росії. В жовтні 2010-го тоді ще прем’єр Путін за-твердив безпрецедентну державну програму «Інформаційне суспільство (2011 — 2020 роки)» загальною вартістю 40,6 мільярда доларів (за курсом 30 руб = 1 дол). Мету програми можна охарактеризувати як стовідсоткове охоплення ро-сійськомовного населення земної кулі засобами масової інформації всіх форм власності, які розділяють державний стратегічний курс Російської Федерації. Тобто, державними чи приватними — не має великого значення. Такі привіле-йовані ЗМІ зобов’язані розповсю-джувати «правильну» інформацію про події в Росії та світі, наростити частку інформації про здоровий спосіб життя, про соціально відповідальну поведінку, поширювати традиції, культурні, моральні та сімейні цінності «руського міра».

Варто зауважити, що дана програма вже виконана майже на половину. До кінця 2014 року сума, витрачена на пропаганду російських цінностей, зросте до 16,5 млрд дол. США.

Ключовими виконавцями програми є Міністерство зв’язку і масових комунікацій, яке координує реалізацію «Інформаційного суспільства», «Россвязь» та «Роспечать», які контролюють розвиток російських ЗМІ, а також сумнозвісні «Роскомнадзор» та ФСБ, що слідкують за «чистотою» ефіру від інформації, яка суперечить офіційному курсу Москви.

Головну ударну силу склали державні російські ЗМІ. Програма забезпечується величезними бюджетними субсидіями, які переважно спрямовуються саме на них. Для прикладу, в 2014-у «Роспечать» за діяльність Всеросійської державної телевізійної і радіомовної компанії (канали «Росія-1», «Росія-24», «РТР-Планета» та інші) заплатить 721 млн дол. За мовлення телевізійних каналів англійською, арабською та іспанською мовами «Роспечать» перекаже некомерційній організації «ТВ-Новини» 395,7 млн дол. Субсидії «Першому каналу», телекомпаніям «НТВ», «Петербург», «Карусель» і «ТВ-Центр» складуть у сумі 202 млн дол. Реформовані «РІА-Новини» отримають 86,7 млн дол. «ІТАР—ТАСС» — 40,8 млн дол. «Спортивному мовленню» перепаде 56,1 млн дол. «Громадському телебаченню Росії» — 47,5 млн дол. Окрім того, «Роспечать» роздасть гранти в галузі ЗМІ на 2,3 млн дол. та проведе медіа-заходи з патріотичного виховання громадян на 310 тис дол. До речі, за цензуру «Роскомнадзору» російські платники податків сплачують приблизно 350 млн дол. на рік.

Треба визнати, що мільярдні ін’єкції дають результат. За повідомленням Всеросійської державної телевізійної і радіомовної компанії, її ефір охоплює 98,5% населення Росії та більше 50 мільйонів телеглядачів у країнах СНД і Балтії. Канал «РТР-Планета» дивляться жителі Європи, Близького Сходу, Північної Африки і США, які розмовляють 53 мовами.

Тісна співпраця з органами влади, цензура та тиск призвели до того, що майже всі засоби масової інформації в межах РФ стали гвинтиками масштабної пропагандистської машини, яка промиває мізки споживачам контенту.

Про що вони чують? Про здоровий спосіб життя? Про російську культуру? Так, але ще — відверту брехню щодо України та всього світу. Російські новини не гребують перекручуванням фактів, а це вже не є стандартами журналістики. Це є пропаганда — насадження потрібних думок у суспільстві. («Сколько стоит уничтожение украинской армии» — такі заголовки не є винятком для російських ЗМІ.)

В сюжетах акценти розставляються на могутності Москви, Путіна та ядерного арсеналу. США, НАТО, ЄС постають в образах шкідників і ворогів. Ті, хто в ефірах російських телеканалів наважується висловити дещо іншу думку, зазнають приниження прямо там.

Програма Путіна спрацювала так само ефективно, як свого часу працювала пропаганда Геббельса. Ро-сійськомовне населення світу впевнене (за нечисленним винятком), що в Україні «бандерівці» вбивають людей просто на вулиці, а російською мовою не можна навіть привітатися.

Мешканців України такі новини шокують. Але цей світ зараз такий. Правда не те, що ти бачив та перевірив власноруч. Правдою є те, що тобі сказали з екрана ТБ.

ЯКОЮ виглядає Україна на тлі мільярдних бюджетів та відлагодженої машини пропаганди Росії?

Наша країна довела свою повну безпорадність у багатьох сферах, й особливо в інформаційній. І ось деякі об’єктивні показники такої безпорадності.

Нагадаємо, програма Путіна «Інформаційне суспільство (2011 — 2020 роки)» складає десь 40,6 млрд доларів на рік. Для порівняння, доходи державного бюджету-2013 були заплановані у сумі 351,2 млрд гривень, або 43,35 млрд дол. за курсом 8,1. Тобто, видатки Путіна на пропаганду щороку складали 10% річних доходів бюджету України.

Далі. В 2013 році асигнування на Державний комітет телебачення і радіомовлення України з держбю-джету склали 711 млн грн. Переважно, ці гроші «проїдаються», а невеличкий залишок ми можемо побачити у черговій стрічці, що присвячена великому Кобзарю.

Ми знайшли ще кілька видів асигнувань, які хоча б здалека можуть бути причетними до розбудови власного інформаційного простору в Україні. На обслуговування та організаційне, інформаційно-аналі-тичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради торік мали піти 297 млн грн. На обслуговування та організаційне, інформаційно-аналітичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності президента та його адміністрації — 296 млн грн. На обслуговування та організаційне, інформа-ційно-аналітичне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів та на фінансову підтримку газети «Урядовий кур’єр» — 282 млн грн. На Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, — 35,6 млн грн. На інформаційно-аналітичне забезпечення координаційної діяльності у сфері національної безпеки і оборони (для РНБО) — 124 млн грн.

Складаємо все докупи й отримуємо 1745 млн грн на рік, або 215 млн дол. за курсом 8,1. Тобто, Україна в 2013-у мала витратити на пропаганду у 18,7 раза менше, ніж Росія.

Ось ще одне порівняння. На початок 2014 року, за оцінкою «Росстату», в Росії постійно мешкали 143,7 млн осіб. В Україні на цей же час — десь 45,4 млн осіб. В розрахунку на особу державні інформаційні витрати в Росії склали 27,8 долара, а в Україні — 4,7 долара.

Що можна сказати на захист України? ВВП Росії в 2013 році десь у 18,5 раза більший за український. Начебто у відсотках до ВВП ми витрачаємо не менше, ніж Росія. Але ж має значення не те, скільки витрачається. А те, на що спрямовується державна інформаційна політика. Шевченко, равлики, метелики, козацтво, січові стрільці, Грушевський та студенти під Крутами — то добре, але як усе це допомагає вибудовувати інформаційний простір сучасної України?

Зрозуміло, що влада Віктора Януковича не мала жодної зацікавленості в розбудові інформаційного простору України як держави. Максимум ефективності колишні можновладці показали, коли з початку осені 2013 року почали бомбардувати ЗМІ «замазухами» про європейський вибір України, а вже за два місяці розпочали зворотний рух у напрямку Росії.

Маючи всі можливості для побудови міцного інформаційного простору в Україні, Янукович натомість геть знищив остаточну довіру до державних ЗМІ. А підконтрольні йому олігархічні ЗМІ, за старою доброю звичкою, виконують завдання захисту свого власника від влади.

Ось той фронт, який програла Україна.

В 2001 році російську мову вважали рідною 29,59% мешканців України. Уявімо, що зараз відсоток такий же. Тобто, російськомовними є 13,4 млн осіб. Додамо їх до кількості мешканців Росії й отримаємо 157 млн осіб. Видатки на пропаганду, з розрахунку на особу, складуть 25,5 доларів США.

Ось той показник, який українська влада не могла не помічати. Саме через цей показник Україна втратила Крим, а зараз не може встановити контроль над Донбасом та Півднем.

Настав час змінити недолугість української влади і розпочати вироблення власної інформаційної політики. Зараз це питання може вчергове виглядати як другорядне, на тлі соціальних видатків та боротьби за президентське крісло. Знову найважливішим для наших ЗМІ стало відстеження того, на кому більше бруду — на Юлії Тимошенко, Віталієві Кличку чи Петрові Порошенку.

Але то є небезпечне самозаспокоєння, тому що інформаційний простір — це не боротьба за перетягування влади, а національна політика. За економію коштів та нехтування інтересами України доведеться розплачуватись втратою територій.

Гліб КАНЄВСЬКИЙ,
експерт Центру політичних студій та аналітики.